ТЮРКИ У ПОДУНАВ′Ї (ЕТНОСОЦІОКУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ)

Вивчення соціокультурної історії окремих регіонів України сприяє формуванню адекватних уявлень їх мешканців про минуле своєї малої батьківщини, піднесенню національної свідомості українців загалом. Дев′ять південно-західних районів Одещини є тою частиною українського соціального простору, якій дослідники завжди приділяли особливу увагу через специфічні історико-культурні процеси, що відбувались тут. Тому в історичній літературі другої половини ХХ ст. щодо півдня Одещини використовувались назви «Придунайський край», «придунайські землі» [1], а у 1990-2000-х рр. до наукового обігу був введений топонім «Українське Подунав′я» [2; 3]. У силу свого географічного розташування (в Північно-Західному Причорномор′ї, Дунай-Дністровському пониззі, на західній «околиці» Великого Степу) край завжди був контактною зоною між народами, цивілізаціями, соціокультурними світами. На світанку євразійскої історії тут проходив кордон між світом осілих землеробських народів і світом кочових скотарів, наприкінці античності – варварів та християн, у середньовіччі – християн та мусульман; у нові та новітні часи за край змагались імперії, що прагнули домінувати в Причорномор′ї і Середземномор′ї та тримати під контролем міжнародні торговельні шляхи, що проходили цими землями. У Подунав′ї склався унікальний соціальний простір – мультикультурний, адже кожна нова сторінка історії краю була пов′язана з приходом чергових переселенців чи з середнього Дунаю, чи з Прикарпаття, чи з Північного, чи з Південного Причорномор′я [3, с. 82].

На початку середньовіччя активним учасниками соціальних процесів у краї були слов′янські, романські і тюркські народи. Якщо для перших двох землі українського Подунав′я можна вважати складовою їх прабатьківщини, то для тюрків вони стали «новою батьківщиною», на землі якої ці переселенці принесли власну культуру, власні традиції – азійські, східні, і у такий спосіб, безумовно, вплинули на етнокультурний розвиток місцевого населення. Слов′янам і східнороманським народам історики приділили чимало уваги, натомість історію тюркських народів у Подунав′ї дослідники, як правило, вивчали фрагментарно, у контексті етнополітичної чи етнокультурної історії народів Північно-Західного Причорномор′я [4 - 9]. Лише незначна частина наукових розвідок присвячена окремим епізодам соціокультурної історії тюрків в цьому регіоні [10 - 13]. Не ставлячи за мету усебічне висвітлення проблеми, спробуємо охарактеризувати етносоціокультурні процеси в Українському Подунав′ї, пов′язані з історією тюркських народів, їх впливом на соціокультурні процеси у краї.

Одними з перших тюркомовних народів наприкінці VI ст. в Подунав′ї з′явились авари (обри). Під їх ударами розпалось антське політичне об′єднання, проте примітивна держава аварів, як відомо, не довго панувала в українських степах. У першій половині VII ст. з розпадом в центрально-азійських степах в ханату тюркютів розпочався активний рух тюркомовних народів на захід. Наприкінці VII ст. землі Подунав′я стали зоною колонізації болгар [12, с. 15], а у Х-ХІ ст. в краї оселились печеніги, торки, половці, в ХІІІ ст. Подунав′я стає складовою татарського улусу Джучі (Золотої Орди) [12, с. 30]. Як відомо, у ранньому середньовіччі в Карпато-Причорноморському регіоні, до складу якого входили землі Дунай-Дністровського пониззя, відбувались активні етногенетичні процеси і у середовищі слов′янських та романських народів. На початкових етапах формування цих народів спостерігається значна культурна взаємодія між ними, вони мають чимало спільних рис у мові, господарському, побутовому житті [14, с.33; 15, с. 17]. Прихід тюркомовних народів дав імпульс процесам етнічної консолідації у слов′яно-романському світі Північно-Західного Причорномор′я, адже, як відомо, ніщо так не спонукає визначитись щодо лінії культурного розвитку, як наявність «іншого», «чужого», у протистоянні, діалозі з яким кристалізується власна етнокультурна традиція. До цього спричинились не тільки мовний фактор та загалом культурні відмінності між місцевими слов′янами і романами, з одного боку, та тюрками-азійцями – з іншого. Наприкінці ІХ ст. відбулось хрещення за візантійським зразком мешканців першого Болгарського царства, що сприяло прийняттю православ′я і слов′янами. В подальшому саме з цією релігійною традицією буде пов′язаний етнокультурний розвиток і східнороманських народів [14, с. 33]. До цього часу, варто припустити, мовний чинник відігравав провідну роль в етнокультурній консолідації слов′ян та східних романів у рамках їх протистояння з тюрками. Але у Х ст. подунайські половці зазнали впливу католицизму (католицька церква, прагнучи поширити свій вплив у Північному Причорномор′ї, навіть заснувала тут половецьку єпархію) [7, с. 68], татари наприкінці ХІІІ ст. прийняли іслам, болгари ж, як відомо, поступово слов′янизувались. Тож у середньовіччі тюркські народи Північно-Західного Причорномор′я були дійсно «чужими», «іншими» для населення слов′яно-романського світу цього регіону. Дослідники І.Грек та М.Руссєв наголошують: у середні віки найважливішим індикатором «своїх» була релігійна традиція [12, с.79]. Конфронтація з тюрками змушує слов′ян масово переселятись на північ, хоча вони і не залишають край повністю [6, с. 40], а романські народи стають на шлях державотворення. У XIV ст. постало Молдавське князівство. Землі Подунав′я, за висловом господаря Стефана Великого (1454-1504), стали «легенями» цього державного утворення, адже молдавська казна могла отримувати значні прибутки завдяки функціонуванню торгових осередків краю міст Кілія та Білгород, відбудованих раніше татарами, що прагнули взяти під контроль торговельні шляхи Причорномор′я [12, с. 42].

З проникненням наприкінці XIV - на початку XV ст. у Подунав′я турок-османів, тюркська експансія в краї посилюється. Тут, по суті, «зустрічаються» два потоки тюркських народів - з Північного та з Південного Причорномор′я. Порта економічно і політично ставить на коліна Молдавію. Дунай-Дністровське пониззя османи розглядають як плацдарм для подальшого просування на захід, в Європу: край перебуває на «вістрі геополітичних інтересів Порти» [12, с. 45]. У Подунав′ї будуються нові фортеці (Ізмаїл), зміцнюються існуючі (Кілія, Білгород-Акерман), в них розміщуються чималі військові сили османів. Крім спроб взяти під контроль міжнародну торгівлю у Причорномор′ї, значну роль у політиці Порти в його північно-західній частині відіграють місіанські ідеї поширення серед місцевих народів «істинної віри» - ісламу. Прагнучи створити ідейну і соціальну опору серед місцевого населення, турецька влада намагається переселити у Подунав′я мусульманське населення з Малої Азії, надає чималі економічні права мусульманським громадам та новонаверненим з «невірних», створює в регіоні релігійно-господарські комплекси вакуфи [9, с. 67]. Християнське населення краю опиняється у приниженному становищі: сплачуює особливий податок – харадж, йому забороняється будувати храми, вищі за мусульманські мечеті. Загалом заходи османів ведуть до збільшення тюркського населення в Подунав′ї, проте масштаби цього процесу, як зазначають дослідники, були незначні, оскільки в умовах швидкого зростання підвладних туркам територій відчувалась нестача людських ресурсів з числа «правовірних» [9, с. 101].

Справжнім лихом для місцевих народів Подунав′я стають татари. У 1569 та 1606 роках сюди переселились кілька десятків родин ногайців з Астрахані. На чолі їх став Хантемир-мурза. У 1622 р. його сили «відкололись» від Кримського ханства і перейшли під владу османів, які розглядали татар у якості передового загону в завоюваннях на південному сході Європи [12, с.48]. Татарські розбійничі напади на місцеві нетюркські народи створювали постійне вогнище напруги у регіоні. Кільце ісламського панування грозило відрізати Причорномор′я від християнського світу, Чорне море перетворювалось на «турецьке озеро». Це загрожувало етнічній самобутності православних мешканців краю. Завдяки Дунаю, що пов′язував край з Заходом, стали можливими контакти між європейськими народами, їх консолідація у протистоянні з мусульманами. За таких обставин Подунав′я – «християнське вікно Європи», слов′яно-романо-тюркське пограниччя, форпост християнського світу перед «обличчям» світу ісламського. Стефан Великий, закликаючи сусідні Польщу, Угорщину, Валахію об′єднати зусилля у боротьбі з османами, називає Дунай-Дністровське межиріччя «християнською брамою Європи» [15, с. 42]. У цілому відносини між тюрками та місцевими народами Подунав′я в пізньому середньовіччі, по суті, набувають характеру християнсько-мусульманського протистояння, а долина Дунаю на три століття стає головним театром військових дій в конфронтації між Оттоманською імперією і християнськими державами Заходу.

Новою силою, що змінила долю місцевих народів Подунав′я та усієї Східної Європи і поява якої в Подунав′ї пов′язана з тюрксько-ісламською експансією, стало козацтво. У Північно-Західному Причорномор′ї запорожці виступають проти турецько-татарської агресії разом з молдаванами. Дослідники відмічають, що впливати на етнополітичну ситуацію у регіоні козаки намагались ще з кінця XV ст. Шукати мотивів їм для цього було не потрібно: допомогти «єдиновірним братам» у боротьбі з «агарянами-мусульманами». Значну частину козацького війська під час походів на Кілію, Варну, Ізмаїл становили місцеві волохи. У подальшому слов′яно-романська «співпраця» українського козацтва і молдавських військових сил продовжилась (цьому, зокрема, сприяла дипломатія Б.Хмельницького). Спільна військова та дипломатична діяльність козаків і молдаван справила вплив на політичні процеси у Молдавії, сприяла зміцненню позицій «проруської» партії серед романської еліти [16, с.70; 17, с. 18].

У ранньомодерні часи (XVII-ХІХ ст.) позиції тюрків у Подунав′ї слабшають. Молдавсько-українські культурні контакти [14, с. 34], переселення у Подунав′я російських старовірів, втеча у «Волоський степ», за Дністр запорожців, прагнення Росії посилити свій вплив в Північно-Західному Причорномор′ї, збільшення слов′янського населення за рахунок біженців з Балкан, переселення татар до Криму – усе це суттєво зменшило вплив тюрків Дунай-Дністровського пониззя на соціокультурні процеси в краї. З домінуючих у конфесійному і соціально-політичному відношенні вони поступово перетворюються на культурні меншини, а християнство – на провідну релігійну традицію в регіоні. Проте Подунав′я залишається слов′яно-романо-тюркським пограниччям, оскільки край заселяє нова хвиля тюркських переселенців – гагаузів, коріння яких сягає болгарської і печенізької колонізації Дунай-Дністровського пониззя в VII-XI ст. Ці християнізовані нащадки огузів, торків та інших древніх тюрків фактично – єдині представники тюркомовних народів у Подунав′ї і сьогодні. Завдяки спільній з багатьма іншими народами края релігійній традиції – православній, вони мирно співіснують разом, між ними спострегіється значна культурна взаємодія [13, с. 163.; 10, с. 633-635].

Литература:

1. Советский Придунайский край. 1940-1945: Сб. док. и материалов / рук. редколегии И. А. Хливненко. – Одеса: Маяк, 1968. – 386 с.; Бачинский А.Д. В семье советской: Социалистическое строительство в придунайских землях Украинской ССР. – Киев-Одесса, 1984. – 246 с.

2. Кривцова В.М. Етнокультурні процеси в сучасному Подунав'ї // Український історичний журнал. - 1997. - № 6. - С. 63-71.; Лебеденко О.М., Тичина А.К. Українське Подунав’я: минуле та сучасне. – Одеса: Астропринт, 2002. – 208 с.

3. Верховцева І.Г., Дізанова А.В. Українське Подунав′я як історико-культурний регіон // Гуржіївські історичні читання: Зб. наук. праць. – Черкаси, 2009. – С. 78-83.

4. Загоровский Е.А. Очерки истории Северного Причерноморья. – Часть 1. – Одесса: издание автора, 1922. – 100 с.

5. Накко А. История Бессарабии с древнейших времен. – Часть 1. – Одесса: Типография Ульриха и Шульце, 1875. – 900 с.

6. Мельникова Л.С. Слов′янська колонізація Південної Бессарабії (V – перша половина ХІХ ст.) // Науковий вісник ІДГУ. – Вип. 20. – Ізмаїл, 2006. – С. 34-46.

7. Полевой Л.Л. Очерки исторической географии Молдавии XIII-XV вв. – Кишинев: Штиинца. 1979. – 200 с.

8. Параска П.Ф. Внешнеполитические условия образования Молдавского феодального государства. – Кишинев: Штиинца. 1981. – 176 с.

9. Гонца Г.В. К истории меолдавско-турецких отношений начала XVI в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV – XVIII вв. – М.: Наука, 1979. – С. 53-61.

10. Шабашов А.В. Гагаузы: система терминов родства и происхождение народа. – Одесса: Астропринт, 2002. – 744 с.

11. Мельникова Л.С. Золотоординський період в історії Подунав′я // Науковий вісник ІДГУ. – Вип. 28. – Ізмаїл, 2010. – С. 11-15.

12. Грек И.Ф., Руссев Н.Д. 1812 – поворотный год в истории Буджака и «задунайских переселенцев». – Кишинев: Stratum plus, 2011. – 142 с.

13. Верховцева И.Г. Украинское Придунавье – славяно-романо-тюркское пограничье: базовые факторы формирования коллективной идентичности населения // Актуальные проблемы социологии, политологии, философии и истории: Материалы международной заочной научно-практической конференции (19 декабря 2011 г.). – Новосибирск: Изд. «Сибирская ассоциация консультантов», 2011. – С. 159-164.

14. Верховцева І.Г. Українське Подунав′я – складова слов′яно-романського світу Північно-Західного Причорномор′я: видатні постаті середньовіччя та ранньомодерної доби // Матеріали ІV Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції «Український науково-інтелектуальний простір: реалії та перспективи розвитку» (Переяслав-Хмельницький, квітень 2012 р). – Переяслав-Хмельницький, 2012. – С. 33-34.

15. Краткая история Румынии. С древнейших времен до наших дней / Отв. ред. В.Н.Виноградов. – М.: Наука, 1987. – 544 с.

16. Мохов Н.А. Дружба ковалась веками. – Кишинев: Штиинца. 1980. – 280 с.

17. Дамьян В. Украинское казачество в политической истории Молдавского княжества (вторая половина XVII в.): автореф….док.ист.н. – Кишинеу, 2007. –25 с.