ПОЛІТИКА РУМУНІЗАЦІЇ НА ЗЕМЛЯХ ПІВДЕННОЇ БЕССАРАБІЇ (1918-1940 рр.)

ХХ ст. було одним з найскладніших періодів в історії Південної Бессарабії, адже перебування у складі королівської Румунії залишило свій відбиток на духовному, політичному та соціально-економічному житті регіону. Особливості політики румунізації в краї вивчали сучасні історики Т. Рендюк [1] А. Скворцова [7] та інші, однак, деякі аспекти цієї проблематики потребують подальшого висвітлення. Виходячи з цього, у статті зроблено спробу проаналізувати вплив політики румунізації на духовне життя населення Південної Бессарабії.

В результаті Першої світової війни 1914-1918 рр. на політичній карті Центрально-Східної Європи виникла нова держава – Велика Румунія. Внаслідок загарбницьких дій майже одну третину населення Великої Румунії (28,8%) становили національні меншини (угорці – 17%, українці/росіяни – 3%, а також болгари, серби тощо), які прагнули повернутися на історичну батьківщину, а румунів вважала окупантами.

1 грудня 1918 р. вийшла Резолюція Національних Зборів усіх румунів, де Велика Румунія зобов’язувалася забезпечити національну свободу для всіх народів. В документі вказувалося, що «представники кожного народу матимуть право на навчання, самоврядування, судочинство рідною мовою і отримують право на представництво у законодавчих та виконавчих органах країни, пропорційно від його чисельності». У румунській Конституції 1923 р. зазначалося, що «в Румунії приналежність до різних віросповідань і конфесій, до іншої національності та мови не є перешкодою для отримання цивільних і політичних прав та для користування ними». Статті міжнародних документів, підписаних Румунією в рамках Версальської мирної конференції передбачали захист румунською стороною інтересів національних меншин [1, с. 140-141].

Однак румунський уряд з самого початку на приєднаних територіях проводив політику денаціоналізації національних меншин. Політика румунізації, що проводилася в Бессарабії відразу після її захоплення, мала своє ідеологічне підґрунтя, в центрі якого була ідея «Великої Румунії» («România Mare») – проект максимального розширення кордонів Румунського королівства. Ця ідея базувалася на державному централізмі, тотальному контролі над громадськістю, запереченні етнічних та національних прав нерумунського населення країни. Окупанти прагнули поширити в краї засади румунського способу життя з притаманними йому ментальністю, звичаями, офіційними і навіть релігійними святами. Румунська мова директивно була запроваджена в усіх установах, чиновництво могло залишитися на посадах тільки після екзамену з румунської мови, історії та географії. Проводились арешти серед місцевих священиків, учителів, селян, був установлений жорсткий контроль і поліційний нагляд за «підозрілими» особами. До міст і сіл Південної Бессарабії зі старої Румунії прибували представники нової румунської адміністрації, керівники і спеціалісти, жандарми, священнослужителі, університетські професори, викладачі ліцеїв і сільська інтелігенція, журналісти й працівники для новостворених засобів масової інформації, комерсанти, обслуговуючий персонал тощо [1, с. 141]. Закон про охорону національної праці та розпорядження Міністерства освіти про так звані культурні зони передбачав для вихідців зі Старого королівства, які зобов’язалися пропрацювати в провінції не менше 10 років, отримання низки матеріальних вигод. Українці масово усувалися з посад, які вони займали раніше.

Представники новоприбулої адміністрації дивилися, за влучним висловом сучасника, «…на всіх аборигенів, як на «іноземців»». Особливо охоче румунська адміністрація схильна була вважати «іноземцями» купців, ремісників, власників промислових підприємств і банківських контор, оскільки після висилки їх за терени країни їхні підприємства та банківські контори націоналізувалися [2, с. 123].

В офіційній пресі 21 квітня 1918 р. були роздруковані умови прийому службовців на бессарабську залізницю, які поширилися на всі категорії чиновництва: необхідно було скласти присягу на вірність румунському королю, протягом роки вивчити румунську мову, прийняти румунське підданство, бути згодним із існуючою системою оплати праці. Усі службовці були зобов’язані у півторамісячний термін оволодіти румунською мовою, інакше вони не мали права на свою посаду. Обов’язковою умовою для суддівства, окрім фахової підготовки, стало знання румунської мови, на роль присяжних могли претендувати виключно румунські громадяни. Судовий персонал повинен був вільно володіти румунською мовою, оскільки судові засідання відбувалися лише державною мовою.

Після багатьох століть боротьби за визначення державного статусу України, воєнних інтервенцій на її територію складання присяги на вірність румунському королю вимагало значних внутрішніх зусиль. Поліція Акермана в липні 1919 р. докладала про відмову складати присягу 64 російських, 40 болгарських, 15 молдавських, 7 єврейських і гагаузького вчителя [2, с. 121-124]. Подібні тенденції спостерігалися в Ізмаїлі, Болграді та інших бессарабських містах. В цьому ж році Ізмаїльська префектура звільнила усіх уродженців Бессарабії, які не присягнули королю у встановлений термін [3, с. 148]. Особливий силовий тиск відчули на собі залізничники, що пояснювалося стратегічним значенням залізничного сполучення. Влада йшла на все для того, щоб змусити їх скласти присягу [2, с. 122].

В липні 1918 р. комісар Бессарабії Войтяну видав наказ, згідно з яким усі вивіски, назви вулиць та установ, інформаційні листки та оголошення мали бути написані румунською мовою. За невиконання наказу передбачалося покарання у вигляді штрафу до 3 тис. крб. або позбавлення волі до трьох місяців [2, с. 123]. У громадських місцях, державних установах, судах, навчальних закладах і на вулицях міст і сіл з’явилися надписи «Vorbiţi numai romaneşte» («Розмовляйте лише румунською мовою»). Проти тих українців, які намагалися користуватися рідною мовою, була запроваджена система каральних заходів, їх позбавляли права носити український національний одяг [1, с. 142]. На звичайний танець у селі, весілля чи навіть коляду для дітей потрібен був спеціальний дозвіл влади, який доводилося добувати шляхом довгої процедури. Треба було спочатку йти до священика, потім до двірника (начальника громади), потім до жандармерії, звідти до окружного старости, а часом аж до повітового префекта. За дозвіл треба було платити офіційні такси, а також давати хабарі [2, с. 127].

В органах влади і установах документи тепер оформлялися румунською мовою. Наприклад, в Ізмаїльській примарії був вивішений наказ, в якому повідомлялося, що в її будівлі та інших установах службовцям «категорично заборонено розмовляти з відвідувачами всіма іншими мовами, окрім румунської». Місцевий житель, який не володів цією мовою, був зобов’язаний «найняти за власний кошт перекладача» для того, щоб звернутися до чиновника [3, 145]. В наказі вказувалося, що «службовці, які порушують цю постанову, будуть притягатись до відповідальності, а відвідувачів виганятимуть з установи». Місцеві установи повинні були приймати від населення скарги і ділове листування лише румунською мовою. Кореспонденція на українській, російській та інших мовах взагалі не розглядалась [4, с. 122].

ЗМІ тепер були тільки на румунській мові. У 1939 р. бессарабська періодика налічувала всього лише 29 періодичних видань, разовий тираж яких дорівнював 56,7 тис. примірників [5, с. 196]. В українських парафіях призначались румунські священики, служба велася румунською мовою. Лікарі та адвокати, які не володіли румунською мовою або не бажали присягнути румунському королю, позбавлялись практики [6, с. 164]. З бібліотек вилучалися книги, надруковані російською та українською мовами [3, с. 145]. Було встановлено, що в Болградській бібліотеці населенню, крім румунських, видавали також російській книги, які не значилися в каталогах. Бібліотеку негайно було закрито, книжковий фонд опечатано. Були закриті українські «Просвіти», читальні, театральні гуртки. Демонстрація кінофільмів, спектаклів або інших розваг російською та українською мовами категорично заборонялась. Це призвело до того, що зали театрів, де ставилися спектаклі румунською мовою, кінозали були порожніми, бо населення Південної Бессарабії не бажало їх відвідувати [4, с. 122-124].

Згідно з декретом румунського уряду від 21 липня 1919 р. географічні назви українських населених пунктів перейменовувалися на румунські, наприклад: Глибока – на Адинкату, Білгород-Дністровський – на Четатя Албе, Новоселиця – на Ноуа Суліца, Нагірне – на Мунтень, Кам’янка – на Петрічанка тощо. Етнічним українцям насильно нав’язували румунські прізвища та імена. В багатьох випадках, Боднарюки ставали Бутнарами або Боднарашами, Кравецький – Краєску, Поповичі – Попеску тощо. При реєстрації та хрещенні новонароджених дітей батькам рекомендували імена Кароліке/Кароліна, які походили від імені румунського короля Кароля ІІ, Антон/Антоніна – від імені диктатора І. Антонеску (1940-1944 рр.), Марія – від імені королеви Марії – дружини короля Фердинанда І (1914-1928 рр.), Єлена – від імені дружини Кароля ІІ тощо. Концепція «Українці – це румуни, які забули рідну мову своїх предків» стала гаслом румунського окупаційного режиму в Бессарабії [1, с. 142-143].

Суворий контроль був запроваджений у навчальних закладах. Спеціальні інструктори міністерства освіти та місцеві жандарми пильно слідкували за тим, щоб жодна з мов, окрім румунської, не лунала в школі. Обов’язковими для вивчення предметами стали румунська мова, румунська історія та географія [3, с. 146]. Навчання нерідною мовою негативно позначалося на інтелектуальному і навіть емоційному розвитку дітей.

Вчителі вважалися небезпечним політичним сегментом і тому перебували під наглядом не тільки шкільної адміністрації, а й жандармерії та сигуранци. Була ліквідована система українських початкових шкіл, гімназій та ліцеїв, їх замінили румунськими навчальними закладами. Відвідувати курси румунської мови були змушені вчителі-українці, в іншому разі їм загрожувало звільнення, або навіть депортація в глибинні села старої Румунії [1, с. 143-144].

В циркулярі Міністерства освіти Румунії від 16 липня 1934 р. директорів середніх шкіл змусили повідомити підлеглих вчителів про те, що вживання будь-якої мови, окрім румунської, в школі й на вулиці каратиметься відставкою. Навіть на батьківських зборах заборонялося говорити російською мовою [7, с. 238]. На одному з батьківських зборів в Акерманській чоловічій гімназії батьки змушені були запросити перекладача для оголошення рішення зборів, оскільки директор гімназії не дозволив вести збори російською мовою. Вчительство зобов’язали брати активну участь у всіх національних румунських святах, в іншому випадку загрожував штраф і публічне попередження. Національна політика румунського уряду була направлена на обмеження участі національних меншин у державних установах, зокрема, на зменшення українських вчителів в навчальних закладах. В умовах хронічних безгрішшя та безробіття, під постійним тиском уряду, вчительство, особливо в містах, вимушено було румунізуватися [2, с. 130-132].

Справжньою метою такого жорсткого режиму управління було проведення більш ефективного нагляду за населенням нерумунської національності. За відповідними територіями був встановлений підвищений контроль, тут заборонялося носіння зброї, проведення зборів, обмежувалося пересування громадян, запроваджувалася цензура преси тощо. Місцеві службовці відповідали перед окупаційною адміністрацією особисто. Сільські старости були зобов’язані вилучати зброю у місцевого населення, доводити до населення накази окупаційної адміністрації, забезпечувати читання наказів священиками у церквах і синагогах. Згідно з наказом директора внутрішніх справ Бессарабії від 28 квітня 1918 р., префекти й начальники повітових міліцій повинні були терміново доповідати про порушення закону, префекти – щоденно відправляти звіти про положення в повіті [2, с. 122-123]. Спеціальними органами окупаційного режиму для боротьби проти інакомислячих була служба «сигуранца» й жандармський батальйон «Молдова». За порушення встановлених порядків мешканців окупованих земель могли піддати жорстоким тілесним покаранням. В українських населених пунктах влаштовувались обшуки та реквізиції, а солдати румунської армії грабували жителів, що посилювало невдоволення українського населення [1, с. 144-145].

Румунська влада спрямувала усі свої зусилля на встановлення політичного, психологічного, етнічного та конфесійного панування титульної румунської нації над національними меншинами. Розвитку освіти, культури та віросповідання мовами національних меншин та етнічних груп чинилися перепони. На окупованих територіях велася пропаганда шовіністичного характеру на користь Великої Румунії. У 1927 р. у Кишиневі відбулася нарада представників цивільних, військових та релігійних властей, «на якій обговорювали способи румунізації «руської» Бессарабії».

Внаслідок насильницької румунізації, на початку 30-х років етнічний образ Великої Румунії суттєво змінився на користь титульної нації, а права національних меншин і надалі грубо порушувалися. У 1938 р. під час королівської диктатури короля Кароля ІІ було схвалено нову конституцію, в якій визначалася ідея первинності румунської нації у державі. До конституції було включено положення про «румунську націю», замість положення про «націю» загалом. Конституція фіксувала різницю у правах між громадянами Румунії «румунського походження й натуралізованими румунами». Міністром в Румунії міг стати «лише румун у третьому поколінні». У 1938 р. було прийнято закон про перевірку громадянства. На всій території країни заборонялося використання будь-якої мови, окрім румунської. Дух конституції 1938 р. був відверто націоналістичним [1, с. 148-148].

Національна політика румунського уряду у міжвоєнний період відзначалася спрямованістю на примусову румунізацію меншин, які проти своєї волі опинилися в межах Великої Румунії. Румунізація культурно-освітньої сфери для українства мали жахливі наслідки.

Література:

1. Рендюк Т. Національна політика королівської Румунії у міжвоєнний період та під час Другої світової війни / Теофіл Рендюк // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – Вип. 19: Міжвідомчий збірник наукових праць / Відп. ред. С. В. Віднянський. – К.: Ін-т історіїУкраїни НАН України, 2010. – С. 137-155

2. Історія державної служби в Україні : у 5 т. / [О. Г. Аркуша, О. В. Бойко, Є. І. Бородін та ін. ; відп. ред. Т. В. Мотренко, В. А. Смолій ; редкол.: С. В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.] ; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. – К. : Ніка-Центр, 2009. – Т. 2. – К. : Ніка-Центр, 2009. – 512 с.

3. Лунгу В.Н. Политика террора и грабежа в Бессарабии 1918-1920 гг. / В.Н. Лунгу. - Кишинёв: Картя молдовеняскэ , 1979. - 216с.

4. Смішко П.Г. Боротьба трудящих Придунайських земель за возз’єднання з УРСР (1917-1940 рр) / П.Г. Смішко. – Львів : Вид-во Львівського університету, 1969. – 260 с.

5. История Республики Молдова. С древнейших времен до наших дней / [ред. кол. В.Е. Андрущак, П.А. Бойко и др.] – Ch. : «Elan-Poligraf», 2002. – 360 с. – (Ассоциация ученых Молдовы им. Н. Милеску-Спэтару)

6. Березняков Н.В. Борьба трудящих Бессарабии против интервентов в 1917-1920 гг. / Под ред. д-ра исторических наук проф. Разгана И.М. - Кишинёв: Госиздат Молдавии, 1957. - 316с.

7. Русские Бессарабии: опыт жизни в диаспоре (1918-1940 гг.) / Алла Юрьевна Скворцова. – Ch.: Pontos, 2002 (F.E.-P. 'Tipogr. Centrală).– 280 c.