АНАЛІЗ НАЦІЄТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТВОРЧОСТІ Т.ШЕВЧЕНКА В КОНТЕКСТІ МОДЕРНІСТСЬКИХ КОНЦЕПЦІЙ НАЦІОНАЛЬНИХ РУХІВ

Проблеми націогенезу в сучасних соціогуманітарних студіях як в Україні, так і за кордоном доволі часто стають предметом гострих наукових дискусій, жвавих обговорень, спричиняють появу нових концептуально-теоретичних побудов (а подекуди й квазінаукових політико-ідеологічних спекуляцій). І це є цілком закономірним явищем, адже національна приналежність індивіда й зараз, на початку ХХІ століття, здатна вирішальним чином впливати на структуру його світогляду, систему життєвих пріорітетів, символів та переконань. Враховуючи ту обставину, що в Україні, на думку багатьох істориків та політологів, досі не завершився процес націогенезу – як в політичному, так і в соціокультурному сенсах, – не викликає жодних сумнівів актуальність і доречність активізації наукових пошуків на грунті задекларованої проблеми.

Вплив творчості Т. Шевченка на формування національної свідомості та розбудову української нації в модерну добу досить часто ставав об’єктом наукових розвідок вітчизняних та діаспорних вчених, серед численної когорти яких слід, насамперед, виділити імена І. Дзюби, О. Забужко, В. Шевчука, Є. Маланюка, Б. Рубчака, Д. Наливайка, Т. Мейзерської, Ю. Барабаша, С. Задорожної, О. Гриценка, Є. Нахліка, Г. Грабовича, Є. Сверстюка, Я. Розумного та ін. Проте спроба розглянути творчий доробок поета через призму модерністських концепцій відомих авторитетів західної соціогуманітаристики Б. Андерсона та Е. Гобсбаума здійснюється вперше. Г. Касьянов, аналізуючи особливості реалізації “українського проекту”, висловив упевненість у тому, що теорія нації як “уявленої спільноти”, висунута Б. Андерсоном, та “комунікативна теорія” нації К. Дойча виглядають найефективнішим інструментарієм для дослідження особливостей українського націєтворення; оптимальний варіант формування поняття про “українську націю” можна створити в межах теорій на зразок “уявлених спільнот”.

Аналіз націєтворчого дискурсу Шевченкових поезій через призму концепції Б. Андерсона дозволяє стверджувати, що автор “Кобзаря” цілком свідомо “винаходив” націоцентричну (націоналістичну) історіософську парадигму України, творив принципово нову дискурсивну стратегію розвитку українського світу, котра допомогла б позбутися колоніально-узалежненого становища. По-суті, Шевченко, рішуче розірвавши зі стратегією “подвійної лояльності”, першим зініціював процес “розбудови” модерної української нації як соборної та суверенної спільноти – першим започаткував реальний (а не помірковано-автономістський) національно-визвольний рух на гуманістично-демократичних засадах.

Конструюючи “національний міф”, Шевченко створював новий проект “самоуявлення” спільноти співвітчизників на кардинально відмінних від нав’язуваних державними інституціями імперії онтологічно-екзистенційних та морально-етичних підставах. В ході цього процесу поет-“будитель” сам перетворився на “структурний елемент” націоконсолідуючого міфу, його постать ще за життя “вмонтовано” до пантеону героїв та геніїв нації, більше того – очолила цей пантеон.

Погляд на Шевченкову діяльність з перспективи концепції Е. Гобсбаума дозволяє зазначити: поет зреалізував проект “винайдення традиції” для спільноти, котра ще тільки здобувала перспективи стати модерною нацією. Традиція, “винаходження” головних компонентів якої здійснив саме Шевченко, лягла в основу генези національно-визвольного руху і, в ширшому контексті, націогенези в Україні.

Усталеною в сучасному шевченкознавстві можна вважати тезу про органічне проєднання в художньо-ідейному доробку поета романтизму та націоналізму – феноменів соціополітикокультурної сфери, взаємопов’язаних і взаємодетермінованих. Теоретико-концептуальний інструментарій західної соціогуманітаристики, що досьогодні все ще недостатнім чином інтегрований до методологічного арсеналу вітчизняного шевченкознавства, виглядає досить перспективним у плані вироблення нових стратегій наукового пошуку у вищеозначеній царині. Вважаємо науково актуальним і доцільним проведення досліджень Шевченкового спадку через призму визнаних на Заході інтелектуальних проектів, зокрема, постколоніальних студій, “комунікативної теорії” нації К. Дойча, “синтетичної” концепції Е. Сміта та концепції розвитку української модерної нації Р. Шпорлюка.

Джерела та література:

1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Б. Андерсон – К. : Критика, 2001. – 272 с.
2. Винайдення традиції / [За ред. Е. Гобсбаума]. – К. : Ніка-Центр, 2005. – 448 с.
3. Забужко О. Філософія української ідеї та Європейський контекст: франківський період / О. Забужко – К. : Факт, 2006. – 156 с.
4. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу / О. Забужко – К. : “Абрис”, 1997. – 144 с.
5. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму / Г. Касьянов – К. : Либідь, 1999. – 352 с.
6. Наливайко Д. Шевченко, романтизм, націоналізм / Д. Наливайко // Слово і час. – № 3. – 2006. – С. 3-21.