ВІДОБРАЖЕННЯ ГОЛОДОМОРУ В СВІТОБАЧЕННІ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА

Українське село початку 1930-х р. пережило відверто ворожу політику більшовицького режиму, одним із результатів якої був соціально-економічний катаклізм – голодомор 1932 – 1933 рр., що розглядається сьогодні як соціоцид проти селянства. Звісно, український народ протягом своєї історії знав багато випадків голоду, який нещадно косив як окремих людей, так і цілі населені пункти, та все ж з таким лихоліттям зіткнувся вперше. Вбачаючи в голоді одну з дієвих форм терору, влада свідомо застосовувала його як новий каральний метод виховання селянства, наслідком якого стало руйнування соціальних основ українського народу, його вікових традицій, духовної культури та унікальної етнічної самобутності.

Досліджуване питання неодноразово привертало до себе увагу сучасних українських істориків. Ті чи інші його аспекти висвітлювались у роботах C. Кульчицького [1], В. Марочки, О. Мовчан, Я. Калакури, Л. Солодкої-Фазелі [2] та інших авторів. Проте розгляд порушеної нами проблеми, стосовно світоглядних змін українського селянина під час голодомору 1932 – 1933 рр., не можна вважати на сьогодні цілком вичерпним. Заповнити деякою мірою цю прогалину – мета даної розвідки.

Оцінивши результати голоду 1921 – 1923 рр., партійно-радянському керівництву останній став достатньо вигідним, оскільки показав, що боротися з непокірним селянством можна і шляхом прямого фізичного винищення, адже аграрна політика більшовиків була не тільки економічно зорієнтованою, а й покликана вирішувати ряд інших важливих завдань уряду, серед яких і забезпечення функціонування тоталітарної системи з притаманними їй слухняністю, покірністю підвладного населення. Достатньо красномовним підтвердженням відповідної думки є фраза з листа генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, який датується 15 березня 1933 року: «Голод має навчити селян уму-разуму» [2, 29]. Саме завдяки своїй результативності, терор голодом став одним із пріоритетних засобів підвищення ефективності процесу «упокорення» та перевиховання українського народу.

Перебудовчі процеси в радянському селі кінця 1920-х – початку 1930-х рр., як і в добу «воєнного комунізму», призвели до дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Процес масового усуспільнення основних засобів виробництва в аграрному секторі викликав у селян природний спротив, оскільки вони по своїй суті були індивідуалістами та прагнули до самостійного господарювання. Влада ж ставила собі за мету в короткий термін вилучити якомога більше продовольства для власних потреб, тому інтереси держави та більшості населення не тільки не співпадали, а й суперечили один одному.

Протистояння було нерівним, адже держава мала за помічників армію членів партії та розгалужений апарат насильства. Але цього, як показала історія, виявилося замало для утримання селян у повній покорі. Варто лише прослідкувати зв'язок між подіями в УСРР початку 1920-х та початку 1930-х рр., як одразу впадає в око наступне: по-перше, в обох випадках селяни виступали проти економічного грабунку з боку держави, піднімали повстання, відверто висловлювалися щодо необхідності зміни влади; по-друге, в ці роки держава була реально наляканою розмахом заворушень; по-третє, і в першому, і в другому випадках партійно-радянське керівництво вирішило, що найкращим способом швидкого «заспокоєння» населення стане його фізичне та моральне знищення. Однак, ведучи мову про спільні риси, не варто забувати і про специфіку, що проявилась у різних рівнях тоталітаризації режиму. Справа в тому, що радянська влада в періоди громадянської війни та «великого перелому» була відмінною. І саме остання, керована Й. Сталіним, не зупинилася ні перед плачем голодних, ні перед горами мертвих, аби тільки досягти своєї мети. Кістками мільйонів жертв тоталітарний режим побудував міцну державну систему, в якій підростав уже новий радянський народ, щоправда він являв собою лише єдину, слухняну, бездушну, залежну масу.

Немає сумнівів, що голод був не природнім, а політичним катаклізмом. Жахливою була ситуація, коли самі голодуючі це добре усвідомлювали. У травні 1932 р. жителі кількох районів (Глобіно, Кременчук, Олександрія Семенівка, Потоки) написали спільну заяву секретарю ЦК КП(б)У, якою намагалися привернути увагу до голоду: «Від імені п’ятитисячної маси, не худоби, а ще напівживих людей, які виривають себе із міцних кігтів штучного голоду…» [3, с. 26]. Вже із самого звернення можна багато чого зрозуміти: селяни усвідомлювали ставлення до себе з боку партійців, наголошуючи, що вони теж люди! Душевний стан авторів, що складали цю заяву, важко передати без емоцій, важко читати ці рядки на відстані 80 років, важко уявити, як же їх могли читати адресати і ніяк не реагувати.

У ряді листів та звернень до вищого керівництва селяни, в переважній більшості колгоспники, голови колгоспів, висловлюють досить наївні сподівання, які свідчать про беззастережну віру в правильність лінії партії. Досить показовим із цього приводу можна вважати лист П. Чорноватого до Петровського від 25 березня 1932 року, в якому селянин, розповідаючи про труднощі з харчуванням у своєму колгоспі, запитує: «…А може, це непорозуміння, то, будь ласка, прийміть до уваги та застосуйте методи роботи, які б відповідали цьому назначенню…» [4, с. 179].

Жорстокість влади проявилася і у організації так званих «буксирних бригад»: «…Робота буксирних бригад це є боротьба за хліб, викриття запасів, крадіжок, боротьба з куркульською агітацією, конкретне виявлення захованого куркульського хліба, організація транспортування хліба на заготпункти – взагалі повна всебічна допомога відсталим колгоспам та районам, які не виконали з тих чи інших причин свій хлібозаготівельний план» [5, с. 355]. «Уславлені» бригади допомоги сприймалися населенням не інакше, як вбивці, грабіжники, звірі. Майже у всіх спогадах людей, що пережили цей суспільний катаклізм, залишилися комісії, групи, активісти, що забирали останню крихту. Одним із учасників цих подій був Ярмилко Олександр Миколайович, який зазаначав: «…У нас у Гельмязові була, так її називали, «комуна». То от чим займалися її «комунари»: чоловік п’ять-шість заходять у хату й забирають усе, що бачать. Відро, подушку, одежину, рядно, горщик з квасолею, а вже хліб – до зернини. Люди кричать: рятуйте, що ж це діється! А вони на це: ви що, проти Радянської влади? Знаєте, що за це з вами буде?» [4, с. 311]. У свідомості людей залишилися примари «законних злодіїв», що в будь-який момент зайдуть, заберуть, – і нічого їм за це не буде, вони ж діють від влади.

Під гнітом всіх тих проблем, які навалилися сніговим клубком на українське селянство під час голодомору, його суспільна психологія зазнала кардинальних змін. Процес «приборкання непокірних» призвів до усвідомлення селянством безвихідності свого становища, наділив депресією, страхом, апатією. Основними висловами того часу були: «Скоро всі помремо», «Нам і куля не страшна», «Ви у мене колгоспом життя відібрали»[3, с. 5]. Ще одним досить показовим свідченням зламаної волі стало те, що селяни перестали скаржитися, а їх звернення до представників влади носили характер прохання: «Дайте їсти», «Допоможіть» [3, с. 7].

Те, що розпач та почуття приреченості укорінилися в суспільній свідомості, й штовхало людей до страшних вчинків: пограбувань, вбивств, людожерства, і як би не хотілось, але ці явища стали реаліями буття; про це свідчить великий масив архівних джерел, опублікованих матеріалів. Зокрема, у с. Степківці батько забив свою дворічну дитину, порізав на шматки, а жінка варила й годувала родину протягом двох днів. Потім хотів забити і другу дитину (4 роки), але дружина заборонила [3, с. 50]. Інший приклад: «жінка-біднячка, має 3 чи 4 дітей – у скрутному становищі, сама хворіла від недоїдання, діти теж у розпачі, рішилась на те, що позбавила свою дитину життя для того, щоб спасти остальних дітей»[3, с. 71].

Психіка багатьох людей не витримувала труднощів голодного часу, люди перетворювалися на звірів: уявити хоча б почуття матері, що поласувала м’ясом власної дитини, неможливо з позиції сучасності. «На ґрунті нестачі хлібу та недоїдання зафіксовано один випадок з психічним захворюванням, а вся родина лежить опухла»[3, с. 33]. Зрозуміло, що це не поодинокий випадок.

Важко усвідомлювати, що подібні вчинки мали місце в цивілізованому суспільстві, а особливо в українському, де споконвіків яскравим штрихом колективного портрета українців є досить сильні почуття любові та прихильності батьків до своєї дитини. Зрозуміло, що ніякі, навіть досить складні, обставини не виправдовують людину, яка переступила через свої моральні та духовні принципи, однак засуджувати її ми теж не маємо права.

Голод загострив у свідків цього жахіття надзвичайну економність та заощадливість. У спогадах В. Мацька читаємо: «1933 рік був на диво врожайним. У криштопівському колгоспі ім. Калініна на кожен трудодень після жнив було видано різного зерна по 3 кілограми. Хліб у людей був, але кожен старався економити його. Варили не галушки, а затірку. Хліб їли потроху і зберігали під замками. Примара голоду не відступала» [4, с. 127]. Або подібні мемуари М. Євгеньєвої: «Після 1933 року хліб довго пекли з різними домішками. До тіста додавали варену картоплю, або сиру терту картоплю, або трохи муки з жолудів. Зразу ж оббирали від твердої лушпайки, потім били молотком. А вже тоді пускали через жорна. Такий хліб трудно ковтнути, а все одно домішували, щоб довше вистачило муки із зерна. Вже й хліб був, а люди все боялись голоду»[4, с. 149]. І зараз старі люди живуть про запас, зберігають на «чорний день» певну кількість продуктів тривалого зберігання, відкладають гроші, боячись повторення пережитого жаху.

Після такого випробування багато хто так і не повернувся до нормального життя, їхнє уявлення про життя назавжди змінилося, переживши цю трагедію, людина здобувала вічного супутника – страх. Характерною рисою селянина після 1933 року стає покірність. Деякі люди, особливо матері, чиїх синів та дочок забрав голодомор, більше ніколи не їли хліба: не могли дивитися на нього і уявляти, як за ним плакали вже поховані ними ж діти.

Терор голодом став повчальним уроком для непримиренного селянина – всі, хто вижив, більше не сміли чинити опір: боялися повторення жаху, всі навчилися ходити в колгоспи, заробляти трудодні. Голодомор, за висловом Є. Ященка, мав такий наслідок: «Більшовики зі Сталіним на чолі зламали хребет селянському класу в моральному, соціальному та економічному смислі слова» [6, с. 143].

Мільйонні людські втрати, величезний моральний удар – це ще не всі здобутки випробуваного на українських землях методу виховання, голод завдав невиправної шкоди національному життю республіки. Тепер надовго забулися всі недоліки влади в цьому сенсі, бо, виживаючи, борючись кожного дня зі смертельною небезпекою, якось всі інші проблеми відходять на інший план. Соціоцид практично знищив старе українське село з його багатими віковічними народними традиціями, методами господарювання, культом землі та праці. Тисячолітня «цивілізація хліба» внаслідок цілеспрямованого фізичного, економічного, духовного обезкровлення втратила свою силу, зв'язок із поколіннями пращурів-хліборобів та вже ніколи не мала продовження. Виникнення нового колгоспного села, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади, призвело до руйнації особливого космосу українського світу.

Голодомор 1932 – 1933 років фактично знищив почуття індивідуалізму, яке було основним для ідентичності українського селянина. Тепер сільське населення, а точніше ті, хто вижив, було позбавлене засобів виробництва, тобто стало економічно залежним від держави: втратили право на вільне пересування, розпоряджатися результатами своєї праці, на працю поза межами державного впливу. В цей час починається процес «із селян – у радянських людей». На декілька поколінь вперед голодомор 1932 – 1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.

Література:

1. Кульчицький С. 1933: трагедія голоду / С. Кульчицький – К.: «Знання», 1989. – 48 с.

2. Марочко В. Голодомор 1932—1933 років в Україні: Хроніка / В. Марочко, О. Мовчан. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 94 с.; Калакура Я. Новітня історіографія голодомору 1932 – 1933 років як геноциду українського народу: надбання та прорахунки // Персонал. – 2008. – № 10. – С. 105 – 109; Солодка-Фазелі Л. Голод 1933 року як метод впливу радянської влади на традиційну ментальність українських селян // Український селянин: Зб. наук. праць / За ред. А. Г. Морозова. – Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2006. – Вип. 10. – С. 275-277.

3. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20 – Спр. 5255 – Арк. 113.

4. 33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал (укр. яз.) / Упоряд. Л. Коваленко, В. Маняк.– К.: Рад. письменник, 1991.– 584 с.

5. Огляд Укрколгоспцентру про хлібозаготівлі у 1931 році // Колективізація і голод на Україні, 1929 – 1933 / АН України. Інститут історії України та ін.: Упоряд.: Г. Михайличенко, Є. Шаталіна; Відп. ред. С. Кульчицький. – К.: Наук. думка, 1992. – 736 с.

6. Ященко Є. Про одне висловлювання Йосифа Сталіна (Політика Сталіна щодо селян і колгоспів. Колгоспний лад в радянські часи) // Дніпро. – 1997. – № 1 – 2. – С. 138-151.