ТІЛО, ВЛАДА І СЕКСУАЛЬНІСТЬ В РОБОТАХ М. ФУКО

Важливість нового історико- філософського , запропонованого Мішелем Фуко , полягає в його дієвій спроможності по-новому розглянути історичні структури та соціальні явища, «очистивши» їх від поверхових пояснень і банальних тлумачень та виявивши приховані й далеко не очевидні політичні механізми їх функціонування або трансформації.

Подією, котра відіграла виключно важливу роль у європейській історії, М. Фуко вважав Французьку революцію і страту короля як один з головних її символів. Вчений намагався в усьому відходити від традиційних схем, тлумачень і способів реконструкції подій минулого – спроба написати «іншу історію Революції» цілковито вписувалася в подібну стратегію. М. Фуко запропонував ідею щодо виділення двох базових режимів існування влади, старого й сучасного. У першому випадку владу уособлювало «тіло короля», осяяне ореолом величі, сакральності і слави (навіть його страта семантично відсилати до архаїчно-фундаментальної та універсальної для історії цивілізації ідеї-концепту сакрального жертвопринесення, котре уможливлювало рівновагу та стабільність світу). При сучасному режимі, на думку французького історика, влада розсіювалася по всьому соціальному простору, не належала жодному з його суб’єктів (еліті, верстві чи класу) [4, с. 92].

На іншому від «політичного тіла короля» полюсі у якості його семантичного антагоніста розташоване тіло засудженого, котрий «теж володіє правовим статусом, створює власний церемоніал і викликає окремий теоретичний дискурс, але не для того, аби обґрунтувати «надлишок влади», а для того, щоб виразити «недостачу влади», викарбувану на тілах тих, кого піддано покаранню. У найбільш темній області політичного поля засуджений уособлює симетричний перевернутий образ короля» [5, с. 44]. Подібні міркування й дали підстави стверджувати, що у сфері політичної думки «короля все ще не обезголовлено»: після страти монарха у Франції, на думку М. Фуко, ключовою стратегією домінування і практикою упокорення, що до неї вдається влада, стає дисципліна. Такі класичні дисциплінарні інституції, як в’язниці, лікарні, психіатричні заклади, якнайкраще відображають дисциплінарний тип влади, котрий утвердився на противагу старому репресивно-каральному й визначав, по-суті, режим існування влади за нових суспільно-історичних обставин.

Від старої аристократії, символом і виразником інтересів якої був король, влада перейшла до рук медиків, експертів-психіатрів, менеджерів промислового виробництва й системи освіти, оскільки саме вони стали «агентами влади», котра тримається на дисципліні. Цією обставиною й пояснюється першочерговий інтерес автора «Слів і речей» до історії клініки, в’язниці, безумства, сексуальності – феноменів, через посередництво яких влада після Революції перерозподіляється від єдиного центру до множини центрів (дисциплінарних інститутів і бюрократії, котра їх обслуговує) [4, с. 94]. Дисциплінарна влада була наслідком раціоналізації суспільного життя і здійснювалася, насамперед, через тілесні практики, репрезентовані в публічному просторі в якості «нормальних», «правильних» і толерованих панівними дискурсами. Тому, як вважав М. Фуко, природу влади можна зрозуміти тільки в контексті історично визначених тілесних практик. Історія тіл для мислителя – це історія найрізноманітніших процедур і технологій нагляду, тренування (дресурси), навчання, іспитів, сфокусованих на людському тілі від XVII ст. (становлення новоєвропейської індивідуальності та суб’єктивності стало можливим саме завдяки цим технологіям і продукованим ними типам тілесності). Відповідно до специфіки застосування вказаних технологій, тіла в концепції М. Фуко поділяються на психіатризовані, покарані, ув’язнені, еротичні, слухняні, бунтівні. Дисциплінарний тип влади, котрий діяв через тіла на душі підданих, не скасував остаточно інші типи, а інфільтрувався в них, дозволяючи владним впливам досягати найглибших шарів соціальних відносин та індивідуального буття [7, с. 273].

Серед нових концептів, що їх М. Фуко запровадив до соціогуманітарного дискурсу, особливо часто увага акцентується на понятті «біополітики», котре позначає тип державної політики, що «враховує процеси життя та починає контролювати й змінювати їх» [8, с. 214]. Виокремившись у домінуючий тип державно-адміністративного дискурсу, біополітика в ХІХ ст. увібрала в себе нові форми знання про смертність, хвороби, народжуваність, здоров’я, тривалість життя – дані статистики дозволяли навіть прогнозувати перебіг цих явищ. Розвиток капіталізму супроводжувався входом життя в історію» [8, с. 213], магістральний напрямок генези біополітики – від «символіки крові» до «аналітики сексуальності» [9, с. 317]. До XVIII ст. влада, як доводив автор «Історії сексуальності», діяла за допомогою смерті, кари, кровопролиття, адже фокусувалася не на суспільних реаліях, а на волі суверена і страхові перед голодом, – в цьому, власне, й полягав сенс «символіки крові». Проте у XVIII ст. сталися певні зміни: юридично-диспозитивний спосіб влади, що контролював статеві відносини стосовно суспільних статусів (спосіб, що опирався на погрозу смертної кари), поступився місцем іншому способу, в центрі якого стояло вимірювання ступеня відхилення від «норми» (а не поділ на дозволене й недозволене, як раніше). Символіку крові замінили статистика та дослідження сексуальності [9, с. 324-325].

За словами М. Фуко , біополітика сприяла позиціонуванню громадян вже не як юридичних підданих, контрольованих страхом тортур і смерті, але у якості «живих істот», котрі мають «організм, умови існування, передбачуване життя, індивідуальний та колективний догляд за здоров’ям, сили, на які можна вплинути, та простір, по якому можна оптимально розподілитися» [8, с. 214]. Втілення біополітики як стратегії влади зробила можливим сприйняття людини у всій повноті її тілесно-сексуального буття. Вікі Бел акцентує увагу на тому, що біополітика, за М. Фуко, також містить суворі дисциплінарні аспекти реалізації влади, описані в книзі «Наглядати й карати», проте ці аспекти спрямовані не так на індивідуальні тіла, як на «колективне тіло» соціуму. Секс посідає винятково важливе місце в історії, оскільки є не тільки однією з моделей біовлади, але й силою, здатною успішно заохотити людей поводитися дисципліновано щодо свого тіла й сексуальних звичок [9, с. 318]. Саме М. Фуко запропонував концептуально нове бачення проблематики людської тілесності: оскільки тіло є сутністю, здатною «виробляти» біль і насолоду, то саме через них влада здатна тілом маніпулювати. Вплив влади на тіло не просто формує його зовнішній вигляд, але й трансформує його матеріальність [10, с. 112]. За словами О. Гомілко, для М. Фуко в аналітиці влади слухняність тіла є центральною темою, адже розглядаючи європейські каральні процедури та техніки, він доводить, що створення «слухняного тіла» було наслідком не так фізичного примусу (просторово оприсутненого), як візуального тиску: постійне перебування тіла під пильним поглядом іншого робить його безвольним та слухняним («видимість – це пастка»). «Оптика» влади над тілом вкорінена у владі бачення: тіло завжди є «візуальним тілом», яке постійно оглядається іншими та самим собою; бачення саме по собі наділене потужною владою [10, с. 112-113].

Запровадивши до інтелектуального обігу поняття «політична економія тіла», французький мислитель мав на увазі те, що люди, по суті, є результатом маніпуляції влади над їхніми тілами, незалежно від того, які методи вона використовує – жорсткі (насильство і покарання) або м’які (корекція та обмеження тіла). Тіло все більш детально конструюється і трансформується владою і суспільством у міру збільшення різноманітності й інтенсивності застосування дисциплінарних та маніпулятивних технік влади .

В контексті подібних міркувань про владу й тіло як її об’єкт та інструмент, М. Фуко намагався викликати сумніви щодо усталених «істин» та понять, в полоні яких перебуває сучасна людина, і довести, що не існує незмінного людського суб’єкта, «істинних» станів чи «природи» людини. Навіть тіло людини не може бути стабільною підставою для остаточного самовизначення або розуміння іншого. Перервності, розривності й випадковості процесів людського самоусвідомлення призводять до вирішальної ролі в історії довільності, випадковості й нераціональності. Критерії «нормальності» й «раціональності» вкорінені, насправді, в ірраціональному, випадковому й потворному. В історії, за М. Фуко, немає ні сенсу, ні закономірностей, ані жодного поступу, тиску влади позбутися неможливо, оскільки вона є невіддільною ознакою суспільних відносин і знання [11, с. 194-195].

Відштовхуючись від тези М. Фуко про те, що в буржуазному суспільстві інцест одночасно заохочується й забороняється, Вікі Бел висуває доволі цікаве припущення: «Спалах дискурсів про сексуальність не просто спонукав людей коментувати свої сексуальні задоволення та жадання, хвилюватися й наглядати за сексуальними практиками інших, а й створив оповіді про сексуальні практики, які були екстрапольовані на минуле й піднесені в статус фундаментальних істин» (теорії К. Леві-Строса й З. Фройда про табу на інцест у первісному суспільстві дослідниця кваліфікує як «звернені назад теорії, що їх навіяли теперішні клопоти») [9, с. 323].

Здійснюючи кардинально нову для західного мислення реконструкцію владних стратегій домінування й упокорення, М. Фуко проводив аналіз тілесності, сексуальності і влади через дискурси, продуковані останньою. Під впливом ідей М. Ніцше та М. Мерло-Понті французький мислитель обстоював тезу про дискурсивну запрограмованість тілесних і сексуальних практик, про тіло як історико-культурний конструкт, змінний у часі й просторі, залежно від «системи координат», в яку його вписано. Саме завдяки роботам М. Фуко в західній соціогуманітаристиці утвердилося переконання в тому, що тіла не мають жодної позаісторичної субстанції чи сутності.

М. Фуко започаткував традицію вивчення тілесних практик, поширених у соціумі, через аналіз дискурсів, які структурують тіло та способи його репрезентації, візуалізації та аксіологізації. В концепції мислителя тіло набуло статусу «політичної проблеми», довколо якої центровано «біополітику» та «мікрофізику влади», починаючи з XVIII ст.

Серед ключових тез мислителя, що увійшли сьогодні в якості методологічних орієнтирів до робочого інструментарію значної частини західних інтелектуалів, варто виділити уявлення про те, що заборона на сексуальність у «класичну епоху» (XVII-XVIII ст.) виявлялася насправді, при детальному розгляді, повсюдним насадженням сексуальності як різновиду «турботи про себе», яка призвела до формування новоєвропейського суб’єкта пізнання. Саме М. Фуко увів до інтелектуального простору означення сексуальності як «тисячолітнього диспозитиву підкорення», найбільш дієвого інструменту контрою і влади, внутрішньої відносно суб’єкта, а не зовнішньої: влади-знання і влади-стимулювання. «Винаходом» історика була ідея про те, що в західному суспільстві немає й ніколи не було реального придушення сексуальності, а всяка боротьба за сексуальне звільнення представляє собою участь у симулятивній грі владних сил.

Список використаних джерел

1. Шевчук Д. Культура у мережеві мереж / Д. Шевчук // Критика. – Число 11-12. – 2009. – С. 2-3.

2. Мінко Є. Диктатура прозорості / Є. Мінко // Критика. – Число 3-4. – 2011. – С. 12-13.

3. Дьяков А.В. Жан Бодрийяр: стратегии «радикального мышления» / А.В. Дьяков. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2008. – 357 с.

4. Михель Д. Власть, управление, население: возможная археология социальной политики Мишеля Фуко / Д. Михель // Журнал исследований социальной политики. – Том. 1. – С. 91-106.

5. Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы / М. Фуко. – М.: Ad marginem, 1999. – 364 с.

6. Фуко М. Интеллектуалы и власть: Избранные политические статьи, выступления и интервью / М. Фуко. – М.: Праксис, 2002. – 464 с.

7. Культурологія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Упоряд.: О.І. Погорілий, М.А. Собуцький. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – 320 с.

8. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет / М. Фуко. – М.: Касталь, 1996. – 384 с.

9. Фуко М. Історія сексуальності / М. Фуко. – Т.1. Жага пізнання. – Харків: Око, 1997. – 240 с.

10. Бел Вікі. Біополітика та привид інцесту: сексуальність і сім’я / Вікі Бел // Глобальні модерності / За ред. М. Фезерстоуна, С. Леша, Р. Робертсона. – К.: Ніка-Центр, 2008. – С. 316-338.

11. Гомілко О. Метафізика тілесності: концепт тіла у філософському дискурсі / О. Гомілко. – К.: Наукова думка, 2001. – 340 с.

12. Ящук Т.І. Філософія історії: курс лекцій / Т.І. Ящук. – К.: Либідь, 2004. – 536 с.

13. Маєрчик М. Жінка в замісі патріархальних традицій / М. Маєрчик // Критика. – Число 7-8. – 2011. – С. 20-23.