НАДАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ДЕМОБІЛІЗОВАНИМ ВОЇНАМ ТА ІНВАЛІДАМ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

У наукових дослідженнях присвячених подіям Великої Вітчизняної війни та повоєнного періоду на Україні, значне місце займають питання пов’язані з соціальною тематикою. Для українського повоєнного суспільства був характерним процес творення нових соціальних груп, серед яких особливе місце належало фронтовикам, яким необхідно було пройти важкий процес реадаптації до нових умов життєдіяльності. Серед основних факторів успішності такого процесу слід назвати діяльність органів державної влади та їх здатність надати необхідну підтримку та допомогу, особливо тим, хто найбільше постраждав на фронтах Великої Вітчизняної війни.

В роботі органів державної влади УРСР надавалася значна увага питанням організації зустрічей фронтовиків, проведення масово-політичної роботи, надання матеріальної та медичної допомоги. Визначені питання постійно обговорювались на засіданнях ЦК, Ради Міністрів УРСР, обкомів, міськкомів та райкомів КП(б)У, обласних, міських, районних і сільських Рад депутатів трудящих, на партійних зібраннях первинних організацій, спільних зібраннях робітників та службовців на підприємствах, в установах, колгоспах, радгоспах, МТС та інших організаціях. До роботи з організації зустрічей, перевірки матеріально-побутових умов та виявленню негайно потребуючих допомоги було притягнуто значний громадський актив. В свою чергу, визначені напрями такої роботи значно допомагали фронтовикам адаптуватися до умов повоєнного середовища.

Багато з тих фронтовиків що повернулися додому потребували медичної допомоги. Але система санітарної служби, створена за роки Радянської влади, була майже знищена окупантами, що значно ускладнювало ситуацію. Повністю або частково були зруйновані 18000 будівель медико-санітарних закладів, знищено близько 500 лікарень, 1000 амбулаторій і поліклінік, більш ніж 800 аптек [1, c. 23]. Відчувалася також гостра нестача кадрів спеціалістів. В цих умовах вирішальне значення мали успішна розробка протиепідемічних заходів, а також діяльність партійних та радянських органів, які відповідали за відбудову системи охорони здоров’я. Першими почали діяти військові медики й тилові служби фронтів. Вони встановили на всіх шляхах та їх перехрестях контрольно-пропускні пункти, які перевіряли громадян, що поверталися додому. Частину з них відразу ж відправляли в лікувальні заклади, де вони одержували чисту білизну й відповідно оброблений одяг. Їх годували за спеціальною дієтою. Політпрацівники спільно з працівниками партійних та радянських органів вели роз’яснювальну роботу серед цих людей. Таким чином можна було вирішити проблему поширення багатьох епідемії серед населення регіонів країни та воїнів Радянської армії [2, c. 130-131]. На цьому етапі, відродження сітки закладів охорони здоров’я було однією з найважливіших умов поліпшення побуту населення країни. Для відбудови приміщень та діяльності органів охорони здоров’я було асигновано в 1944-1945 рр. понад 3 млн. крб. Вже на кінець 1944 р. в лікарнях міст та сіл України налічувалося 89 тис. ліжок, а на 1 вересня 1945 р. їх було більше як 103 тис. За короткий період було відбудовано 4025 поліклінік та амбулаторій [3, c. 144]. В цілому, по Україні, на 1 січня 1945 р. діяло 1637 лікарень, 344 амбулаторії та поліклініки, 1638 аптек. Крім того, 12859 лікарів з числа демобілізованих, працювали в медичних закладах [1, c. 24].

Серед наслідків Великої Вітчизняної війни було значне збільшення кількості інвалідів, що було слідством одержаних ушкоджень, каліцтв, хвороб учасниками бойових дій. Це були непрацездатні, або частково непрацездатні громадяни що потребували постійної медичної допомоги, а деякі довготривалого спеціального лікування, соціальної реабілітації та реадаптації. Державним органам необхідно було налагодити роботу спеціалізованих закладів для кваліфікованого профільного лікування та протезування інвалідів війни, а також вирішити складні завдання щодо забезпечення медичної допомоги у медичних закладах загального типу.

Створення мережі спеціалізованих лікувальних закладів для інвалідів війни започаткували спеціальні розпорядження РНК СРСР та наказ НКОЗ СРСР від 14 травня 1943 р. «Про організацію спеціалізованої допомоги інвалідам Вітчизняної війни». Згідно цих документів евакошпиталі реорганізовувалися в лікарні відновлювальної хірургії [4, c. 302]. В червні 1943 р. РНК УРСР була прийнята постанова, яка зобов’язувала республіканські органи влади та охорони здоров’я організовувати у визволених областях республіки мережу лікувальних закладів відновлювальної хірургії та протезування інвалідів війни із загальною кількістю 3000 ліжок [5, c. 151]. Щодо лікувальної допомоги інвалідам війни, то її забезпечувала вся мережа поступово відновлювальних у республіці медичних закладів. Так, в обласних центрах і містах з кількістю населення понад 50 тис. чол. були відкриті відділення при поліклініках для амбулаторного лікування інвалідів. Такі лікарні та відділення при поліклініках були свого роду закладами по диспансеризації інвалідів війни [6, c. 84]. Але часто слідством нестачі матеріального та кадрового забезпечення медичних закладів, був якісно низький рівень такої допомоги, особливо в сільській місцевості. У таких умовах цінною була ініціатива розташованих на території України евакошпиталів, які організовували кваліфіковане відновлювальне лікування інвалідів війни. На території України, у відповідності з постановами РНК СРСР від 29 серпня 1945 р. та РНК УРСР від 15 вересня 1945 р., реорганізації підлягав 71 евакошпиталь, в яких передбачалося розгорнути 17800 ліжок. Уже на 20 січня 1946 р. у реорганізованих шпиталях лікувалося 6 тис. інвалідів війни. Але необхідно підкреслити, що не всі шпиталі були забезпечені необхідною кількістю лікарів-спеціалістів, у деяких з них недостатньо застосовувалося комплексне лікування. В окремих областях шпиталі були незадовільно забезпечені меблями, м’яким інвентарем, іншим майном [5, c. 152-153]. Одним з найскладніших питань було протезування інвалідів. Мережа майстерень, навіть перевиконуючи встановлені норми, не встигала виготовляти протези для усіх тих, хто їх потребував. До того ж, не вистачало сировини та матеріалів [7, c. 11].

Загалом, на 1 вересня 1945 р. у республіці на обліку перебувало 710304 інваліди. Серед них 377889 осіб були інвалідами Великої Вітчизняної війни, у тому числі 6388 осіб – інвалідами І групи (1,7%), 193128 осіб – інвалідами ІІ групи (51,1%), 178423 осіб – інвалідами ІІІ групи (47,2%). Станом на 1 січня 1946 р. кількість інвалідів війни становила вже 465,3 тис. осіб, а станом на 1 вересня 1946 р. їх кількість зросла до 529692 осіб [5, c. 149-150]. У наступні роки чисельність інвалідів поступово зменшувалася, але й до кінця 1940-х років залишалася великою.

І надалі, з метою надання матеріальної та медичної допомоги, постановки на облік інвалідів Вітчизняної війни, сімей військовослужбовців, демобілізованих бійців, розгортали свою роботу органи соціального забезпечення. Протягом 1945-1948 рр., по всіх областях України, було видано пенсій та інших виплат демобілізованим бійцям, інвалідам Великої Вітчизняної війни, сім’ям загиблих військовослужбовців на суму близько 14 млрд. крб. [7, c. 11].

Отже, наведені вище показники свідчать, що упродовж складного періоду відбудови піклування і уваги потребувала досить значна частина громадян. Перед усіма ланками державних органів влади постали складні завдання, покликані на реалізацію окреслених заходів. Звичайно, величезну допомогу фронтовикам надавали також профспілкові та комсомольські організації, пересічні громадяни. В цілому, комплекс проведених заходів був всебічним та багатогранним і передбачав повернення учасникам бойових дій гідного місця у суспільстві.

Література:

1. Медицина в солдатской шинели: Сборник к 45-летию Победы. 1945-1990 гг. / [А.Е. Романенко, А.М. Сердюк, В.Д. Братусь и др.]. – К.: Здоровье, 1989. – 317 с.

2. Антипенко Н.А. На главком направлении / Н.А. Антипенко. – М.: Воениздат, 1971. – 391 с.

3. Денисенко П.І. Комуністична партія України – організатор відбудови народного господарства республіки (1943-1945 рр.) / П.І. Денисенко. – К.: Політвидав України, 1968. – 176 с.

4. Здравоохранение в годы Великой Отечественной войны 1941 –1945 гг. Сборник документов и материалов / Под ред. М.И. Барсукова, Д. Д. Кувшинского. – М: Медицина, 1977. – 575 с.

5. Добров П.В. Медико-санітарні наслідки Великої Вітчизняної війни для населення України та їх ліквідація в період відбудови (1943-1950 рр.) / П.В.Добров, І.В. Перехрест. – Д.: ДонНУ, 2007. – 291 с.

6. Кононенко И.Ф. Изучение состояния здоровья инвалидов Отечественной войны на Украине / И.Ф. Кононенко // Медико-санитарные последствия войны и мероприятия по их ликвидации. Труды ІІ конференции (17-19 декабря 1946 гг.). – М.: Изд-во АН СССР, 1948. – Т. 2. – С. 83 –93.

7. Ковпак Л.В. Найближча історія: Україна 1945-2000 рр. / Л.В. Ковпак. – К.: Наш час, 2007. – 247 с.

Науковий керівник: доктор історичних наук,

професор Бушин Микола Іванович