ДО ПИТАННЯ ФОРМИ КРЕДИТНОГО ДОГОВОРУ

Договір є універсальною правовою конструкцією, яка розглядається в межах конкретних галузей права і, насамперед, цивільного. Все більше відносин регулюються договорами, а тому зростає необхідність детального роз’яснення питань, що виникають при їх укладенні, в тому числі й питання щодо форми.

Проблеми договірного права досліджувались такими видатними цивілістами як С.С.Алексєєв, Т.В.Боднар, С.Н.Братусь, О.В. Дзера, І.В.Спасибо-Фатеєва, Я.М.Шевченко та ін.

Чинний ЦК України став результатом тривалої натхненної праці своїх розробників. Кодекс передбачає значну кількість новітніх договірних конструкцій. Ним проголошена свобода договору (ст. 3 ЦК України), можливість вибору виду договору, укладення змішаного договору (ч. 2 ст. 628 ЦК України). Закріплено положення про елементи договору, в тому числі, й форму договору.

У ст. 203 ЦК України містяться загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Умовами чинності правочинів є, зокрема, дотримання вимог щодо їх форми. При укладенні правочину обов’язкове дотримання передбаченої законом форми. Порушення вимог щодо форми правочину тягне за собою визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст. ст. 218-220 ЦК України) [6; с. 137].

Форма правочину – це спосіб вираження волі осіб, які беруть участь у ньому. Чинним законодавством України (ст. 205 ЦК України) передбачається волевиявлення сторін правочину як в усній, так і в письмовій формі (простій, нотаріально посвідченій). Частина 3 ст. 205 ЦК України допускає можливість вираження волі сторін в правочині шляхом мовчання.

За загальним правилом, встановленим у ч. 1 ст. 206 ЦК України, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент вчинення. Зазвичай, в науковій літературі вказується, що характерною рисою таких правочинів є збіг у часі двох стадій їх розвитку – виникнення і припинення шляхом виконання. У таких випадках ідеться про правочини, які укладаються на невелику суму, або з приводу яких рідко виникають спори. Це правочини між фізичними особами на суму, що не перевищує двадцятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходу громадян [6; с. 139].

Відповідно до вимог ст. 205 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобі зв’язку.

Проста письмова форма правочину потребує від сторін фіксації його змісту в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими сторони обмінялися за допомогою телетайпних, електронних або інших технічних засобів зв’язку. Щодо вчинення дво- чи багатосторонніх правочинів (договорів), то фіксація їх змісту може відбуватися як шляхом складання одного документа, підписаного всіма сторонами правочину (договору), так і шляхом обміну документами між сторонами.

Зазначений обмін може бути здійснено безпосередньо або за допомогою пошти, телеграфу, телетайпних, електронних або інших засобів зв’язку. Документ, яким оформлений договір, може бути складений в одному або кількох примірниках, кожний з яких є оригіналом та має рівну юридичну силу. Різновидом письмової форми договору є договори, вчинені сторонами шляхом обміну документами за допомогою електронних засобів зв’язку [7; с. 293].

Одночасно, в науковій літературі зустрічаються позиції щодо необхідності ґрунтовного теоретико-практичного аналізу визначення такого поняття як «електронний правочин» та класифікації електронних правочинів, із застереженням, що поняття «електронний правочин» - це лише вказівка, яка визначає спосіб його вчинення [1; с. 32].

Тобто, електронним правочином є такий, що вчинений за допомогою електронних засобів комунікації, суть якого полягає в обміні сторонами за допомогою цього засобу електронними волевиявленнями. Основною відмінністю електронного правочину від традиційного, як випливає із зазначеного, є спосіб його вчинення. Отже, якщо для вчинення певного волевиявлення сторони використовують електронні засоби комунікації, то під таким правочином розуміється саме електронний правочин [1; с. 33]. При цьому, вказується, що використання поняття «електронний правочин» є більш доцільним, адже поняття «правочин, вчинений в електронній формі» виключає зі сфери аналізу правочини, вчинення яких відбувається в традиційний спосіб, натомість виконання – в електронній формі [1; с. 33].

Критично оцінюючи дану точку зору, слід відзначити її внутрішню суперечливість. Недостатньо обґрунтованими є ствердження автора про необхідність виділення електронного правочину як окремого виду правочину, оскільки із наведеного тлумачення понять «електронний правочин» та «правочин, вчинений в електронній формі» вбачається, що їх зміст фактично ототожнюється. А отже, не заперечується, що з урахування посилення значення інформатизації сучасних цивільно-правових відносин, електронний правочин може бути лише одним із видів письмової форми правочину.

Зокрема, у ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» зазначається, що електронним є документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа, склад та порядок розміщення яких визначається законодавством. Цей документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму, під якою розуміється відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для сприймання його людиною [2].

Згідно положень ст. 205 ЦК України сторони мають право обирати форму правочину (договору), якщо інше не встановлено законом.

Однак, наприклад, з вимог ст. 1055 ЦК України вбачається, що кредитний договір обов’язково повинен бути укладений у письмовій формі. Це положення повною мірою відповідає правилам ст. 208 ЦК України, згідно з якою вимагається вчинення виключно в письмовій формі, зокрема, правочинів між фізичними та юридичними особами, за винятком зазначених частиною першою статті 206 ЦК України, тобто тих, що можуть бути повністю виконані сторонами у момент їх вчинення.

На відміну від загального правила, передбаченого статтею 215 ЦК України, згідно з яким недодержання встановленої законом письмової форми правочину має наслідком його недійсність, недодержання письмової форми кредитного договору має наслідком його нікчемність [6; с. 691].

Визнання нікчемного правочину судом недійсним, законом не вимагається, тобто сторони такого правочину мають право не виконувати його, оскільки він не тягне правових наслідків, крім наслідків його недійсності [7; с. 304].

Не зважаючи на викладене, у деяких українських банках склалась практика укладення кредитних договорів у формі, що не суперечить, але і не відповідає вимогам ст. ст. 205, 1055 ЦК України.

Зокрема, відбувається ототожнення укладення кредитного договору в письмовій формі із заявою на оформлення кредитної картки разом з Пам’яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг та тарифами [4].

Як правило, вказаними документами чітко не визначається, які саме обов’язки приймає на себе позичальник. Зокрема, не регламентовані строки погашення кредиту, розмір платежів, порядок нарахування фінансових санкцій за несвоєчасне виконання прийнятих на себе зобов’язань, договір як такий позичальником не підписується, оскільки підпис проставляється лише на заяві.

Такі випадки мають місце, зокрема, у разі надання банком кредиту шляхом відкриття відновлювальної кредитної лінії і перерахування кредитних коштів на платіжну картку.

Але, відповідно до Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» платіжна картка - спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунку платника або з відповідного рахунку банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором (ст. 1.27).

Згідно ст. 15 цього ж Закону операції з платіжними картками здійснюються з урахуванням вимог встановлених законами України та нормативно-правовими актами Національного Банку України [3].

Отже, пластикова картка є лише спеціальним технічним засобом для здійснення розрахунків, передбачених відповідним договором і використання цього технічного засобу можливе лише при укладанні відповідного договору, в якому сторони домовилися про розрахування за цим договором за допомогою такої картки, яка, до того ж, не є грошовими коштами.

Таким чином, у випадку виникнення спору, позивач (банк) буде змушений у встановленому законом порядку доводити у суді факт отримання позичальником та користування ним кредитними коштами, надавати відповідні докази в разі невизнання цих фактів.

Підсумовуючи вкладене, варто вказати, що обрання зазначеного вище виду надання кредитних послуг, вимагає від банківських установ особливої уваги та прискіпливості у викладенні положень кредитних договорів у кожному окремому випадку у вигляді окремого документа, з усіма необхідними реквізитами. Важливо уникати формалізації, оскільки це може спричинити ризик втрати кредитних коштів, наданих в користування позичальнику в разі настання негативних наслідків у вигляді відмови в задоволенні позову банку про стягнення кредитної заборгованості.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Блажківська Н.Є. Електронний правочин: поняття та класифікація // Вісник Верховного Суду України. - 2007. - №11 (87). – С. 32-36.

2. Про електронні документи та електронний документообіг: Закон України від 22.05.2003 року // ВВРУ. – 2003. - №36. – Ст. 275.

3. Про платіжні системи та переказ коштів в Україні: Закон України від 05 квітня 2001 року // ВВРУ. – 2001. - №29. – Ст. 137.

4. Рішення колегії суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Херсонської області від 15.03.2012 року [Електронний ресурс].  — Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21924871.

5. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.// ВВР України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.

6. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М.Калітенко. – Х.: ТОВ «Одіссейй», 2003. – 856 с.

7. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар / За заг. ред. Я.М.Шевченко. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – 704с.