СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ УЧНІВ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ В ЗАКЛАДАХ ІНТЕРНАТНОГО ТИПУ

 Актуальність пошуку оптимальних шляхів підготовки дитини-сироти до самостійного життя, формування її соціальної орієнтації, стимулювання особистісної самореалізації зумовлена передусім зміною освітньої парадигми, труднощами сучасного періоду в розвитку нашого суспільства, рівнем соціальних, культурних та економічних проблем.

Останнім часом на державному та міжнародному рівнях відбувається підвищення статусу дитини-сироти в суспільстві, про що свідчить поява спеціальних міжнародних документів про охорону дитинства, підвищення уваги до дитячої безпритульності, до її причин та наслідків. В зв’язку з цим, існує нагальна потреба в осмисленні соціально-педагогічних умов, що створюються різними закладами навчання, виховання та утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування щодо їх первинної соціалізації та розробці відповідно до цих умов сучасних науково-методичного і програмного забезпечення.

Аналіз саме соціально-педагогічних досліджень свідчить про зростаючий інтерес учених до проблеми соціалізації дітей-сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування. Розроблено вітчизняні та зарубіжні концепції соціалізації особистості. Визначено соціально-педагогічні умови збагачення дитячої субкультури на етапі молодшого шкільного віку, формування соціальних уявлень, методи впливу на становлення позитивних взаємин однолітків (В.Абраменкова, В.Алфімов, І.Звєрєва, А.Капська, С.Козлова, О.Кононко, С.Куліковська, Ю.Лебєдєв, С.Литвиненко, А.Мудрик, І.Печенко, Л.Хухлаєва, В.Ямницький та ін.). Підлягали дослідженню теорії системного, особистісного, діяльнісного підходів у розкритті специфіки соціалізації дітей, ролі соціальних інститутів у цих процесах (В.Алфімов, В.Бочарова, І.Звєрєва, А.Капська, А.Мудрик, С. Савченко, Л.Рубашевська, С.Харченко); визначення основних напрямів соціалізації дітей молодшого шкільного віку в різних умовах життєдіяльності (В.Абраменкова, В.Гуров, О.Караман, О.Кононко, В.Кудрявцев, Ю.Лєбєдєв, С.Литвиненко, І.Печенко) технології виховної роботи, що сприяють процесу соціалізації дітей в умовах дитячих будинків (С.Козлова, С.Куліковська, Л.Хухлаєва) [2, с. 4].

Проте, незважаючи на значний інтерес науковців до кожної з вищезазначених проблем, питання соціалізації дітей молодшого шкільного віку в закладах інтернатного типу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування залишається недостатньо дослідженим у теоретичному так і в практичному аспектах.

Важливість середовища у формуванні людської особистості визначають педагоги всього світу. Проте в оцінці ступеня впливу середовища на розвиток особистості єдності немає. Прихильники так званого біогенного (біогенетичного) напрямку в педагогіці надають перевагу спадковості, а соціогенного (соціогенетичного, соціологізаторського) – середовищу. Чимало дослідників намагалися встановити точні кількісні пропорції впливу середовища і спадковості на розвиток людини тому, до соціально-педагогічних механізмів соціалізації науковці відносять: традиційний механізм соціалізації, повязаний із засвоєнням дитиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, характерних для її сімї і найближчого оточення, які засвоюються на неусвідомленому чи підсвідомому рівні за допомогою не критичного сприйняття панівних домінант. Інституціональний механізм соціалізації функціонує у процесі взаємодії людини з інститутами суспільства та різними організаціями, які спеціально створені для її соціалізації і ті, що опосередковано реалізують виховні функції, паралельно зі своїми іншими функціями. Саме у процесі задіяння інституціонального механізму соціалізації відбувається накопичення знань про соціальну дійсність і ширше - про довкілля, діти опановують досвід, практику взаємодії, спілкування, схваленої в суспільстві поведінки з представниками різних соціальних груп, у різних життєвих ситуаціях.

Останні дослідження доводять, що сім´я як персональне середовище розвитку -  один з найважливіших інститутів соціалізації особистості, адже воно (середовище) зумовлює спосіб життя дитини, її соціальне існування, впливає на формування нових соціальних якостей, вмінь та навичок. На думку науковців, соціально-позитивний чи негативний вплив сім´ї залежить від числа параметрів, з-поміж яких: соціокультурний, що засвідчує рівень культури сім´ї, соціально-економічний, який визначається її майновими характеристиками, техніко-гігієнічний – особливості способу життя (І.Гребенніков, С.Литвиненко, В.Ямницький та ін.) [1, с. 5-7].

Попередня характеристика сім’ї як джерела й опосередкованого ланцюжка передачі дитині соціально-історичного досвіду, передусім досвіду емоційних та ділових взаємин між людьми, логічно підводить до думки, що втрата сім’ї – найтяжча трагедія в житті дитини. Гостра соціальна криза в країні відбилася не тільки на матеріальному, а й на моральному здоров’ї та благополуччі сім’ї як інституті природного біологічного та соціального захисту дитини. Гіркою ознакою нашого часу є соціальне сирітство. Виховання в умовах державних сирітських закладів, зміни закладів й опікунів, навіть при найкращому розкладі, травмують психіку дитини, унеможливлюють реалізацію природних можливостей, порушують систему її взаємин з навколишнім світом.

Окрім страшенного руйнівного впливу на здоров’я дитини, соціальне сирітство порушує емоційні зв’язки дитини з довкіллям, зі світом дорослих, ровесників, які розвиваються у більш сприятливих умовах, викликає вторинні порушення фізичного, психічного та соціального розвитку. У дитини, яка відірвана від батьків і знаходиться в дитячому сирітському закладі, знижується загальний психічний тонус, порушуються процеси саморегуляції, домінує негативний настрій. У більшості дітей розвивається відчуття тривоги й невпевненості в собі, зникає зацікавлене ставлення до світу, погіршується емоційна регуляція, емоційно-пізнавальна взаємодія та, як результат, гальмується інтелектуальний розвиток. 85-92% випускників дитячих будинків, притулків виявляються не здатними до навчання за програмами загальноосвітніх шкіл (С.Забрамна, І.Кривовяз, О.Стребелева). Резюмуємо: дитина виходить у широке життя з відчуттям своєї незначущості, з незадоволеною потребою у любові, з нечіткою життєвою перспективою, недовірою до оточення, незнанням своїх прав і обов´язків, привчена жити у вузькому й регламентованому соціумі, а відтак, вона навряд чи з часом зможе стати повноцінною компетентною, гармонійною і збалансованою людиною.

Актуальними лишаються питання наступності у роботі сирітських закладів, координації їхньої діяльності, узгодження програм, а також налагодження плідної взаємодії з усіма іншими інститутами, в яких зростають і виховуються діти дошкільного віку.

Істотною характеристикою нового соціального положення, на думку науковців, є те, що навчальна діяльність як цілеспрямована, обов’язкова, довільна, відрізняється від ігрової. Навчальна діяльність виступає предметом суспільної оцінки, а життя маленьких учнів підкоряється системі обов’язкових, однакових для всіх правил. Молодші школярі обирають товаришів, здебільшого орієнтуючись на їх успіхи чи невдачі у навчанні. При цьому вони погоджуються з думкою вчителя. Міжособові відносини цих дітей набувають більшої стабільності, виділяються популярні діти, які вміють спілкуватися, і діти, які не користуються в класі авторитетом. Процес соціалізації останніх проходить з ускладненнями. Кожен із соціальних інститутів (сімя, група ровесників у інтернатному закладі, педагогічний колектив) виявляється альтернативним референтним джерелом, завдяки якому здійснюється вибір моделей соціальної поведінки.

Зроблений теоретичний аналіз літературних джерел також підтвердив, з одного боку, актуальність проблеми соціалізації дітей, які зростають у закладах інтернатного типу, необхідність урахування специфіки впливу різних інституцій на їхній соціальний розвиток. З іншого боку, знайомство з науковими дослідженнями засвідчило відсутність таких методик соціального виховання, які б ураховували ці особливості.

З огляду на специфіку соціально-педагогічних умов у різних закладах виховний процес передбачав: набуття дітьми досвіду оптимального розв`язання життєвих ситуацій з певною кількістю альтернатив; розвиток уміння усвідомлювати вербалізувати власний стан та стан оточуючих; та враховувати його у взаєминах з ровесниками і дорослими; сприймання, оцінно-етичне коментування художніх творів як основи адекватної оцінки власного стану та стану оточуючих; інсценування конфліктних і безконфліктних способів взаємодії з оточуючими з наступним їх обговоренням; наявність позитивного емоційного середовища життєдіяльності дітей.

Література:

1. Акусок А. Соціалізація особистості як психолого-педагогічна проблема / А. Акусок // Соціальна педагогіка: теорія та практика. – 2005. – № 1. – C. 23-25.

2. Петрочко Ж.В. Реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування: передумови, реалії та перспективи (за результатами соціологічного дослідження) / Петрочко Ж.В., Калібаба О.А., Шипіленко О.С. та ін.; За заг. ред. Ж.В. Петрочко. – К.: Наук. світ, 2006. – 100 с.

3. Соціальна педагогіка: Підручник / За ред. А.Й. Капської. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 256 с.