Щодо питання мовної підготовки фахівця у ході реформування системи віщої освіти

Затребуваність знання іноземних мов у світі величезна, якщо врахувати прагнення цивілізованих країн до конвергенції, відкритості, взаєморозуміння. Основною метою навчання іноземним мовам прийнято вважати формування здатності і готовності до міжкультурної взаємодії. Значно зросла освітня і самоосвітня функції іноземних мов, їхня професійна значущість в школі та вищому навчальному закладі, на ринку праці у цілому, що і спричинило за собою посилення мотивації у вивченні мов міжнародного спілкування.

У теперішній час в ході реформи системи вищої освіти йде процес підготовки фахівців з урахуванням особливостей і традицій української школи [11, с.53]. Чи полягає мета реформи в простому пристосуванні системи освіти до нинішньої економічної ситуації, до умов примітивного ринку, або ж мета полягає в тому, щоб зберегти освіту як неринковий в своїй основі сектор, що дозволяє передавати молодому поколінню високі традиції духовності і тим самим зробити більш цивілізованим існуючі суспільні відносини?

Один із шляхів реформи вищої освіти може відбуватися, на наш погляд, шляхом відродження університетів. Наші наука та університети хоча й виникли пізніше, ніж на Заході, однак за більш ніж двовіковий період існування цілком виявили свої характерні особливості як відображення національного духу в галузі освіти і науки. Саме слово «університет» як не можна краще відповідає нашому духу: адже воно означає сукупність, цілісність, загальність. У застосуванні до навчального закладу університет виступає у якості спонукача волі людства до засвоєння сукупного наукового знання і духовного досвіду, необхідних для формування цілісного світогляду особистості, підпорядкування її усвідомленим загальним законам буття Людини, Суспільства і Природи [6, с. 109]. Разом з тим Університет – це і стимул волі людства до вічного пошуку Істини.

Кожен предмет навчання у вищому навчальному закладі, в тому числі й іноземна мова, відіграє певну роль у вирішенні поставлених перед українськими університетами завдань. Питання про розвиток у студентів потреб у знаннях є одним з найактуальніших для сучасної вищої школи. Підписання Болонської угоди та інтеграції України в єдиний загальноукраїнський освітній простір істотно вплинули на орієнтацію і переорієнтацію українських освітніх стандартів і вимог на європейські мовні освітні документи [9, с. 165].

У лінгвістичній освіті відбулися значні позитивні зміни. Успіх вітчизняної системи мовної освіти – в тісному зв'язку всіх ланок наукових шкіл. Їх відрізняє чітко структурований навчальний матеріал, правильне співвідношення між письмовими та усними видами роботи, навчальна, розвиваюча, практична і виховна спрямованість практичних занять. Мета, зміст і плановані результати мовної освіти представлені в єдиній системі, в діяльнісних термінах з чітко вираженою кореляцією між ними [2, с.92]. Заданий зміст орієнтовано на освіту, виховання і розвиток особистості засобами мови, що вивчається.

Сучасна мовна освіта характеризується прагненням враховувати тенденції світового освітнього простору, визначати основні напрямки загальноєвропейської освітньої політики та стратегії оновлення цілей, завдань і змісту лінгвістичної освіти в європейських країнах [3, с. 144-145]. Нові завдання припускають зміни у вимогах до рівня володіння іноземною мовою, визначення нових підходів до відбору змісту та організації дидактичного матеріалу, використання адекватних форм і видів контролю при різних варіантах його вивчення, тим більше що істотно змінився соціокультурний контекст вивчення іноземної мови в Україні. Професійна значущість освітньої та самоосвітньої функцій іноземних мов помітно зросла у школі та вищому навчальному закладі, на ринку праці у цілому. Це спричинило посилення мотивації у вивченні мов міжнародного спілкування.

Отже, реформа вищої професійної освіти відкриває широкі можливості для застосування ціннісних орієнтацій в бік перспективних тенденцій розвитку пізнавальної діяльності студентів, в тому числі і при вивченні іноземних мов. На жаль, рідкісне використання випускниками немовних спеціальностей іноземної мови у своїй професійній діяльності, все ще низькі результати вивчення мови у багатьох студентів обумовлені не відсутністю потреби в ньому, а відсутністю широкої можливості для реалізації даної потреби.

Аналіз ситуації, що склалася, показує, що необхідно вивчити затребуваність в практиці використання іноземної мови як засобу спілкування і намагатися знаходити вихід в реальну комунікацію навіть при вивченні мови за межами умов природного її побутування. Саме в цьому випадку процес навчання може придбати всі можливі характеристики природного процесу оволодіння мовою в найхарактерніших ситуаціях [1, с. 212]. Вмотивованість у використанні нового мовного коду з кожним роком зростає: особисті контакти, доступ до якісної освіти у себе в країні і за кордоном, доступ до досвіду і знань у світі (Інтернет), міжнародне спілкування, комерція, туризм тощо.

Щоб сформувати у майбутніх фахівців уміння систематизувати, узагальнювати отриману інформацію, професійно і культурно спілкуватися, навчальна діяльність студентів і весь навчальний процес повинні бути організовані з максимальною ефективністю [8, с. 137-138]. Актуальність досліджень в області лінгводидактики обумовлена ​​необхідністю вдосконалення самої концепції навчання студентів іноземним мовам на нефілологічних факультетах вищих навчальних закладів, створення нової інфраструктури освітнього процесу через зростаючу роль іншомовної культури майбутніх фахівців як невід'ємного елементу їх загальнонаукової компетенції та професійної культури. Саме тому на рівні вищої школи навчання іноземній мові як засобу спілкування між фахівцями різних країн ми розуміємо не як чисто прикладне і вузькоспеціальне завдання навчити економістів мові економічних текстів, юристів – юридичних і т.п. Адже фахівець вищого навчального закладу – це широко освічена людина, що має фундаментальну підготовку. Відповідно, іноземна мова фахівця такого роду – і знаряддя виробництва, і частина культури, і засіб гуманітаризації освіти. Все це передбачає фундаментальну і різнобічну підготовку з мови.

Рівень знання іноземної мови студентом визначається не тільки безпосереднім контактом з його викладачем. Для того щоб навчити іноземній мові як засобу спілкування, потрібно створювати обстановку реального спілкування, налагодити зв'язок викладання іноземних мов з реальним життям, активно використовувати іноземні мови в живих, природних ситуаціях [4, с. 88]. Це можуть бути наукові дискусії на мові з залученням іноземних фахівців, реферування та обговорення іноземної наукової літератури, читання окремих курсів на іноземних мовах, участь студентів у міжнародних конференціях, робота перекладачем, яка як раз і полягає в спілкуванні, контакті, здатності зрозуміти і передати інформацію. Необхідно розвивати позааудиторні форми спілкування: клуби, гуртки, відкриті лекції на іноземних мовах, наукові товариства за інтересами, де можуть збиратися студенти різних спеціальностей.

Головна відповідь на питання про рішення актуального завдання навчання іноземним мовам як засобу комунікації між представниками різних народів і культур полягає в тому, що мови повинні вивчатися в нерозривній єдності зі світом і культурою народів, що говорять цими мовами [5, с. 142]. Навчити людей спілкуватися (усно та письмово), навчитися виробляти, створювати, а не тільки розуміти іноземну мову – це важке завдання, ускладнена ще й тим, що спілкування – не тільки вербальний процес. Його ефективність, крім знання мови, залежить від безлічі факторів: умов і культури спілкування, правил етикету, знання невербальних форм вираження (міміки, жестів), наявності глибоких фонових знань і багато чого іншого [7, с. 74].

Подолання мовного бар'єру недостатньо для забезпечення ефективності спілкування між представниками різних культур. Для цього потрібно подолати цей культурний бар'єр. До компонентів культури, що несе національно-специфічне забарвлення, можна віднести наступні: а) традиції (або стійкі елементи культури), а також звичаї (визначені як традиції в «соціонормативної» сфері культури) та обряди (виконують функцію неусвідомленого прилучення до пануючої в даній системі нормативних вимог); б) побутову культуру, тісно пов'язану з традиціями, внаслідок чого її нерідко називають традиційно-побутової культурою; в) повсякденну поведінку (звички представників певної культури, прийняті в деякому соціумі норми спілкування), а також пов'язані з ним мімічний і пантомімічний (кінесичні) коди, що використовуються носіями певної лінгвокультурної спільності; г) національні картини світу, національні особливості мислення представників тієї чи іншої культури; д) художню культуру, яка відображатиме культурні традиції того чи іншого етносу [10, с. 63].

Специфічними особливостями володіє і сам носій національної мови і культури. У міжкультурному спілкуванні необхідно враховувати особливості національного характеру комунікантів, специфіку їх емоційного складу, національно-специфічні особливості мислення [12, с. 198].

Таким чином, соціальна значущість навчальної дисципліни «іноземна мова», яка стала очевидною в наш час, підтверджується і сучасною концепцією вищої освіти, де в професійній характеристиці фахівця будь-якого профілю одним з її обов'язкових компонентів вказується практичне володіння іноземною мовою. Більше того, оскільки мета освіти вищого навчального закладу в цій концепції позначена не тільки як підготовка висококваліфікованого фахівця у своїй галузі, але і як формування високо освіченої особистості, іноземна мова як навчальний предмет виявляється соціально затребуваною і в цьому плані, будучи в немовному вищому навчальному закладі чи не єдиною навчальною дисципліною, здатною природним шляхом сприяти вирішенню поставленої задачі.

Література:

1. Коннова З.И. Стратегия обновления языкового образования в классическом университете / З.И. Коннова. – Калуга: КГПУ им. К.Э.Циолковского, 2003. – 338 с.

2. Педагогіка і психологія. Вісник НАПН України (науково-теоретичний та інформаційний журнал НАПН України) / Під ред. В.Кременя. – №4 (73). – К.: Вид-во «Педагогічна преса», 2011. – 157 с.

3. Національна доктрина розвитку освіти // Всеукраїнський з’їзд працівників освіти, 7-8 жовтня 2001 р. – К., 2001. – С.137-155.

4. Шиянов Е.Н. Котова И.Б. Идея гуманизации образования в контексте отечественных теорий личности / Е.Н. Шиянов, И.Б. Котова. – Ростов-на-Дону: РИО АО «Цветная печать», 1995. – 313 с.

5. Гурье Л. И., Сунцова М.С. Подготовка преподавателей: история и современность / Л. И. Гурье, М.С. Сунцова //Высшее образование в России. – №1. – 1999. – С.142-144.

6. Бондар В.І. Дидактика / В.І. Бондар. – К.: Либідь, 2005. – 264 с.

7. Давыдова М.А. Деятельностная методика обучения иностранным языкам / М.А. Давыдова. – М.: Высшая Школа. 1990. – 176 с.

8. Зимняя И.А., Малахова В.А. Педагогическое общение как процесс решения коммуникативных задач / И.А. Зимняя, В.А. Малахова и др. // Психолого-педагогические проблемы взаимодействия учителя и учащегося. – М., 1980. – 276 с.

9. Вища освіта України і Болонський процес: навчальний посібник / За редакцією В.Г Кременя. – К.: Вища школа, 2007. – 384с.

10. Найдьонов І. Болонський процес: культурологічні парадигми / І. Найдьонов // Освіта і управління. – Т.7. – №2. – 2004. – С.60-66.

11. Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу (документи і матеріали 2003-2004 рр.) / [М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук та ін.]; за ред. В.Г. Кременя. – Тернопіль: Вид-во ТДПУ ім.. В. Гнатюка, 2004. – 147 с.

12. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник / [З.Н. Курлянд, Р.І. Хмелюк та ін.]; за ред. З.Н. Курлянд. – К.: Знання, 2005. – 399 с.