ПІВДЕННИЙ ЗАХІД ОДЕЩИНИ У ВИМІРІ ЛОКАЛІСТИКИ: ПИТАННЯ ТОПОНІМУ

На думку фахівців, сучасний розвиток історичних студій – як в Україні, так і у світовому вимірі, - характеризується соціальною орієнтацією досліджень та зростанням інтересу до минулого регіонів. У розвитку історіографічного процесу останньої третини ХХ – початку ХХІ ст., з одного боку, спостерігається тенденція до посилення уваги до регіональних культур, їх взаємовпливів, аналізу впливу на локальні об′єкти природно-географічних, соціоетнічних, геополітичних, історико-культурних чинників; з іншого – підвищення інтересу до соціального простору загалом [1, с. 68; 2, с. 32]. Сучасна дослідниця Я.Верменич відзначає: в соціогуманітаристиці відбувся так званий «просторовий поворот». У зв′язці «простір-час» поняття простору істотно переосмислюється і усвідомлюється не тільки як синонім «території», але й як вміщена у певні рамки соціальна реальність, «ансамбль невидимих зв′язків» [2, с. 32]. При цьому дослідницька модель, зауважує російський науковець Л.Репіна, спирається на комплекс природних, економічних, культурних та інших знаків, що може представляти певну культурно-господарську цілісність на засадах спільних уявлень, способу життя, історичних традицій незалежно від сучасних адміністративних кордонів [3, с. 10]. Таке переосмислення проблем локальності зумовлює формування нових напрямків міждисциплінарних студій, одним з яких виступає історична локалістика. Саме в її рамках вивчається історія регіонів у внутрідержавному вимірі, розробляються нові підходи у вивченні «місця» (локусу), постає «нова локальна історія». Завдання вченого провідні дослідники, які працюють у цьому річищі, вбачають у прагненні схопити сутнісні особливості регіону як цілісності, проаналізувати характер колонізаційних, модернізаційних, міграційних, соціальних, демографічних та інших процесів з тим, щоб максимально чітко окреслити особливості у способі життя та ментальності людей, простежити витоки їхніх ціннісних мотивацій, спрогнозувати перспективи розвитку регіону [4, с. 111-112; 5, с. 25-26]. Власне у науковому сенсі, наголошують фахівці, у такий спосіб відбувається формування нової історіографічної культури, в рамках якої можливе всебічне, тотальне вивчення локального об′єкта. На «п′ятачку» локальної історії, за словами Т.Попової, дослідник має змогу побачити обличчя реальних людей, які «творять» історію, фіксувати умови, в яких вони це роблять. Антропологічна спрямованість сучасних студій з локальної історії, вважають фахівці, дозволяє досліджувати взаємозалежність локального і глобального, формує нове відчуття простору і часу [4, с. 117].

Одним з регіонів України, якому історики завжди приділяли особливу увагу через своєрідність соціальних процесів у ньому, є дев′ять південно-західних районів Одещини: Арцизький, Білгород-Дністровський, Болградський, Ізмаїльський, Кілійський, Ренійський, Саратський, Тарутинський, Татарбунарський. Окреслена україно-молдовським кордоном та береговими лініями Дунаю, Чорного моря, Дністровського лиману, ця частина Одеської області, немов острів, виділяється і в рамках області, і в рамках усієї країни не тільки територіально, а й історично: чисельна наукова література, присвячена минулому цього края, свідчить про його особливу долю [6; 7; 8]. Передусім це пов′язане зі специфічним географічним розташуванням регіону: він є складовою кількох історико-культурних областей в рамках Причорномор′я і Середземномор′я - Балкано-Дунайської, Карпато-Причорноморської, Північно-Західного Причорномор′я, а також історичних областей Буджак і Бессарабія. На відміну від інших регіонів України, завдяки своєму розташуванню з прадавніх часів південний захід Одещини розвивався у безпосередній взаємодії з одним з найбільш динамічних в соціокультурному відношенні регіонів світу - Малою Азією, а через нього - з вогнищами людської цивілізації Стародавнього Сходу. З сивої давнини тут перетинались культурні потоки, що пов′язували Причорномор′я з Середземномор′ям, Європу з Азією. Будучи прикордонням Римської, пізніше – Візантійської імперій, вже на початку нашої ери, на зорі християнства, край став одним з каналів проникнення віри Христа на землі України та Східної Європи, завдяки чому у подальшому творились культурні константи, що визначили і національний, і східноєвропейський розвиток [9].

Середньовічна та новочасна історія краю відзначена його приналежністю до зони активних геополітичних протистоянь між християнськими й ісламськими країнами, які змагались за панування в Причорномор′ї і Середземномор′ї. Постійні зміні «державного господаря» (тільки протягом ХІХ – ХХ століть це сталося дев′ять разів) не створювали стабільних умов для поступового економічного і культурного розвитку. Складними були й етнічні процеси на цих землях: в пошуках кращої долі сюди переселялись представники етнічних культур зі Сходу (Азії), півдня та сходу Європи, південного Причорномор′я, інших частин України. Особливою динамікою етнокультурні процеси у краї відзначились в середині ХХ ст., коли на заклики радянського керівництва з усіх куточків України та СРСР на південь Одещини будувати «радянський рай» прибули представники технічної інтелігенції, профсоюзні і партійні працівники, медичні та вчительські кадри, колгоспники. Через це край став найбільш строкатим в етнічному відношенні регіоном України (сьогодні на південному заході Одещини мешкають носії понад тридцяти етнічних культур) [10, с. 87], тут склався специфічний мультикультурний простір. Специфіка процесів радянізації у краї в 1940-і – на початку 1950-х рр. зумовила існування в межах сучасних дев′яти означених районів окремої адміністративно-територіальної одиниці – Ізмаїльської області (з серпня по грудень 1940 р. носила назву Акерманської з центром у Акермані, а з 7 грудня 1940 р. стала іменуватись Ізмаїльською, її обласним містом став Ізмаїл) [11]. І хоча у 1954 р. вона була ліквідована, а територія краю включена до складу Одеської області, історики другої половини ХХ продовжують виокремлювати цю частину Одещини як особливий соціальний простір у складі України. В історичній літературі за ним закріпились назви «Придунайський край», «придунайські землі» [6].

Отже, на нашу думку, є достатньо підстав, аби вивчати минуле південно-західних районів Одещини як історію особливого регіону в складі України, що, у свою чергу, передбачає закріплення за цим краєм «власного імені» - топоніму, який би наголошував на специфічності тут історико-культурних процесів. На жаль, в історичній літературі останніх десятиліть край фігурує під багатьма «іменами». Поряд з «радянськими» назвами «Придунайський край» [7], «придунайські землі» частина сучасних дослідників використовує назви краю, пов′язані з його провінційним статусом у складі імперій: «Буджак» [12], «Бессарабія» [13], «Південна Бессарабія» [14]. З другої половини 1990-х рр., як реакція на соціально-політичні зміни, що ними був позначений початок 1990-х років, став активно використовуватись топонім «Українське Подунав′я» (його русизм - «Українське Придунав′я») [8; 15; 16; 17]. Одним з аргументів на цю користь став той факт, що кордони краю не співпадають ані з кордонами історичної області Буджак, ані з кордонами південної частини Бессарабії. Враховуючи усе вищезазначене, на наше переконання, найбільш адекватним у сучасних умовах активізації регіонознавчих студій в контекті історичної локалістики та піднесення соціальної спрямованості гуманітарних досліджень є використання топонімів «Придунайський край» та «Українське Подунав′я», оскільки, по-перше, територія краю окреслюється контурами колишньої Ізмаїльської області; по-друге, саме закріплення цих «імен» краю виокремлює його географічно та історіографічно з масиву українських регіонів, що, у свою чергу, сприяє усвідомленню місцевим населенням специфіки розвитку своєї малої батьківщини і на цій снові - формуванню локального співтовариства мешканців, їх соціальній активізації, спрямованій на розбудову регіону.

Литература:

1. Студенніков І. Регіоналістика та регіонознавство: проблеми методології та категоріального апарату // Регіональна історія України. Зб. наук. статей. – Вип. 1. – К.: Інститут історії України НАН України, 2007. – С. 67-78.

2. Верменич Я. Історична лімологія: проблеми концептуалізації // Регіональна історія України. Зб. наук. статей. – Вип. 5. – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – С. 29-49.

3. Репина Л. Между локальным и глобальным: поиски интегративных подходов // Там само. – С. 9-28.

4. Верменич Я. Системологія історичної локалістики: пошук парадигмальних орієнтирів // Український історичний журнал. – 2011. - №5. – С. 111-130.

5. Верменич Я. Нова локальна історія та історична регіоналістика: експлікація термінів // Регіональна історія України. Зб. наук. статей. – Вип. 1. – К.: Інститут історії України НАН України, 2007. – С. 13-28.

6. Див. зокрема: Бачинский А.Д. В семье советской: Социалистическое строительство в придунайских землях Украинской ССР. – Киев-Одесса, 1984. – 246 с.; Советский Придунайский край. 1940-1945: Сб. док. и материалов. – Одеса: Маяк, 1968. – 386 с.; Смішко П.Г. Боротьба трудящих українських придунайських земель земель за возз’єднання з Українською РСР, 1917-1940 рр. – Львів: Вид-во при Львів. ун-ті, 1969. – 260 с.; Мельник С.К. Борьба за власть Советов в Придунайском крае и воссоединение с Украинской ССР. (1917-1940 гг.). – Киев-Одесса, 1978. – 146 с.

7. Бачинська О. А. Українське населення Придунайських земель XVIIІ – початок ХХ ст. (Заселення й економічне освоєння): Монографія. – Одеса: Астропринт, 2002. – 328 с.; Бачинська О.А. Придунайський край – територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII – ХІХ ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - К., 2011. – Т. 6. – С. 263-274.

8. Українське Придунав′я: історія, етнокультурний розвиток: Навч. посібник. – Ізмаїл, 1995. – 56 с.; Кривцова В.М. Етнокультурні процеси в сучасному Подунав'ї // Український історичний журнал. - 1997. - № 6. - С. 63-71.; Українське Придунав′я. - У 2 книгах. - Ізмаїл, 1998-2000.; Лебеденко О.М., Тичина А.К. Українське Подунав’я: минуле та сучасне. – Одеса: Астропринт, 2002. – 208 с.; Верховцева І.Г., Дізанова А.В. Українське Подунав′я як історико-культурний регіон // Гуржіївські історичні читання: Зб. наук. праць. – Черкаси, 2009. – С. 78-83.

9. Верховцева І.Г. Природно-географические факторы социокультурного развития Украинского Придунавья // Вестник гуманитарного научного образования: Научно-практический журнал. – 2011. – Ноябрь. – № 11 (13). – С. 3-8.; Її ж. Дунайсько-чорноморський фактор соціокультурного розвитку Українського Подунав′я // Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах СНД: Матеріали І Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції 26-28 лютого 2012 р.: Зб. наук. праць. – Переяслав-Хмельницький, 2012. – С. 88-89.

10. Богуславська Ю.Ю. Етнічна мозаїчність Одеської області (друга половина ХХ ст.) // Інтелігенція і влада: Зб. наук. праць. – Вип. 5. – Серія: Історія. – Одеса, 2005. – С. 86-91.

11. Лебеденко О.М. Ізмаїльська область // Енциклопедія історії України: Т. 3. - [Електронний ресурс] http://www.history.org.ua/?encyclop   

12. Шевченко А.М. Соціальна структура населення Буджаку в ХІХ ст. // Гуржіївські історичні читання: Зб. наук. праць. – Черкаси, 2011. – Вип. 4. – С. 127-128.

13. Паламарчук С.В. Забытая земля: историческая область Бессарабия. – Одесса, 2008. – 288 с.

14. Шишкина І.А. Купецтво Півдня Бессарабії // Краеведческий вестник. – Вып. 2. – Измаил, 2008. – С. 85-95.; Південна Бессарабія (кінець XVIII - ХІХ ст.): навчально-методичний посібник / під ред. Л.Ф. Циганенко. – Ізмаїл: СМИЛ, 2011. – 216 с.; Вєтрова Г. Соціально-економічне становище населення Південної Бессарабії в роки румунської окупації (1918-1940 рр.) // [Електронний ресурс]: http://conferences.neasmo.org.ua/node/594

15. Верховцева І.Г. Украинское Придунавье – славяно-романо-тюркское пограничье: базовые факторы формирования коллективной идентичности населения // Актуальные проблемы социологии, политологии, философии и истории: Материалы международной заочной научно-практической конференции (19 декабря 2011 г.). – Новосибирск: Изд. «Сибирская ассоциация консультантов», 2011. – С. 159-164.; Її ж. Церковно-державні відносини у Подунав′ї у добу радянізації краю // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри: Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції, присвяченої 70-й річниці героїчної оборони Одеси (м. Одеса, 15-16 квітня 2011 р.). – Одеса: «ВМВ», 2011. – С. 316-320.; Її ж. Соціокультурна спадщина Українське Подунав′я: регіон як ментальне утворення // Інтелігенція і влада: Громадсько-політичний збірник. – Вип. 24. – Серія: Історія. – Одеса: Астропринт, 2012. – С. 153-164.

16. Луньова О. До історії радянізації освітньої галузі українського Подунав’я в 1940-1941 рр. // Наша школа. - 2007. - № 5. – С. 35-38.; Її ж. Уніфікація культурної сфери в Придунайському краї: 1940-1941 рр. // Регіональні дослідження в Україні: досягнення і проблеми. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 90-ій річниці утворення м. Перв омайськ (14-15 травня 2009 р.). – С. 25-30.

17. Телеуця В.М. Символика фольклора украинцев и липован Подунавья // Литературоведческие и этнокультурные парадигмы. – Измаил, 2010. – С. 299-307.; Лавриненко Т.С. Соціостилістичний аспект мовленєвого етикету Подунав′я // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. – Вип. 11. – Ізмаїл, 2001. – С. 113-116.; Житомирська Т.М. Полікультурне виховання підлітків в Українському Подунав′ї (друга половина ХХ ст.): деякі історико-педагогічні аспекти // Вісник Черкаського національного університету. - Серія «Педагогічні науки». – Вип. 149. – Черкаси, 2009. – С. 76-80.; Тодоров В.И. Болгары Украинского Придунавья: этногеографическое исследование: автореф. дис. ….канд.геогр.наук по спец. «Экономическая и социальная география». – Одесса, 2008. – 20 с.