ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНА АНТРОПОЛОГІЯ. АНАЛІЗ СПІВВІДНОШЕННЯ У КОНТЕКСТІ МЕТОДОЛОГІЇ ТА СУМІЖНИХ ЕТНОНАУК

Як відомо, окрім етнології проблеми етносу досліджує також ряд суміжних, міждисциплінарних вчень, котрі Р. Коршук називає «етнонауками». Це є головним свідченням міждисциплінарного характеру етнології, що відзначали такі дослідники як К. Леві-Строс, М. Херсковіц, Ф. Боас. Для «етнонаук», які виділились саме із етнології, характерна особлива взаємопов’язаність із соціокультурною антропологією. Важливу роль, зокрема, відіграють етносоціологія, етнополітологія, етнопсихологія, етнолінгвістика, етнодемографія [10, с. 10].

Серед сучасних українських вчених, що досліджують проблеми етносоціології, варто виокремити В. П. Трощинського, К. Ю. Галушка та В. Б. Євтуха. Останній, зокрема, пише: «Етносоціологія – наука, що досліджує параметри соціальної структури народів (в етнічному, а не політичному значенні терміна), вагомі явища культури різних етносів, взаємообумовленість змін у культурі, зокрема у мові, побуті, етнічних орієнтаціях, закономірності й особливості міжетнічних стосунків. Одним з головних завдань етносоціології є з’ясування механізму відтворення етнічних явищ, їхньої взаємодії з суспільними явищами того чи іншого соціального організму» [9, с. 10].

Етносоціологія знаходиться на межі антропології та етнології. Її методологія, заснована на соціологічних принципах Е. Дюркгейма, на мою думку, цілком співвідноситься із методологією соціального розділу антропології («соціальна антропологія» у Великобританії). Предметна зона та дослідницький ареал етносоціології досить широкі. Це, передусім, вивчення етносу в соціологічному аспекті, співвідношення етнології та соціології, визначення взаємозв’язків між

термінами «етнос» і «соціум». Це наводить на думку про те, що етносоціологію необхідно виокремити із загального пласту етнонаук і розглядати її як самостійну частину так званої «соціальної антропології». Така теоретична концепція, на мою думку, дозволить більш комплексно проводити соціологічні дослідження в етнічному середовищі. Прирівнявши етносоціологічну методологію до соціально-антропологічної можна розширити коло етнічних проблем у антропології. Останнє ж допоможе співвіднести поняття «людина» та «етнос» не лише з точки зору «культури» (методологія Б. Малиновського), але й через соціологію [11, с. 250-256].

Історія та філософія розвитку соціокультурної антропології дає багато прикладів поєднання етнологічної та соціологічної методології у межах певної окресленої проблематики [4, с. 4-22]. Сьогодні більш виправданим є скупчення цих методів у єдиний дослідницький ареал і трансформація етносоціології на антропологічному принципі. Тоді, етносоціологія стане базою для таких досліджень як характеристика ролі індивіда у системі «етнос-соціум-клас» і визначення національної та соціальної ідентичностей кожної окремої особи.

Також, етносоціологія може стати основою для соціологічних досліджень

етногенезу. Не слід забувати, що етногенез, як природно-біосферний і антропологічний процес, залишається, як і «етнос», базовим поняттям для всієї системи етнонаук. Перш за все, етногенез дозволяє об’єднати дослідницькі ареали етнічної історії (етноісторії), етногеографії, етносоціології та етнолінгвістики. Інше питання: визначення первинності або вторинності етносу у порівнянні із соціумом або класом. Наприклад Л. Гумільов стверджував, що етнос через антропогенез і етногенез є породженням біосфери, а отже, природи, тоді як соціум – породження етносу. Звідси висновок: етнос – первинна структура людської організації, закладена у общинному і родоплемінному устрої ще в процесі антропогенезу, що зумовлено його природним характером [6, с. 16].

Спільність понять «етнос» і «людина» також полягає у формах історико-культурного та історико-соціального розвитку. Так, етнос, як і людина, може виступати «історичною», «політичною», «соціоекономічною», «юридичною», «лінгвістичною», «психологічною» категорією. Переконливим доведенням етносу як єдиної усвідомленої форми мовного носія є етнолінгвістика, методологія якої заснована на етнології та соціології, а дослідницька зона тісно переплітається із етносоціологією, етнопсихологією та культурним розділом антропології (так звана «культурна антропологія»).

У цілому, етнолінгвістика – прикладна дисципліна. Її теорія та філософія тісно взаємопов’язана з філологією, лінгвістикою, мовознавством. Знання етнолінгвістики потребує розуміння більшості проблем філології та мовознавства. За допомогою цих двох наук етнолінгвісти досліджують мову як етнічну категорію та етнос як категорію мовну. Для цієї галузі «етнонаук» особливо характерна методологія так званих «ареальних досліджень», коли студії переходять на рівень діалектології, соціолінгвістики та, що головне, лінгвістичної антропології. Власне, у цьому контексті, етнолінгвістика та соціокультурна антропологія особливо тісно переплітаються. Лінгвістична антропологія, з одного боку залежить від етнопсихології та філології, а з іншого від етносоціології та етнолінгвістики. Поряд із етнолінгвістикою вона вивчає проблематику мови та етносу. Різняться лише дослідницькі підходи. Для антропології найголовніше усвідомити лінгвістику, мову, другу сигнальну систему, як фундамент людського мислення, індивідуальної та колективної психології, тоді як етнолінгвістика вирішує етнологічні проблеми: мову як базу етносу протягом етногенезу, діалект як давню етнічну традицію певного етнографічного регіону [11, с. 248-255].

Етносоціологія та етнолінгвістика відображають також важливі статистичні дані, теоретичною основою яких є етнодемографія [10, с. 11]. Соціокультурна антропологія напряму не вивчає конкретних проблем демографії. Це завдання статистики, соціології. Однак, етнодемографічні дослідження у соціології формують певну методологічну базу для загальносоціологічних студій. Від цього треба відштовхуватись при характеристиці соціального розділу («соціальної антропології») [14, с. 610-625]. Зокрема, важливим є урахування етнодемографічних даних в умовах аналізу сучасного соціокультурного стану суспільства та під час моделювання певних політичних, соціоекономічних або етногенетичних процесів. Саме тому, соціокультурний антрополог зобов’язаний розумітись на проблематиці етнодемографії та її поєднанні з етносоціологією. Ймовірність правильного результату антропологічного моделювання певної ситуації в умовах етносоціології або етнодемографії залежить від визначення характеру соціологічної теорії. Модель може набувати різноманітних значень в умовах використання окремих фундаментальних теорій соціології. Скажімо, початки позитивізму О. Конта і матеріалістична соціологія Г. Спенсера будуть продукувати відчутні відмінності у результатах антропологічних моделей і прогнозів [11, с. 255-256]. Правильна ж побудова останніх – фундамент практичного втілення теорій історичної, політичної, економічної та юридичної антропологій [12, с. 136].

Етносоціологія із своїми похідними напрямками, такими як етнодемографія, а також у сукупності з етнолінгвістикою, будує основу практичних досліджень із соціокультурної антропології. Так, досліджуючи політичну антропологію певного регіону або країни, необхідно враховувати етносоціологічні дані, беручи їх за основу і вже далі нашаровуючи етнопсихологію. Однак, головним завданням є визначення межі взаємозалежності етноісторії та етносоціології. Певно що, політична антропологія є найбільш комплексним в антропології взагалі, поєднанням етнонаук та етнонапрямків. Тут зосереджені всі етнологічні теорії, котрі стосуються головних питань етногенезу.

Через етнодемографію етносоціологія є важливою допоміжною структурою історичної антропології [12, с. 137]. Статистика в історії має глибоке значення, однак, не слід забувати, що в аспекті методології загальної історії історична антропологія набуває і аналітичного, і соціологічного забарвлення [12, с. 137]. Визнаючи природничість історичних процесів (за Л. Гумільовим та В. Вернадським) та позитивізм як основу досліджень із соціальних питань антропології, історики мають відштовхуватись насамперед від суб’єктивно-гуманітарного аналізу [8, с. 80-82]. В синтезі суб’єктивізму полягає історична об’єктивність. Забезпечити ж цей синтез може не так соціологія, як наявність аналітичного мислення. Етносоціологія допомагає пристосувати соціологічну методику вивчення етносу до гуманітарно-історичного аналізу.

Етнодемографія виконує функцію соціостатистичного матеріалу для гуманітарного осмислення. Якщо для етносоціології може бути характерне критичне сприйняття матеріалу (антропологічний аспект), то етнодемографія дає «чисті» дані, які потребують не так критичного сприйняття, як аналітико-емпіричного узагальнення. Тобто, спочатку йде емпіричне узагальнення (структура якого оформлена В. Вернадським), а потім вже аналіз. Етносоціологія, етнолінгвістика та й етнопсихологія пропонують критично-аналітичне сприйняття як основу та емпіричне узагальнення як висновок із проаналізованого матеріалу [6, с. 22-25].

Статистичність етнодемографії полягає насамперед у її етнонауковому визначенні. Етнодемографія – це наука про статистику етносу [10, с. 11]. При цьому, слід пам’ятати, що етнодемографія може використовуватись і як одна з підстав практичного дослідження етногенезу [8, с. 80-82]. У цьому контексті, етнодемографія набуває чергового антропологічного значення – вона вивчає статистику людських спільнот протягом історичного процесу та порівнює свої дані із сьогоденням [12, с. 137]. Це дає можливість зарахувати етнодемографію (у її етноісторичному аспекті) до методологічних підходів історичної антропології. При цьому, під історичною антропологією тут розуміється передусім людська повсякденність, релігійність та медієвістика [12, с. 137-138].

Етнополітолог Р. Коршук визначає функції та роль етнодемографії у системі етнонаук наступним чином: «Етнодемографія досліджує проблеми відтворення етносів – етнічної специфіки їх народжуваності, смертності, сім’ї тощо». Етнодемографія та етнолінгвістика також слугують міждисциплінарній інтеграції етносоціології та етнополітології. При цьому, етнополітологія тут виступає як вчення про політичні процеси всередині етносу та між етносами й субетносами, досліджуючи їхнє співжиття, конфліктні ситуації, стан національної свідомості і характер етнічних взаємовідносин у контексті того чи іншого політичного устрою [10, с. 11].

Таким чином, етнополітологія виконує багато споріднених функцій із політичною антропологією. Головна відмінність полягає в тому, що політична антропологія досліджує традиціоналізм у політичному устрої, традиції такого устрою для певного етносу протягом історичного процесу та можливості трансляції позитивно-традиціоналістичного досвіду із минулого на сьогодення. Етнополітологія ставить питання про «політичний етнос», тоді як соціокультурна антропологія визначає політизацію як «етнічної», так і «суспільно-класової» людини [10, с. 14-17]. Цікавим, у цьому контексті, є твердження З. В. Сікєвича: «Дослідницьке «поле» окремих етносоціальних наук постійно переплітається і навіть співпадає, тому практично усі дослідження етнічних явищ набувають міждисциплінарного характеру». Для політичного або економічного антрополога важливим, на мою думку, є вміння розрізняти етносоціологію та етнополітологію. Роман Коршук з цього приводу пише: «Незважаючи на взаємозв’язок етносоціології та етнополітології, між цими науками існує суттєва різниця. Етносоціологія зосереджується на дослідженні соціальної структури етнічних спільнот, специфіці інтересів, соціальному статусі, процесах соціальної мобілізації, соціальних особливостях культури етнічних спільнот – тобто розглядає етнічні процеси та явища під кутом соціального. Натомість етнополітологія досліджує, насамперед, вплив політичних феноменів (перш за все держави) на етнічні процеси та явища» [10, с. 11].

Таким чином, етносоціологія виступає головною підставою для виокремлення етнонаук із середовища етнології та етноісторії. Саме етносоціологія привнесла в етнолінгвістику, етнодемографію, етнополітологію, етнодержавознавство етнологічну методологію та наявні розуміння теорії етносу, що робить перелічені дисципліни залежними від етносоціологічних теорій, а сфери життя, котрі вони досліджують, залежними від етносоціальних процесів [13, с. 11-15]. Не менш важливе значення етносоціологічної теорії та методології, і для соціокультурної антропології. Воно визначається, передусім «етносом» і «соціумом» як головними об’єктами антропологічних досліджень. Питання про співвідношення «соціального» та «етнічного» у кожній конкретній людині із самого початку виявилось базовою проблематикою соціально-культурної антропології [3, с. 98-106]. Безумовно, що «соціальне» не може бути вищим за «природне» і суспільство, за будь-яких умов, є залежним від природних («біосферних») трансформацій[7, с. 39-48]. Однак, у цьому контексті, постає нова проблема: що є більш природною формою людського існування? Можуть існувати різні наукові школи присвячені дослідженню цього питання, однак, залишається цілком очевидним, що історичний процес був побудований майже виключно на двох речах: біосфері і природно-географічних умовах та етногенезі[6, с. 26-29]. Це змушує підтримати думку про первинність етносу. Його природну сутність відзначав також Л. Гумільов [6, с. 14-16]. Саме тому «соціум» та «клас» потрібно вважати похідними від «етносу» формами буття. Вищою формою історико-культурних спільностей, національний формат етносу (націю) вважав і Ю. Бромлей [5, с. 20-28]. Соціальні групи ніколи не формували нових етнічних спільнот. Вони завжди були їхнім продуктом [7, с. 40-48].

Цікавим є також те, що саме через етносоціологію та етнолінгвістику соціокультурна антропологія потрапляє до однієї з найголовніших складових етнонаукових складових – до етнопсихології [15, с. 15-21]. Остання ж, нарівні з етносоціологією, створює фундамент практично для всіх антропологічних субдисциплін.

Так чи інакше, але цілком виправданим є висновок про те, що без етносоціології, її міждисциплінарних зв’язків з іншими етнічними науками, повноцінне функціонування соціокультурної антропології було б просто неможливим.

Література:

1. Аверкиева Ю. П. Этнография и культурная/социальная антропология на Западе. / Ю. П. Аверкиева // Советская этнография. – 1971. – № 5. – С. 9-16.

2. Арутюнян Ю. В. Социально-культурное развитие и национальное самосознание. / Ю. В. Арутюнян. // Социологические исследования. – 1990. – № 7. – С. 42-49.

3. Бромлей Ю. В. Современные проблемы этнографии. / Ю. В. Бромлей. – М.: Наука, 1981. – 390с.

4. Бромлей Ю. В. О соотношении истории, этнографии и социологии. / Ю. В. Бромлей, О. И. Шкаратан. // Советская этнография. – 1969. – № 3. – С. 3-19.

5. Бромлей Ю. В. Ієрархія історико-культурних спільностей – основні риси й тенденції динаміки. / Ю. В. Бромлей. // Народна творчість та етнографія. – 1980. – № 6. – С. 20-32.

6. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. / Л. Н. Гумилев. – М.: Айрис-пресс, 2012. – 560 с.

7. Гумилев Л. Н. О соотношении природы и общества согласно данным исторической географии и этнологии. / Л. Н. Гумилев. // Вестник Ленинградского Государственного Университета. – 1970. – № 24. – С. 39-49.

8. Гумилев Л. Н. Этногенез – природный процесс. / Л. Н. Гумилев. // Природа. – 1971. – № 2. – С. 80-82.

9. Євтух В. Б. Етносоціологія: терміни та поняття. / Трощинський В. П., Галушко К. Ю. та ін. – К.: УАННП Фенікс, 2003. – 280 с.

10. Коршук Р. М. Етнополітологія: навчальний посіб. / Р. М. Коршук. – К.: Алерта, 2011. – 200 с.

11. Мельник В. М. Філософія соціальної та культурної антропології. / В. М. Мельник. // Biomedical and biosocial anthropology. – 2011. – № 17. – С. 243-257.

12. Мельник В. М. Теоретичні аспекти розвитку філософії та методології історичної антропології. / В. М. Мельник. // Матеріали ІХ Міжнародної студентської наукової конференції «Перший крок в науку 2012». – Вінниця: ВНМУ, 2012. – С. 136-138.

13. Нельга О. В. Теорія етносу: курс лекцій. / О. В. Нельга. – К.: Тандем, 1997. – 368 с.

14. Радклиф-Браун А. Р. Методы этнологии и социальной антропологии. / А. Р. Радклиф-Браун. // Антология исследований культуры. – Т. 1. Интерпретация культуры. – СПб.: Университетская книга, 1997. – С. 603-632.

15. Шульга М. О. Структура етнічного типу особи. / М. О. Шульга. // Народна творчість та етнографія. – 1982. – № 5. – С. 15-25.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, Степанчук Юрій Степанович