АНТРОПОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ НАУКОВОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ ЯК СВІТОГЛЯДНОЇ ПАРАДИГМИ СУЧАСНОСТІ

Уся проблематика людського існування виводиться з моделі взаємодії людини зі світом. Навіть сама етимологія слова «філософія» (любов до мудрості) наштовхує нас на осмислення проблеми людського буття, оскільки така якість людини, як мудрість, вказує на вирішення проблеми людського існування шляхом гармонійного поєднання суб'єктивного і об'єктивного світів. Здавна мудрим вважається той, хто в процесі тривалого пошуку зумів знайти ту точку, у котрій внутрішній світ людини і навколишній світ створюють гармонійну єдність, що приносить людині відчуття щастя, що є стійким почуттям причетності єдиному світові. Є безліч досліджень, присвячених аналізу особливостей впливу сучасної західної культури на внутрішній світ людини. Багато уваги приділяють, як правило, феноменам техніки, технології і науковій раціональності, оскільки вони визначають усі домінуючі світоглядні парадигми сучасності.

Дійсно, науку і техніку можна з повним правом вважати ведучими чинниками сучасного суспільного розвитку. Всі основні особливості західної культури, що відрізняють її від усієї попередньої культури людства і культури ряду східних країн - це наслідок науково-технічного прогресу. Карл Ясперс справедливо зауважує, що вся попередня культура була послідовна і єдина, що послужило основою тому, щоб Гегель зобразив усю людську історію як винятково розумний процес діалектичного розвитку духу. Науково-технічний процес і його наслідки не вписуються в контекст єдиної світової історії і утворюють особливу соціокультурну реальність, що якісно відрізняється від раніше відомих типів [1, с. 99]. Тільки з науково-технічним розвитком можливе таке зростання добробуту, комфорту і рівня організації соціуму, який спостерігається в цей час в розвинених країнах світу. Очевидні успіхи науково-технічного розвитку закріпили в суспільній свідомості переконання в тому, що наукова раціональність - це є єдиний ефективний і конструктивний підхід до природи, суспільства і людини.

Вивчаючи роботи багатьох сучасних філософів ми бачимо, що чим більше розвивається наука - тим більше росте інтерес до феномена наукової раціональності як специфічного стилю мислення. Це пов'язано із тим, що буття людини в сучасному світі породжує ряд життєво важливих світоглядних питань. Характерно, що постійно росте кількість робіт, присвячених «антигуманним потенціям» науки, і причому більшість з них об'єктивно оцінюють як позитивну, так і негативну роль наукової раціональності у формуванні світогляду сучасників. Зрозуміло, що більшість робіт, присвячених наукової раціональності ставлять задачу критикувати не досягнення науки, користь яких очевидна, а її гносеологічні та гуманістичні недоліки.

Відчуженість сучасної науки від людини вбачається в тому, що науковий раціоналізм поділив світ на опозицію "суб'єкт - об'єкт", зробивши акцент на активному і вільному суб'єкті на противагу іншому, - пасивному об'єкту. І з цього самого моменту починається відокремлення людини від світу, що породило почуття відчуженості від світу, занедбаності в ньому тощо. Вперше цю думку, на високому філософсько-теоретичному рівні обгрунтував Е.Гуссерль в своїй роботі «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія», де він підкреслює, що специфічне завдання науки полягає в тому, щоб досягнути об'єктивного знання, тобто абстрагуватися від всякої віднесеності з суб'єктивним. Тому наука по своїй суті і може виступати як чужа людині, оскільки її головна мета - це абсолютно елімінувати з свого змісту суб'єкт, - тобто саму людину, і, таким чином, досягти об'єктивної істини, тобто знання, в якому не залишається ніякого місця для людини. І оскільки в наш час найвищою формою пізнання вважається об'єктивне наукове пізнання, соціум і життєдіяльність людини організовуються відповідно до нього, виходить, що і само соціокультурне середовище і спосіб людського буття в ньому мають певний відчужуючий вплив, оскільки знання про світ, отримане внаслідок абстракції від всього людського є не знанням про світ в якому живе людина, а абстракцією, так би мовити, науковою моделлю цього світу. Світ, створений на основі абстрактних, відірваних від людини, об'єктивних знань сам абстрагується, перетворюється у відчужене від людини раціоналізоване техногенне середовище, яке хоч і створене самою людиною, все ж таки є відчуженим від її сутнісних потреб.

Дегуманізуюча сутність тотального абстрагування, якому все підлягає добре описана Е.Фромом в його роботі «Здорове суспільство». Він пише, що до будь-якого об'єкта можна віднестися двома способами: або уявити собі об'єкт у всій його конкретності і тоді він розкриється перед нами як унікальний у всіх своїх особливостях, або віднестися до нього абстрактно, виділяючи лише деякі його властивості, які дозволяють оперувати ним як одним з подібних йому об'єктів. Е.Фром вважає, що повне і плідне відношення до об'єкта передбачає його сприйняття як в його неповторності, так і в його загальності, одночасно і в його конкретності і його абстрактності. У сучасному ж суспільстві ця полярність майже повністю поступилася місцем оперуванню тільки абстрактними якостями людей і речей: «Абстрагування зазнає все, включаючи нас самих» заявляє Еріх Фромм [2, с. 234-235]. Отже, домінування абстракцій і узагальнень, властивих науковому раціоналізмові позбавляє людину почуття власної значущості і унікальності.

Внаслідок того, що в очах людини світ втратив свою таємничість, відбулася кардинальна зміна поглядів на місце і роль людини в світобудові. Людина втратила свою суб'єктність саме тому, що для неї світ втратив свою самоцінність. Так, ще в першій половині минулого століття видатний соціолог П.Сорокін зазначив, що наука розглядає людину і суспільство майже завжди як об'єкти зовнішніх, об'єктивних впливів, а не як суб'єктів власної волі, бажань, дій тощо. П.Сорокіну вдалося одним з перших помітити парадигмальну тенденцію сучасної сцієнтизованої культури - розглядати людину лише як функцію якого-небудь макроявища, прагнення звести її до якогось одного аспекту, будь то діяльність, інстинкти, здатність мислити, виробляти різні знаряддя і інструменти тощо. Якщо в епоху середньовіччя історія людства розглядалася як реалізація незбагненного божественного задуму, а в епоху Просвітництва історію розглядали як результат свідомої творчості людей, то зараз, стверджує П.Сорокін, історичний прогрес пояснюється через зовнішні самій людині чинники, такі, наприклад, як кліматичні, географічні, біологічні; саме ці сили, а не людина, що стала лише глиною, є творцями всіх історичних подій і творцями культурних цінностей" [3, с. 483]. Таку зміну поглядів на роль людини в історичному процесі П.Сорокин пов'язує з абсолютизацією наукового матеріалістичного світогляду, що виникає в "почуттєвій" культурі, замкненої лише світом, доступним органам почуттів. Дійсно, в контексті абсолютизованого матеріалізму людина не може розглядатися як винятковий суб'єкт культуротворчого процесу, оскільки вона є лише рухомою матерією, що відображає об'єктивні закономірності матеріального макросвіту, які повністю детермінують людину: "людина зводиться до рівня органічного або неорганічного комплексу, який не відрізняється від мільйонів подібних природних комплексів" [4, с. 485]. Такі концепції перетворюють об'єктивні, тобто безсуб'єктні фактори у вирішальні, тоді як людина стає лише матеріалом, "глиною" у руках визначених безособових сил, а самі ці сили розглядаються як реальні творці історичних подій і культурних цінностей. І дотепер положення не змінилося.

Науковий аналіз і абстракції можуть охопити лише тільки ряд аспектів багатосторонньої реальності, але ніяк не всі. Звичайно, будь-яке дослідження передбачає аналіз, фрагментацію об'єкта, що вивчається, оскільки це необхідно для отримання глибоких знань про ті або інші сторони об'єкта. Але знання про часткові властивості об'єкта не повинні необгрунтовано екстраполюватися на весь об'єкт, що вивчається, особливо якщо цей об'єкт є складною системою такою, і наприклад, як людина. Людина - це система, відкрита миру, у разі фрагментованого наукового аналізу і генералізації цих фрагментарних знань перетворюється в замкнену систему, обмежену частковими своїми властивостями.

Різноманітну і невичерпну реальність не можна насильно втиснути у вузькі рамки наукової абстракції. Тому відомий український філософ П.Д.Юркевич, ідейний послідовник Г.С.Сковороди та його «філософії серця» і наполягав на тому, що пізнання світу має відбуватися не тільки лише раціональними засобами, але й за допомогою «серця», як осереддя духовних сил людини. Але уся європейська культура зорієнтована суто раціоналістичними принципами. Наукова раціональність, як домінуюча соціокультурна парадигма інтегрувала всі основні функції: культурно-світоглядну, матеріально-виробничу, соціально-перетворюючу і при цьому абсолютно відсунула в сторону релігію, традиційну культуру. Наукова раціональність стала ведучим і загальновизнаним чинником формування картини світу, головним засобом осмислення питань першорядної світоглядної значущості таких, як проблема виникнення життя, людини, свідомості. Наукова раціональність обумовила секуляризацію і тотальний прагматизм суспільної свідомості, духовного життя суспільства.

Немає ніяких сумнівів в тому, що техніка і технології будуть все більше удосконалюватись, проникати все глибше у всі сфери людського буття, набувати все більшу владу, в тому числі і над своїм творцем - людиною. І проблема не стільки в тому, пише М.Хайдеггер, що світ стає повністю технізованим і раціоналізованим, а в тому, що людина не готова до цієї якісної зміни, не може адекватно осмислити і контролювати новий, створений нею самою техногенний світ. Сили техносвіту прив'язують людину до себе, тягнуть її за собою, нав'язуються їй під виглядом того або іншого технічного пристрою [5, с. 107-108]. Ці сили вже перевершують наші сили, волю і здатність приймати рішення.

Отже, завдяки науковій раціональності і науково-технічному прогресу людина отримала реальну владу над світом, що здавалося б повинно укріпити зв'язки між людиною і світом. Але виявилося, що в контекст раціоналізованого техногенного світу сама людина вписується не як повноцінний суб'єкт своїх власних бажань, прагнень і дій. Адже людина, яка веде операціональний, механістичний і маніпулятивний образ життя сама конституюється як механізм, функція. Елімінувавши з культури уявлення про таємничість, унікальність і самоцінність світу людина, тим самим, втратила уявлення про власну і таємничість, унікальність і самоцінність. Життєвий світ людини звівся до реальності, гомогенної техносвіту.

Всі розглянуті вище негативні впливи науково-технічного прогресу на людину можна об’єднати в понятті відчуження, що позначає те, що її примушують бути меншою, ніж віна є по своїй суті, діяти, функціонувати подібно до речі, об’єкту, а не бути суб’єктом. І хоча сучасна людина цієї ситуації частіше за все не усвідомлює, оскільки вона звикла ототожнювати себе з навколишнім світом, ми бачимо, що філософська рефлексія над дегуманізуючим впливом наукової раціональності явно вказує на ситуацію відчуження, що виражається в тому, що сучасний техногенний соціум конституює людину, подібну технічному механізму і не сприяє її всебічному розвитку.

Література:

1. Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М.: Политиздат, 1991, - 527 с.

2. Фромм Э. Здоровое общество // Эрих Фромм Мужчина и женщина. -М.: ООО "Фирма "Издательство АСТ", 1998. - 512 с.

3. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. - М.: Политиздат, 1992. -543 с.

4. Там само.

5. Хайдеггер М. Разговор на просёлочной дороге: Избранные статьи позднего

периода творчества. -М.: Высшая школа, 1991. - 193 с.