ДО ЕКОЛОГІЧНО СТАБІЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА ЧЕРЕЗ ЕКОЛОГІЧНУ КУЛЬТУРУ

Руйнуючи природні ландшафти в процесі виробництва, притупляючи при цьому власну екологічну свідомість, людина тим самим руйнує і свій духовно-моральний світ, позитивну поведінкову матрицю. Тому висока екологічна культура – екологічний стиль мислення, загальна духовна налаштованість на раціональне використання природних ресурсів, збереження природних ландшафтів і загалом навколишнього природного середовища (НПС) – має бути притаманна різним фахівцям – і фахівцю екологу, і конструктору літака, і пілоту, який ним керує.

Подальший розвиток взаємодії в системі «людина-природа» вимагає опанування екологічною культурою не стільки тими, хто має безпосереднє відношення до природи та її багатств, а й тими, хто зайнятий у різних сферах діяльності, які, на перший погляд, далекі від природи.

Сучасна напружена екологічна ситуація вимагає спеціального вивчення особливостей ставлення людини до природи в різних культурах. Зв'язки між культурою і природою, між соціальними і екологічними факторами є фундаментальними та постійними. Саме на основі цих зв'язків сьогодні виникла необхідність гармонізувати взаємовідносини людини і природи. Більшість людей переконана, що саме культура – те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи.

Поняття «культура» має багато визначень. У початковому тлумаченні термін «культура» не означав якогось особливого предмета або стану. Пізніше під культурою стали розуміти «людяність», яка виділяє людину від природи. Первісно термін «культура» означав «обробіток, догляд, вирощування» і стосувався землеробства. У переносному значенні культура – це догляд, поліпшення тілесно душевно-духовних схильностей і здібностей людини. Давньоримський оратор Цицерон сформулював думку, що і дух людини (розум) слід обробляти як грунт: «Як родюче поле без обробітку не дасть урожаю, так і душа. А обробіток душі – це і є філософія: вона випалює в душі вади, готує душу до сприйняття посіву, ввіряє їй – сіє, так би мовити те сім’я, яке, дозрівши, приносить щедрий урожай». Він використовував вислів «культура душі» (лат. cultura animi), що означав розвиток внутрішнього світу, використовуючи знання, просвіту [6].

На думку М. Кисельова з тих часів «…і бере початок побутуюча донині просвітницька тенденція тлумачити культуру як освіченість, вихованість людини» [3]. С. Грабовський вважає, що «саме культура визначає всю сукупність змістів життєдіяльності; власне ці змісти народжуються і живуть тільки як феномени живої культури» [8].

Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством у процесі суспільно-історичної діяльності, яка охоплює, з одного боку, технічні засоби виробництва, матеріальні цінності, а з іншого – духовні надбання в галузі науки, мистецтва, літератури, моралі та освіти [2].

В теперішній час на перше місце виходять цінності життя, пошук нових шляхів виживання під впливом прогресуючої екологічної кризи. В результаті цього відбувається перегляд традиційного ставлення до природи, встановлення духовного зв’язку людини із світом природи, осмислення індивідом свого буття, світорозуміння, сенсу життя, що проявляється у формуванні нових ідеалів людської діяльності та розуміння нових перспектив людини [1].

Культура як засіб адаптації і організації життєдіяльності людей є важливим показником їх взаємовідносин між собою і навколишнім середовищем. Існує концепція культури та екології, яка стала основою нового наукового напряму культурної екології, або екологічної культури. Екологічний аспект культури неможливо відділити від культурного аспекту екологічної ситуації. Культура є результатом розвитку взаємовідносин людини і навколишнього середовища і від рівня культури залежить і форма відносин з природним середовищем [4].

Природа побудована так, що кожна система намагається зберегти стабільність шляхом еволюції своїх складових. П. Гольбах стверджував, що людина – це витвір природи, вона існує в природі, підкорюється її законам і не може звільнитися від неї, не може навіть подумки вийти з неї. І. Фролов дає таке трактування, що природа – це світ, яким людина не може розпоряджатися довільно. Тобто, треба навчитися ставитися до природи, як до живої істоти, яка реагує на будь-які інші вчинки [5].

Екологічна культура є складовою сучасної культури. Вона характеризується глибоким і узагальнюючим осмисленням важливості екологічних проблем для майбутнього розвитку людства. Екологічна культура спрямована, з одного боку, на звільнення людини від жорсткої природної детерм­інації, а з іншого – на гармонізацію відносин між суспільством і навколишнім середовищем.

Екологічна культура є регулятором екологічної діяльності, яка спрямована на гармонізацію соціоприродних відносин. Як стверджує О. Салтовський, екологічна культура є своєрідним «кодексом поведінки», який лежить в основі екологічної діяльності та екологічної поведінки, включає в себе культурні традиції, життєвий досвід, моральні почуття та моральну оцінку ставлення людини до оточуючого природного світу [7].

Екологічна культура включає в себе ціннісне ставлення особистості до природи, формування таких її моральних якостей, які стали б необхідними для прийняття рішень щодо розв’язання екологічних проблем. Отже, в екологічній культурі і, відповідно, в екологічній діяльності особистості важлива роль належить моральним компонентам. Без них на будь-якому рівні (локальному, регіональному, національному, міжнародному) неможливо гармонізувати відносини між людиною і природою. Загалом формування екологічної культури фахівців незалежно від їхньої спеціалізації грунтується на поєднанні освіти, виховання, знань і переконань.

Формування екологічної культури, гармонійних відносин людини й природи посідає в Україні особливе місце. Чорнобильська катастрофа, високий рівень радіаційної, хімічної забрудненості довкілля привели до зростання захворюваності і смертності населення, скорочення тривалості життя, втрати величезної площі сільськогосподарських угідь, безповоротного зникнення окремих класів, родів та численних видів рослин і тварин. Тому ставлення людини до природи розглядається як важлива громадянська характеристика особистості. Ключову роль в досягненні цієї мети відіграє розвиток екологічної свідомості особистості (екологічний підхід до формування свідомості). У нього входить усвідомлення сутності екологічних законів; розуміння причин протиріч у системі «людина – природа – суспільство», усвідомлення причин невідповідності природних і соціальних законів; відчуття небезпеки глобальних екокатастроф і локальних екологічних криз; вибір морального способу доцільної діяльності, яка узгоджується з екологічним імперативом, пізнання себе і ставлення до себе і навколишнього світу як частини самого себе. Якщо для збереження себе людина повинна зберегти природу, то для охорони природи вона повинна розвинути себе.

Функціями екологічної культури є:

- організація гармонійних взаємовідносин суспільства та природи так, щоб було враховано практичні потреби суспільства та «прагнення» природи до підтримки стабільності власного нормального стану і тим самим збереження умов для існування та розвитку людства;

- виховна – формування певних стереотипів поведінки щодо природи як окремих індивідів, так і суспільства в цілому;

- прогностична – створення можливості передбачення наслідків людської діяльності, результатів перетворення природи;

- регулятивна – управління ставленням суспільства до природи в процесі господарської діяльності [7].

Принципи екологічної культури мають витримуватися на всіх рівнях життя людини – від індивідуального до суспільного. Ці принципи можна виразити в такій простій формі, як повага до всьо­го живого, повага до людини, до природи, тобто до біосфе­ри та її компонентів [5].

Отже, єдності природи і людини має відповідати єдність знань про природу і людину. Але якими б великими були наші знання, слід пам'ятати про незнання. Саме вони визначають шкідливі небажані наслідки людської діяльності. Успіхи науки не рятують нас від незнання багатьох аспектів життя природи, суспільства, самих нас. Від рівня екологічної культури людства, залежить вирішення проблеми глобальної екологічної кризи, збереження природних умов існування цивілізації. Лише висока культура особистості в її екологічному розумінні слугує гарантом збереження рівноваги в суспільстві й суспільства у природі.

Література:

1. Дробноход М.І. та інші. Концептуальні основи формування екологічного мислення та здібностей людини будувати гармонійні відносини з природою: [Кол. Моногр.] / М. Дробноход, Ф.В. Вольвач, С.І. Іваненко.– К.: МАУП, 2000.– 76 с.

2. Екологія і культура. Крисаченко В.С., Кримський М.А., Голубець М.А. та ін.; Ін-т філософії, наукова рада «Філософські та соціальні проблеми науки і техніки». – .: Наукова думка, 1991.– 260 с.

3. Киселёв Н.Н. Мировоззрение и экология.– К., 1990.– С. 99

4. Лук’янова Л.Б. Основи екології : Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2000. – 327 с.: іл.

5. Основи екології та екологічного права: Навчальний посібник / Бойчук Ю.Д., Шульга М.В., Цалін Д.С., Дем’яненко В.І.; за заг. ред. Ю.Д. Бойчука і М.В.Шульги. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2004. – 352 с.

6. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія : Навчальний посібник: 2-ге, переробл. та доп. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 392 с.

7. Салтовський О.І. Основи соціальної екології: Навчальний посібник.– К.: Центр навчальної літератури, 2004.– 382 с

8. Хилько М.І. Екологічна культура: стан та проблеми формування.– К.: Знання, 1999. – 36 с.

Пузир Таїсія Миколаївна, викладач