ГРОМАДСЬКА АКТИВНІСТЬ ЯК ЗАСІБ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ

Громадська активність рідко виступає самостійним предметом в психологічних дослідженнях. Попри це, на даному етапі розвитку науки, в ході дослідження інших психологічних феноменів, зібрана значна кількість наукових фактів, що стосуються громадської активності, та її впливу на розвиток особистості. Розгляд і використання цих фактів потребує від дослідника уважності та обережності, адже терміном громадська активність позначають різні за змістом явища. На разі термін «громадська активність» відсутній у більшості словникових джерел, що ускладнює визначення його меж та сфери застосування.

Більшою мірою громадську активність досліджують в рамках соціокультурного підходу, в рамках якого її пов’язують з менталітетом певного народу, національними особливостями колективного несвідомого, національною ідентичністю та особливостями психологічної соціалізації. В рамках соціокультурного підходу громадська активність поясняється самою структурою суспільства, яка визначає нормативний рівень громадської активності. Так, О. Донченко і Ю. Романенко дослідивши національний характер українців, стверджують що для даної нації не є характерною кооперація та взаємодопомога, а отже низький рівень громадської активності.

Значний обсяг даних зібрано в рамках дослідження взаємин особистості та держави в рамках соціальної та політичної психології. Тут, важливою є думка Н. Хазратової, про можливість існування у системі відносин особистість-держава, перверзійних тенденцій, які пояснюються несвідомими ірраціональними імпульсами. Особистість може проектувати на держави батьківський образ, несвідомо переносити на неї подавлене відчуття непокори та бунту, а також проектувати на державу власної відповідальності [4., 5с.]. Це зумовлює специфічний, хворобливий стиль взаємодії особистості з іншими представниками суспільства. Так, індивід може відмовлятись брати участь у вирішенні спільних проблем громади, мотивуючи це негативним ставленням до держави чи перенесенням на неї відповідальності за власне життя.

Н. Хазратова виокремлює три можливих детермінанти взаємодії особистості та держави. Тобто спонукальних сили, які можуть викликати активність особистості в ході стосунків з державою. Серед них: внутрішньо мотиваційна, що заснована на потребі самореалізації особистості; зовнішьонормативна, заснована на потребі відчуття безпекти та контролю зовнішнього соціального середовища; аксіологічна, заснована на потребі пошуку сенсу буття.

Політичний режим та менталітет визначають парадигму відносин особистості і держави, в рамках якої визначено роль особистості в цих стосунках та її ставлення до ролі держави. Якщо особистість сприймає свої стосунки з державою як такі, де вона виступає об’єктом, а держава суб’єктом її громадська активність буде значно нижчою, ніж якщо вона сприймає себе як активного суб’єкта державних відносин.

Хоча існують певні суперечки, стосовно співвідношення понять громадська та соціальна активність, ми схиляємось до думки, тих вчених що називають громадську активність формою соціальної активності. В радянські часи під соціальною активністю розумілась суспільно корисна діяльність людей, направлена на реалізацію потреб та інтересів суспільства, класів та окремих соціальних груп. В рамках такого розуміння виокремлювались такі форми соціальної активності як: трудова, суспільно-політична ( громадсько-політична), та активність в сфері культури та побуту.

Об’єднання в одну форму активності у сфері політичного та громадського життя призводить до змішування явищ, що хоч і мають багато спільного в реальному житті, проте суттєво відрізняються за своїми психологічними складовими. Політична активність це одна з форм соціальної активності особистості, що полягає у діяльності, яка має на меті впливати на прийняття політичних рішень та здійснення своїх інтересів. Таке тлумачення є близьким до тлумачення громадської активності. Тим паче, що суб’єктами політики, в широкому сенсі, виступають не лише політичні організації та органи владі, а й всі учасники соціальної взаємодії. Але змішування понять політичної та громадської активності в руслі психологічних досліджень некоректне. С. Рубінштейн вказував, що ході реалізації активності у свідомості особистості виникає певний образ її об’єкта. У випадку з політичною активністю, таким об’єктом часто виступає певна політична сила. «Ставлення особистості до певного об’єкту чи предмету обмовляє мотивацію здійснювати певні дії по відношенню до цього об’єкту» [2., с.50]. Так, за наявності негативного ставлення до політичної сили, особистість може не проявляти активність, навіть якщо когнітивно визнає її доцільність. Образ політичної сили може стати обмеженням політичної активності особистості, особливо якщо врахувати негативне ставлення до представників політичного середовища України.

Хоча ми не можемо поставити знак тотожності між громадською та політичною активністю, ми не можемо також і стверджувати про їх кардинальну відмінність, та не враховувати розробки у напрямку розвитку політичної активності особистості.

Складним є запитання про співставлення громадської активності та альтруїзму, що зазвичай визначається як психологічна основа волонтерства. За А. Гусєвою громадська активність відноситься до суспільно-корисної діяльності. Відповідно до твердження В.Абеляра неодмінним компонентом суспільно-корисної діяльності є альтруїзм. Він же схиляється до думки, що альтруїзм з’являється в людини в результаті соціалізації та цілеспрямованого виховання, оскільки людина народжується егоїстичною. Іншої думки притримується російський вчений В.Хайкін. Він, спираючись за значну педагогічну спадщину, стверджує, що людина від народження є ні альтруїстичною, ні егоїстичною, що вона стає такою лише в результаті соціалізації[5., с.120].

Громадська активність відображає рівень громадянської культури суспільства, та певної мірою визначається ним. В той же час рівень індивідуальної громадської активності визначає рівень розвитку суспільної громадської активності. Це взаємопов’язані явища, де особистість проявляючи громадську активність підвищує її суспільний рівень, що в свою чергу зумовлює прояви громадської активності інших людей.

Громадська активність заснована на свідомому бажанні людини брати участь у суспільному житті. Громадська активність особистості розглядається як прояв діяльнісної природи людини та уособлює собою ініціативний вплив особистості на оточуюче середовище, на інших людей і на саму себе.

Досліджуючи залежність громадської активності, від території проживання А.Гусєва довела, що молоді в різних регіонах Україними має різні показники активності. Різницю у рівнях громадської активності в регіонах пояснюють культурною традицією та соціальним капіталом територій[1., с.13].

Виокремлення меж громадської активності також є проблемним. В сферу громадської активності за А.Гусєвою входить:

• участь у вирішенні спільних проблем;

• розробка та реалізація програм розвитку громади;

• контроль влади та відстоювання прав громадянина.

В той же час, С.Чолій розмежовує громадську активність, що є участю особистістю в неполітичних відносинах з іншими людьми та суспільством в цілому та громадянську активність, що відповідає за реалізацію контролю влади та відстоювання своїх прав. На нашу думку, такий підхід є більш доцільним. Громадянська активність більшою мірою заснована на усвідомлення особистістю себе громадянином певної держави, як учасника правових відносин між ним та державою. Громадянська активність детермінується громадянськістю особистості, вона заснована на бажання дотримуватись правил та законності існування в державі, та тісно пов’язана з правовою свідомістю.

Задачі, що ставить перед особистістю суспільство, потребують для свого вирішення не лише загальних навичок діяльності, таких як планування, оцінка, контроль, тощо. Для їх успішного розв’язання особистість має володіти специфічними уміннями, які називають – навички громадської дії. Це набір дій, що необхідно виконати для вирішення спільних проблем. До таких навичок можуть належати: вміння вести ділову переписку з органами влади, вміння передати інформаційне повідомлення до великої кількості адресатів, вміння взаємодіяти з представниками правоохоронних органів, тощо. Відсутність цих навичок послаблюють громадську активність особистості, адже фактично в індивіда відсутній досвід, і як наслідок значна кількість ресурсів буде витрачена неефективно.

Важливим компонентом розвитку громадської активності виступає довіра особистості до громадського об’єднання, а також ставлення до оточуючих. Високий рівень розвитку активності особистості, призведе до розвитку її соціальної спрямованості. В той же час, висока особистісна активність не означає високу громадську активність особистості. Громадська активність полягає у вирішенні індивідами спільних проблем взаємодії з державою та співіснування. Відповідно за умови наявності лише високого рівня активності особистості, індивід може вирішувати власні проблеми за рахунок інших членів його громади чи об’єднання. В такому випадку, власні потреби постають для індивіда більш значимими ніж потреби інших людей. Психічно здорові особистості, навіть за умови конкуренції відчувають певне почуття провини, у випадку, якщо вони задовольняють свої потреби нехтуючи потребами оточуючих. Важливе виключення ставлять індивіди, що характеризуються низькими рівнем емпатії, тобто розуміння емоційного стану іншої людини та співпереживання. Так особистість може не усвідомлювати, що її егоїстичні дії завдали шкоди іншій людині.

Рівень емпатії виступає специфічним чинником розвитку громадської активності, адже для більшості інших сфер реалізації активності він не є настільки важливим. Зокрема трудова, навчальна, пошукова та творча активності не потребують наявності в особистості високого рівня співпереживання. В той же час, для громадської активності, емпатія виступає дуже важливим чинником.

Вирішення спільної проблеми потребує постійної кооперації та спілкування між собою. Слабко розвинені комунікативні навички можуть суттєво завадити вирішенню проблемної задачі. На відміну від загального рівня активності особистості, що може бути значно індивідуалізованою, громадська активність – це завжди колективний процес, в ході якого індивіди об’єднуються для вирішення спільних задач.

Підсумовуючи, можна сказати, що громадська активність може розглядати як:

• Суспільно-політична активність;

• Соціально-політична активність;

• Політична активність;

• Громадянська активність.

Дослідження громадської активності, як самостійного феномену лише починаються. Серед чинників громадської активності можна виділити:

• наявність навичок громадської дії;

• рівень емпатії особистості;

• рівень розвитку комунікативних навичок;

• загальна громадянська культура населення;

• ефективність діяльності соціальних інститутів.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Гусєва А.В. Психологічні чинники готовності до громадської активності: автореф. дис. канд. психол. наук: 19.00.01 / Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. О. , 2009. — 19 с.

2. Мясищев В.Н. Психология отношений. – М.:МПСИ, 2005. – 158с.

3. Психология человека от рождения до смерти / Под общей редакцией А.Реана. СПб. ПРАЙМ-ЕВРОЗНАК, 2002. – 683с.

4. Хазратова Н.В. Психологія відносин особистості й держави. Монографія. – Луцьк: РВВ ВДУ "Вежа", 2004. – 276 с.

5. Хайкин В.Л. Активность (характеристики и развитие). – М.: НПО «МОДЭК», 2000. – 448с.

6. Хьел Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Питер, 2010. – 607с.

Науковий керівник – доктор психологічних наук,

професор Кузьменко Віра Ульянівна.

Равчев Олександр Михайлович