Управління конкурентоспроможністю ПРомислових підприємств: закордонний досвід

Системи управління конкурентоспроможністю різних підприємств мають багато спільного, проте існує й ряд національних відмінностей. Лідерами в галузі конкурентоспроможності є корпорації Японії, США та деяких країн

Західної Європи (табл. 1)

Таблиця 1 – Особливості систем управління конкурентоспроможністю Японії, США та країн Західної Європи

Найбільш характерними рисами японської системи управління конкурентоспроможністю є:

• багаторічне, послідовне і цілеспрямоване вирішення проблеми конкурентоспроможності. З кінця 1940-х років японська промисловість прямувала до комплексного управління конкурентоспроможністю, початком чого стало загальне освоєння статистичних методів контролю рівня якості, а відповідно, і рівня конкурентоспроможності;

• послідовне створення систем вивчення потреб як внутрішніх, так і зовнішніх споживачів, формування культу споживача-замовника;

• принцип загальної участі («лідерства»), що реалізовується широким спектром дій — від національного законодавства до оцінки й аналізу помилок, допущених конкурентами;

• усвідомлення поступової втрати ефективності навіть відмінною системою управління конкурентоспроможністю і регулярні перевірки функціонування такої системи;

• організація робіт, спрямованих на підвищення загального рівня конкурентоспроможності;

• модернізація інтелектуального і фізичного потенціалу працівників у формі участі в різних спеціалізованих гуртках;

• широко розвинена і постійно діюча система пропаганди значення росту конкурентоспроможності продукції для забезпечення стійких темпів економічного росту держави;

• державний вплив на ріст конкурентоспроможності національної продукції. Введено обов’язкову державну сертифікацію й паспортизацію продукції, що експортується [1].

Щодо управління конкурентоспроможністю у США, то тут створено й використовується ряд спеціалізованих стратегічних програм підвищення конкурентоспроможності. Одна з найбільш відомих таких програм, складена для корпорації «IBM», передбачає: переконання працівників у важливості реалізації програми підвищення конкурентоспроможності продукції корпорації й особистої участі в цьому кожного працівника; визначення рівня додаткових витрат на підвищення рівня конкурентоспроможності продукції (наприклад, витрат на підвищення якості, поліпшення обслуговування тощо); розроблення методів і заходів мотивування виробництва конкурентоздатної продукції; конкретизація методів контролю конкурентоспроможності продукції; введення принципу «нуль дефектів»; встановлення єдиного для всіх «дня міркування»; розроблення індивідуальних програм висококонкурентної бездефектної роботи; введення й використання систем заохочення за результатами [2].

У США контроль за рівнем конкурентоспроможності здійснюють на всіх стадіях життєвого циклу продукції і носить не лише контрольний, а й аналітичний характер. Такий контроль, що називають загальним, поділяється на ряд стадій:

• контроль за розробкою нової продукції; вхідний контроль матеріалів і комплектуючих;

• контроль конкурентоспроможності процесу виготовлення продукції;

• контроль обслуговування продукції у споживача.

В американській практиці управління конкурентоспроможністю велику увагу приділяють витратам, пов’язаним зі створенням продукції із високою конкурентоспроможністю. Їх називають витратами на створення конкурентоспроможності переваг, вони складаються із видатків на техніко-технологічний контроль, розробку і проведення заходів профілактичного характеру, із витрат від нереалізованої через невідповідність параметрам конкурентоспроможності продукції. Підвищення уваги до видатків на конкурентоспроможність об’єктивно зумовлене постійним подорожчанням розробок нової продукції, збільшенням видатків на підготовку її виробництва, забезпеченням відповідного рівня конкурентоспроможності.

Характерною особливістю є проведення регулярного оцінювання систем управління конкурентоспроможністю з метою підвищення їх ефективності. Провадиться перевірка наявності керівництва із забезпечення відповідного рівня конкурентоспроможності, плану періодичного контролю базових параметрів конкурентоспроможності продукції, плану розвитку системи загалом, а також плану роботи з постачальниками, аналізується діюча система оцінки постачальників, плани відвідування їхніх корпорацій, контролю проведення цих заходів. Особливо детально перевіряється система звітності за видатками із забезпечення конкурентоспроможності, з’ясовується, які заходи вживаються для зниження необґрунтовано високих видатків, як забезпечується стабільність рівня конкурентоспроможності, якщо рівень витрат допустимий. Проте найважливішим критерієм ефективності системи управління конкурентоспроможністю продукції вважається ступінь задоволення запитів споживачів. Заходи з удосконалення системного управління конкурентоспроможністю орієнтовані не тільки на поточний період і найближчу перспективу, а й на далеке майбутнє.

Аналізуючи західноєвропейський досвід комплексного управління конкурентоспроможністю, слід зазначити, що впровадження систем конкурентоспроможності проводиться тут поетапно. На кожному етапі реалізується визначена програма, підготована групою менеджерів із конкурентоспроможності, вживаються конкретні заходи, які підвищують ефективність роботи із забезпечення відповідного рівня конкурентоспроможності [3]. На першому етапі завданням є визначення всіх випадків порушення передбачених нормативів. На другому етапі складається калькуляція видатків на забезпечення відповідного рівня конкурентоспроможності. На наступних етапах вирішується проблема зменшення видатків. Завершальним етапом є впровадження комплексної системи управління конкурентоспроможністю як органічною системою виробництва. Так, у Великобританії найбільшу увагу приділяють рівню конкурентоспроможності сировини, в Німеччині — рівню конкурентоспроможності конструкторських розробок, в Італії і Франції — рівню конкурентоспроможності технології, роботі складів, у Польщі — рівню конкурентоспроможності допоміжних служб і підрозділів [4]. Сьогодні ці держави акцентують на забезпеченні конкурентоспроможності на етапі проектування, де створюються методи, які дозволяють мінімізувати можливість виникнення відхилень на етапі виробництва, адже чим пізніше виявляється помилка, тим більші видатки на її усунення. Модель управління конкурентоспроможністю західноєвропейських корпорацій включає ряд положень: ціна продукції повинна відображати кон’юнктуру ринку; продукція повинна бути запропонована своєчасно; рівень конкурентоспроможності продукції повинен відповідати вимогам ринку.

Зв’язок між встановленням термінів, оптимізацією видатків і відповідним рівнем конкурентоспроможності визначається через проведення аналізу так званого «трирівневого циклу». В період виробництва продукції й надання послуг на стадії проектування проводять планування видатків, термінів і відповідного рівня конкурентоспроможності; на стадії реалізації здійснюється управління ними; на стадії початку використання враховують видатки протягом гарантійного терміну. За результатами використання продукції споживач може пред’являти свої вимоги корпорації стосовно її конкурентних параметрів, після вивчення яких виробник вживає заходи з удосконалення рівня конкурентоспроможності продукції.

За результатами проведених досліджень можна зробити наступні висновки.

1. Кожна із розглянутих систем має спільні риси і принципові відмінності, наявність яких обумовлена історичними традиціями ведення справ і ментальними особливостями підприємців.

2. На сьогоднішній день на українських підприємствах не існує чітко сформованої системи управління конкурентоспроможністю. Вітчизняні підприємці знаходяться у пошуку найбільш ефективних моделей і механізмів управління.

3. На нашу думку найближчою до вітчизняної практики господарювання є американська модель управління конкурентоспроможністю.

Література:

1. Такамацу К. Методи управління конкурентоспроможністю японських виробників: Монографія. — К.: Бліц-Інформ. 2004. — 398 с.

2. Джонсон Р. А. Комплексне управління конкурентоспроможністю американських виробників: Навч. посібник. - К.: Бліц-Інформ, 2003.— 592 с.

3. Дікань В. Л., Савчук B. I. Управління конкурентоспроможністю корпорацій в Європі: Підручник. — К.: Знання. 2004. — 207 с.

4. Кузьмін О. Є., Горбаль Н. І. Управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємства: Підручник. — Львів: Компакт-ЛВ, 2005. – 403 с.

 

Кандидат економічних наук, доцент Верескун Михайло Вікторович

 

Кандидат економічних наук, доцент Колосок Валерія Михайлівна