ВИРІШЕННЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ ПРОБЛЕМИ У СВІТІ МІЖНАРОДНОЇ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ АГРАРНОЇ СФЕРИ

Один із чинників, що створює ускладнення продовольчого забезпечення – це диференціація рівнів світового сільського господарства. П’ятий технологічний уклад в розвинутих країнах та примітивне виробництво з переважанням ручної праці в бідних зумовлює вкрай небезпечний його розвиток в цивілізаціях і регіонах. Як наслідок зростає залежність від продовольчого імпорту густонаселених регіонів світу, нездатних підвищити рівень продовольчого самозабезпечення через обмеженість природних ресурсів. Що є ознакою нарощування масштабів голоду в африканській та інших цивілізаціях. Загострення проблеми продовольчої забезпеченості стане критичним в 2050 році – коли за прогнозами чисельність населення сягне 9 млрд людей.

Інший чинник який зумовлює загострення продовольчої кризи – зростання цін на основні продукти харчування.

Ціни на основні продукти харчування, що підвищуються, можуть призводити до погіршення добробуту домогосподарств, розуміння чого є важливим для встановлення доступу до продовольства, особливо для найбіднішої частини населення. В короткостроковій перспективі у домогосподарств мало можливостей, протидіяти високим цінам на продовольство, що часто призводить до скорочення денного раціону харчування. Разом з тим, в середньо- і довгостроковій перспективі домогосподарства можуть вдаватися до різних стратегій для вирішення проблем, що викликаються зниженням їх купівельної спроможності унаслідок зростання цін.

В країнах, де населення має доступ до різноманітних продуктів харчування, домогосподарства реагуватимуть на несподіване і різке підвищення продовольчих цін перш за все скороченням кількості споживаних продуктів харчування з різних продовольчих груп, зберігаючи при цьому загальне споживання основних продуктів харчування на колишньому рівні [1, с. 28-29].

Таким чином глобальна продовольча безпека, поза сумнівом, стає фундаментальною частиною довгострокової стратегії стійкого розвитку на базі партнерства цивілізацій. По суті вирішення проблеми повноцінного харчування населення визначає перспективи життя людини на планеті Земля.

По своїй формі стратегія повинна бути початковим документом, що включає основні поняття і визначення продовольчої незалежності, етапи її досягнення, напряму аграрної політики, перелік ключових внутрішніх і зовнішніх загроз, модель побудови національної продовольчої безпеки, методику оцінки забезпечення продовольством в національному і регіональному аспектах, параметри продовольчої незалежності, механізми і засоби її досягнення повинна враховувати особливості, традиції і цільові установки країн [2].

На думку Є.Н. Крилатих та С.Н. Строкової [3] для розробки стратегії глобальної продовольчої безпеки потрібно провести її трансформацію. Зокрема, перший напрям – формування «виробничих резервів» в країнах – нетто експортерах сільгосппродукції і «товарних резервів» в країнах – нетто імпортерах продовольства.

В рамках першого напряму країни – нетто експортери сільгосппродукції формують спеціальні «виробничі резерви, які можуть бути введені в дію при виникненні загрози дефіциту певних видів продовольства на світових ринках. Однією з форм «виробничого резерву» є виведення з обороту сільськогосподарських угідь і підтримка їх в такій формі, яка дозволяє швидко (протягом 6-10 місяців) повернути їх у виробничу форму і отримати продукцію, необхідну для покриття тимчасового дефіциту сільгосппродукції на світових ринках. В даний час таку політику вже проводять США, Канада і країни Європейського Союзу, де певна частина площі сільськогосподарських угідь виведена з обороту у зв'язку з перевиробництвом сільськогосподарської продукції.

Попередні оцінки показують, що для забезпечення стабільності світових ринків зерна країни-експортери могли б виділити в «світовий виробничий резерв» (СВР) близько 5 млн га ріллі, яка дозволить при виникненні кризи виробляти додатково більше 10 млн т зерна (включаючи рис) [3, с. 18].

Одночасно країни-імпортери з участю міжнародних організацій і комерційних компаній, які торгують зерном на світових ринках, створюють додаткові елеваторні потужності по зберіганню зерна (приблизно на 10 млн т), які розглядатимуться як частина глобальної системи забезпечення продовольчої безпеки (під умовною назвою «світової стратегічних резерв зерна», (ССРЗ). Оперативне управління цими стратегічними запасам можна покласти на ФАО і Всесвітню продовольчу програму.

Частину елеваторів системи ССРЗ (близько 30 %) можна побудувати на території країн експортерів, для забезпечення оперативної доставки зерна в ті регіони, де формується дефіцит.

В майбутньому ця система може діяти за наступною схемою. У разі виникнення дефіциту зерна, за рішенням ФАО зерно з ССРЗ постачається у відповідні країни. Одночасно, ухвалюються рішення про використання посівних площ, що знаходяться в «виробничому резерві». Надалі, отриманий з цих земель урожай в першу чергу поступає на заповнення ССРЗ і, у разі збереження дефіциту, безпосередньо для міжнародної торгівлі в поточному році. Така схема дозволяє постійно підтримувати ССРЗ на необхідному рівні і уникнути ситуації негативного впливу додатково проведеного зерна із земель СВР на кон'юнктуру світового ринку.

Другим напрямом стратегії забезпечення глобальної продовольчої безпеки (зокрема у сфері світової торгівлі зерном), може стати створення Міжнародного зернового клірингового агентства (МЗКА) (International Grain Clearing Agency, IGCA). Основною метою такого агентства буде забезпечення гарантій по короткострокових, середньострокових і довгострокових контрактах між країнами і приватними компаніями. При підписанні контрактів сторони (продавець і покупець), що беруть участь, переказуватимуть невелику суму для отримання гарантій (наприклад, 5 % від суми контракту). Для того, щоб забезпечити фізичне виконання контрактів, МЗКА інвестуватиме отримані гарантійні платежі в створення спеціальних резервів зерна. Однією з форм створення таких запасів буде участь МЗКА в організації «світових стратегічних зерних резервів».

Третій напрям – створення системи для підтримки імпорту продовольства в країни, які є нетто імпортерами, відрізняються особливо низькими доходами населення в умовах кризи. Зокрема, Міжнародної компанії по фінансуванню імпорту продовольства, МАФІП (Foodlmport Financing Company, FIFO). Основною задачею цієї організації буде надання фінансових ресурсів країнам з низькими доходами населення для забезпечення стабільного ввезення необхідних сільськогосподарських продуктів. В умовах кризи, коли в урядів і комерційних структур цих країн можуть виникнути проблеми з оплатою імпортних поставок, МАФІП виступатиме як посередник між фінансовими організаціями країн-експортерів і фінансовими організаціями країн-імпортерів. В створенні такої організації і формуванні її фінансових фондів повинні брати участь як країни-експортери і країни-імпортери, так і міжнародні фінансові організації [3, с. 19].

Четвертий напрям – поглиблення нинішньої системи міжнародного поділу праці (МПП) у світовому сільському господарстві. Нинішня система МПП у світовому сільському господарстві характеризується наявністю двох груп країн: невеликої групи країн-виробників, які задовольняють потреби в продовольстві великої групи країн, які потерпають від дефіциту продовольства. Розвинені країни змогли досягти вражаючих успіхів у розвитку сільськогосподарського виробництва завдяки політиці державної підтримки сільського господарства. Це означає, що в середньому на кожне господарство припадало 15 тис. дол і на гектар оброблюваної землі − 176 дол. Більше 38 % сільськогосподарського імпорту країн ОЕСР захищено нетарифними бар'єрами. Той факт, що розвинені країни змогли сконцентрувати у своїх руках понад 2/3 міжнародної торгівлі, пов'язаний з тим, що лібералізація сільськогосподарської торгівлі в рамках ГАТТ не спиралася на принцип порівняльних витрат. Продовольча проблема зачіпає політичні, економічні та соціальні аспекти безпеки, збереження сформованих соціальних структур, способу життя і культури.

Інтеграція сільського господарства в механізми ГАТТ може забезпечити світову продовольчу безпеку тільки в умовах зростання продуктивності і зниження рівня народжуваності. Головною умовою життєздатності розглянутого напряму є підвищення купівельної спроможності бідного населення за рахунок збільшення їх доходів. Для цього необхідно, щоб система МРТ дозволила країнам, що відчувають дефіцит продовольства, одержувати і стабілізувати доходи для оплати імпорту продовольства [4, с. 175-176].

П’ятий напрям – розширення виробничих потужностей і доступу населення найбідніших країн до ринку продовольства. Світова продовольча безпека не може розглядатися тільки з точки зору співвідношення між глобальним попитом і пропозицією, оскільки в основі цього підходу лежить постулат про існування єдиного і однорідного світового ринку. Однак у бідних країнах (на відміну від промислово розвинених), де більшість населення зайнято в сільському господарстві, попит і пропозиція продовольства не відокремлені один від одного, тому що в багатьох випадках вироблена продукція споживається в тому ж домогосподарстві. Рівні доходів і обсягу виробництва коливаються за окремими домогосподарствам, регіонах і країнах. У більшості «дефіцитних» країн продовольчий дефіцит становить близько 5% національної пропозиції. Збільшення національної пропозиції не є достатньою умовою для забезпечення продовольчої безпеки всім домогосподарствам. Для вирішення цієї проблеми необхідний аналіз розподілу ресурсів.

Розширення виробництва та розвиток сільського господарства, в країнах, що розвиваються, зокрема і в країнах СНД, повинні супроводжуватися розробкою і здійсненням стратегії продовольчої безпеки, спрямованої на досягнення трьох цілей:

− забезпечення необхідної кількості продовольства за рахунок власного виробництва і − коли це необхідно і можливо − за рахунок імпорту; що стосується продовольчої допомоги, то до неї слід вдаватися лише у виняткових випадках;

− підтримка стабільності продовольчого постачання за рахунок скорочення коливань пропозиції і врожайності, адекватного управління національними запасами продовольства, розвитку транспортної інфраструктури та систем збуту;

− забезпечення доступу всіх індивідів до наявного продовольства; цієї мети повинна служити політика перерозподілу доходів, розширення зайнятості і збільшення споживання.

В результаті скоординованої роботи по всіх п’яти напрямах створюється глобальна система, що забезпечує новий рівень стабільності світових сільськогосподарських ринків. Дана система в поєднанні із стратегією інноваційного прориву і поширення інновацій стане гарантією глобальної продовольчої безпеки XXI ст.

Література:

1. Ж. Дуль Состояние продовольственной необеспечённости в мире 2008г. Высокие цены на продовольствие и продовольственная обеспеченность – угрозы и возможности // Материалы ФАО.

2. Гусаков В. Стратегия национальной продовольственной независимости Беларусь / В. Гусаков // Международный сельскохозяйственный журнал. – 2007. – № 1. – С. 71-74.

3. Глобализация и аграрная экономика России: тенденции, возможные стратегии и риски. – М.: ВИАПИ им. А.А. Никонова: «Энциклопедия российских деревень», 2011. – 478 с.

4. Глобализация: Контуры ХХІ века: Реф. сб. / РАН. ИНИОН. Центр научно-информ. исслед. глобальных и региональных пробл. Отд. Восточной Европы; Редкол. Вып.: Игрицкий Ю.И. – отв. Ред., Малиновский П.В. – отв. ред. И др. – М., 2004 – Ч.2. – 252 с.

Науковий керівник:

д.е.н., д. с-г. н., професор, Власов Володимир Іванович