Військова історія, як складова частина краєзнавчої роботи (на прикладі Білоцерківщини)

Сучасна історія людства – це суцільна історія конфліктів та воєн, збройних сутичок, масштабами від невеличкого селища до світового масштабу.

Вже хрестоматійними є порівняння, коли було підраховано період розвитку людства без воєн (до уваги не були взяті конфлікти локального рівня, на зразок прикордонних збройних сутичок, міжплемінної ворожнечі), виходило, що майже за п’ятитисячну свою історію (була взята історія людства починаючи з виникнення перших держав) воєн не було лише протягом двохсот – двохсот п’ятидесяти років. І навіть ці роки були лише періодами тимчасового перемир’я, підготовки до нових воєн, накопиченням зброї та військових запасів.

Нажаль, історія України, не є винятком для історичного процесу. Саме зародження першої держави східних слов’ян – Київської Русі відбувалось під брязкіт мечів та свист стріл, бойові пісні та вигуки на різноманітних мовах. І всі наступні епохи проходили в Україну під знаком війни. На Україні не було жодного сторіччя, яке б пройшло під знаком миру.

Невід’ємна доля мого рідного міста – Білої Церкви від долі України. Першою назвою міста було – Юр’їв (по одній версії ця, назва, пов’язана з розташованим у місті храмом святого Георгія(Юрія), інша версія – пішла від християнського імені Ярослава Мудрого - Юрія).

Засноване в 1032 році на високому скелястому березі Росі, городище – фортеця Юр’їв стало одним із південних форпостів Київської Русі, які протистояли нападам кочівників. Так, що з самого початку свого існування місто стало тісно пов’язане з військовою історією.

На території Поросся вчені археологи знайшли 63 укріплених поселення, а також комплекс фортифікаційних споруд «Змієві вали». Це були земляні насипи та великі рови які простягались вздовж лівого берега Росі та Роставиці і до річки Зуваж, залишки Ягнятинської вітки Пороського валу, що становив приблизно 75 кілометрів, збереглися біля Ягнятика та Фурсів (Фурси знаходяться за декілька кілометрів від Білої Церкви).

Дані укріплення мали вигляд дерев’яно – земляних стін исотою 3-5 метрів і шириною 6-7 метрів, а з напільної сторони перед ними викопувались рови шириною 5-6 метрів і глибиною 1,5-2 метри. В центрі цих укріплень і знаходився Юр’їв, площа самих укріплень якого становила більше 2,5 га. [1 с.50]

Кочівники (особливо половці) постійно робили набіги на руські землі , і першими їх зустрічала фортеця Юр’їв. Річка Рось була також частиною перешкод, які захищали руські землі і вибір розташування фортеці був невипадковий. Біля високої гранітної гори знаходився брід, через який можна було перебратись на другий (вже руський) беріг Росі. Тому майже всі нападники стикались з гарнізоном Юр’їва.

Одним із найжорстокіших нападів стався в 1095р., під час походу половецької орди під керівництвом хана Тугоркана (за його жорстокість руські билини не називають його Тугарином (Змієвичем)).

Ціле місто половці простояли під стінами Юр’єва. Спочатку руські вони не давали половцям переправитись через Рось, але чисельна перевага ворогів призвела до того, що місто опинилось в облозі. А коли закінчились запаси продовольства і озброєнь захисники міста вирушили до Києва. Юр’їв був дощенту спалений половцями.

Проходить час і фортецю знову відбудовують. І знову місто – воїн стоїть на шляху ворожих орд. 1155р. Юр’їв знову спалюють, але саме в другій половині ХІІ ст. під стінами міста половці двічі зазнали нищівної поразки. [2 с.10]

Остаточно Юр’їв було сплюндровано під час монголо – татар у 1240р.

В місцевому краєзнавчому музеї зберігаються військові обладунки того часу, знайдені археологами під час розкопок на Білоцерківщини – мечі, шоломи, кольчуги, наконечники стріл та списів.

Але після страшного монгольського погрому не зламався руський народ, йде знову відродження нашого краю. І саме біля нашого міста і 1311 р. слуцький князь Юрій з князем Андрієм Немировичем розбивають вщент татарське військо на річці Роток (зараз це частина нашого міста). По різним даним в битві загинуло від 3 до 8 тисяч татар. Таким чином саме під нашим містом, яке вже отримало назву Біла Церква, починається процес звільнення руських земель від ординського іга.

І знову місто стає форпостом боротьби з набігами безжальних кочівників. Спис, шабля, лук із стрілами, завжди знаходяться під руками місцевих житлів разом з звичайними знаряддями праці. Та навіть за цих умов місто декілька раз повністю спалюється – 1399 р. місто знищується кримським ханом Тімур – кутлу – ком, а в 1416 – правителем Золотої Орди Едйгеєм 1482р. кримський хан Манглі – Гірей плюндрує і Білу Церкву і Київ. [3 с.27]

Щоб запобігти подальшим загарбницьким нападам, які призводили до спустошення нашого краю. Київський воєвода Семен Фрідріх Глібович Пронський починає, шлами місцевого населення, під керівництвом польських майстрів фортифікації, будувати в 1550р. замок. Вже в 1552 році спорудження замку було завершено. Він стояв на скелистому березі Росі. Навколо нього пролягав вал із стіною з дубового частоколу і чотирма баштами. Виїзд вів через міст і дубові ворота.

У самому замку були побудовані різкомітні споруди – порохівня, приміщення для гармат і т.д. З самого замку вів потаємний підземний хід до річки В знаходилась рота вояків під керівництвом Станіслава Рачковського. Можна відмітити, що залога замку майже повністю перейшла до вогнепальної зброї – мушкети, гаківниці, гармати стали основою захисту заліку. [4 с.20]

В 1591 році місто і замок опиняються в епіцентрі першого на Правобережній Україні селянсько – козацького повстання. Саме з битви за замок Білої Церкви бувший гетьман Кшиштоф Косинський починає свою боротьбу спочатку проти магната Острозького (тогочасного хазяїна нашого міста), а потім проти всіх представників магнатської верхівки на територіях Правобережної України. [5 с.36] У місті є пам’ятник присвячений цим подіям.

На передодні визвольної зміни під проводом Богдана Хмельницького козацькі території поділялись на 6 полків: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Переяславський і Київський. Першим полковником став Люторенко Яцина. Цікавий склад місцевого населення в 1640-ві роки: козаків – 991, міща – 120, шляхта – 38. Як ми бачимо місто знову стає військовим поселеннями, де абсолютна більшість жителів є вояки, готові в будь-яку хвилину стати на захист Батьківщини. [6 c.52]

Після перших своїх перемог під Жовтими Водами і Корсунем 27 травня 1648р. Богдан Хмельницький на чолі 19-тисячного козацького війська вступив до Білої Церкви. У нашому місті після Великої козацької Ради Хмельницький уклав тимчасове перемир’я з Польщею. З Білої Церкви Богдан Хмельницький розсилає універсали по всій Україні, в яких він нагадував причини, які привели до війни з поляками, і закликав усіх, хто любить свою вітчизну і зичить їй добра, до себе в обоз під Білу Церкву. За короткий час армія зросла з 19 до 70 тисяч чоловік. Основу української армії складали реєстрові полки на чолі зі старослужилими полковниками. До її складу увійшов Білоцерківський полк, на чолі якого в 1648 – 1649 р.р. стояв полковник Іван Гиря.

У 1648р. гетьман жив у фортеці на Замковій горі, війська були розташовані у районі нинішніх вулиць Чушкова, Курсової, Привокзальної. Вулиця, котра вела з фортеці до табору, довгий час називалась Гетьманською (нещодавно ця назва поновлена). Богдан Хмельницький укріпив Білоцерківську фортецю. У цей час в місті формувалися та навчалися військовій справі козацькі загони, налагоджено виробництво зброї, виготовлялись селітра та порох.

У Білій Церкві повсталі війська пробули сім тижнів і, залишивши і ній сильний гарнізон, рушили під Пиляву, де отримали перемогу над польськими військами. В лютому 1649р. до Б. Хмельницького прибули королівські комісари; він їм твердо заявив, що його план тепер – створити Українську незалежну державу і визволити весь український народ з-під польського панування. Гетьман активно готувався до військових дій. Центром оборони Хмельницький обрав Білу Церкву. Це місто було вузловим на шляху з Правобережжя на лівий берег Дніпра та з Києва до Чигирина. Тут було розбито сильний військовий табір. [6 с.61]

1651р. був дуже напружений і позначений подіями як в історії Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, так і безпосередньо значним етапом у житті самого Богдана Хмельницького. Частина цих подій пов’язана з м. Біла Церква та її околицями, а саме – Білоцерківська битва та укладення Білоцерківського договору.

Після поразки в битві під Берестечком та звільнення Ісламом Гіреєм Богдана Хмельницького останній віддав 7 липня наказ збирати полки під Білу Церкву. Хоча за іншими джерелами (спогади очевидця Станіслава Освенціма) Богдан Хмельницький розсилав універсали з-під Біої Церкви вже 2 липня. Чисельність війська становила 160 тисяч козаків та 10 тисяч татар (за даними С. Освенціма), інші вказують вдвічі меншу чисельність. Татар очолювали Караш – мурза та Мехмет – мурза. Тут зосередились Білоцерківський, Вінницький, Брацлавський, Уманський, Паволоцький полки. До табору під Білою Церквою підходили повстанці з поділля (Подніпровський полк на чолі з І. Александренком). З Брацлавщини сюди вирушив Іван Богун на чолі кількох полків.

Досить важко визначити місцезнаходження козацького табору. Треба зазначити, що козаки стояли разом з селянами, «почавши від Фастова», як зазначається в одному з шляхетських листів. В. Смолій та В. Степанков вважають, що місцезнаходження табору було недалеко від р. Узин. На жаль, С. Освенцім, безпосередній учасник подій, про місцезнаходження табору нічого не повідомляє. Щоправда, є ще свідчення М. Потоцького, що табір знаходився серед великих ярів, на пагорбах були поставлені гаківниці та гармати.

Можемо припустити, виходячи з вищесказаного, що основний табір був розташований на лівому березі р. Рось, в районі сучасного урочища Роток, або трохи східніше – ближче до с. Томилівка. Перше припущення більш імовірне, бо за свідченням С. Освінціма, з табору та з місця, де проходила битва, було видно Білоцерківську фортецю.

Щодо збройних сил польсько – литовських, то до 3 вересня вони діяли окремо. Литовські війська очолював гетьман Януш Радзівілл, польські – краківський каштелян И. Потоцький. Польська армія кральним походом пройшла по західних районах Київщини: через Паволоч, Триліси, Фастів вони дістались до Василькова. Литовська армія залишила Київ і вирушила у південно-східному напрямку. У Германівні на р. Красній 3 вересня відбулося об’єднання. Ще раніше гетьман литовський Радзівілл відправив пана Маховського до писаря І. Виговського у Білу Церкву для попередніх переговорів про умови миру. 10 вересня польсько – литовське військо вирушило з-під Германівни до Білої Церкви і 11 вересня зупинилося неподалік козацького табору. 18 вересня (зо Освенцімом, а 5 вересня за іншими джерелами) х польсько-литовського боку відправились до Білої Церкви для переговорів комісари. Це були воєвода київський Адам Кисіль, воєвода смоленський Левович, стольник литовський Гонсевський та підсудок брацлавський Косаківський. Українське посольство очолював Іван Виговський.

Переговори тривали два дні. Іван Виговський прийняв майже всі умови польської сторони, що передбачали скорочення реєстру до 12 тис. козаків, залишення козаками шляхетських маєтків, розрив союзу з Кримом, виплату польському війську жалування за декілька чвертей року. Хмельницький, як і раніше, залишався гетьманом.

Чутки про хід переговорів в Білій Церкві викликали гостре незадоволення низів українського війська. Навколо замку почав збиратися натовп, спалахнули сутички з козацькою залогою. Старшина зробила спробу вивести комісарів із замку, аби вони повернулися в свій табір для затвердження попередніх умов. Але ледве обоз комісарів вирушив з міста, козаки і татари напали на вози, пограбували їх, при цьому вбили до 303 жовнірів, в тому числі члена комісії пана Нагорецького, багатьох слуг захопили в полон. Комісари вже рушили були за обозом, коли отримали звістку про напад. Негайно Виговський та два полковники відвели їх назад до замку і спробували вгамувати невдоволених. Білоцерківський полковник Михайло Громика для зміцнення залоги прислав до замку три сотні реєстровиків, порох і кулі. Під вечір 6 вересня число повстанців зросло до 10 тис. чоловік. Вони прагнули оволодіти замком і знищити учасників переговорів. Старшина і козаки залоги відчайдушно захищалися.

Коли ці події відбувались у Білій Церкві, польсько-литовські війська перейшли через річку Ольшанку, і в той же час 1000 татар під’їхали під їх табір, завдали значних втрат, захопили багатьох жовнірів, що вертались з провіантом. Треба зазначити, що протягом липня – вересня, і в період перебування на заході Київщини, і коли польські війська стояли під Германівною, вздовж шляху їх пересування з Германівни на Білу Церкву їх постійно турбували нападами невеликі козацькі та татарські загони. Поляки і литовці дійсно відчували себе чужими на ворожій території через постійні напади, нестачу провіанту, який не можна було здобути або доставити до табору. Разом з отриманням звістки про напад на комісарів надійшло повідомлення і про прибуття самого Б. Хмельницького під Білу церкву. Але лише наступного дня – 7 вересня – він спромігся придушити виступ низів. На очах польських комісарів гетьман наказав стратити 15 ватажків. У джерелах є загадка, що така ж доля спіткала двох полковників, які не зуміли забезпечити вільний виїзд комісарів із замку 6 вересня.

Наступного дня (за одними джерелами, 9 вересня – за іншими) комісари під значною охороною виїхали з Білої Церкви. Разом з ними до М. Потоцького прибули українські посли М. Гладкий та С. Литвиненко (Москаленко). Від імені Б. Хмельницького вони повідомили польську сторону, що козаки погоджуються на реєстр у 20 тис., але не можуть видати мурз і допустити зайняття жовнірами полкових міст. П. Потоцький погодився лише на 15-тисячний реєстр і обіцяв не вводити хоругви до Чигирина, Корсуня, Канева, Переяслава, наполягав на розриві союзу козаків з татарами. Переговори фактично були зірвані.

Щоб домогтися від козацької старшини більшої поступливості, М. Потоцький 10 вересня розпорядився війську вирушити на Білу Церкву. При цьому попередив Б. Хмельницького, що вирушив приймати від козаків присягу. 12 вересня (21 вересня) польські комісари прибули до Гострого Каменя, і тут з’ясувалося, що матимуть справу не з представниками старшини, а з представниками рядового козацтва. Вони були здивовані, коли почули, що Військо Запорізьке послало їх домагатися збереження умов. Зборівського договору, відступу польсько-литовського війська та визнання союзу козаків з татарами. Польські посли змушені були повернутися до обозу.

Гетьман литовський Я. Радзівілл, краківський каштелян М. Потоцький, польський гетьман М. Калиновський вирішили дати битву українському війську. Вони розташували військо в тому ж бойовому порядку, який був у битві під Берестечком; керівництво правим крилом, якому загрожувала найбільша небезпека, тому що попереду нього знаходились пасіки, яри, болота, взяв князь, гетьман литовський; ліве крило було під орудою польського гетьмана, центром командував каштелян краківський разом з писарем польним Пржиємським. Козаки вийшли в поле разом з татарами, і багато з них спостерігали з вершин курганів за пересуванням ворожого війська. «Шість хоругвей наших кинулось вперед і врізалися в середину неприятеля, за ними кинувся зі своїм полком хорунжий сандомирський, діставив підкріплення воєвода подольський. В той же час князь, гетьман литовський, наступав вперед досить швидко правим крилом, зігнав ворогів в поле, котрі вдались до ганебної втечі у свій табір; в той день ми могли отримати якщо не остаточну, то досить значну перемогу, але ліве крило не зуміло використати сприятливі умови, коли литовці відігнали ворогів від боліт та пасік на простору рівнину, що лежить навпроти цього крила», - так змалював перший день битви С. Освенцім. Битва, виходячи з його слів, відбувалась між ріками Россю та Рутком (суч. Ротком).

На другий день вранці Б. Хмельницький прислав сказати, що він радіє, що справа обійшлася без великого кровопролиття, він стверджував, що вчора проти польського війська виступили тільки татари та свавільні люди, котрих він не зміг стримати, виявив готовність продовжити переговори. Між тим, біля полудня в поле виступило близько 10 тисяч козаків, інші прокрались до ворожого табору через болота; татари напали на табір ззаду. Поляки зазнали великих витрат, особливо полоненими. Увечері Б. Хмельницький оголосив, що наступного дня почне переговори.

Становище польської армії погіршувалось. За словами літописця Ф. Софоновича, «там стиснули віско полское, иж вперед живности ім неотколь и конем не допустили. А потом и воду отняли». За таких обставин М. Потоцький, переконавшись у неможливості здобуття українського табору, змушений був погодитись на продовження переговорів. Після тривалих дебатів польські комісари, «побоюючись остаточної поразки і втрати війська», заявили про готовність прийняти вимоги української сторони, якщо козаки не проживатимуть на території Брацлавського і Чернігівського воєводств.

Взявши заложників (підскарбія литовського Михайла Тризну (?) і старосту красновського Яна Собеського), Б. Хмельницький приїхав у табір поляків у супроводі двох полковників Виговського. Тут 18 вересня був підписаний відомий в історії Визвольної війни Білоцерківський договір. Він передбачав обмеження чисельності козацького реєстру до 20 тисяч осіб, заборону козакам проживати на території Брацлавського і Чернігівського воєводств, а тим, хто потрапив до реєстру до 20 тисяч осіб, заборону козакам проживати на території Брацлавського і Чернігівського воєводств, а тим, хто потрапив до реєстру, слід було залишити свої домівки і переселитися на проживання до королівських володінь Київського воєводства; дозвіл магнатам і шляхті повертатися до маєтків, а їх піддані зобов’язувалися виконувати «звикле послушенство» та ін. Таким чином, автономія української держави звелась нанівець.

Білоцерківським договором були невдоволені обидві сторони. Широкі народні маси, очолювані радикальними угрупуваннями, почали боротьбу за свої інтереси. Королю та більшості шляхти також договір не сподобався (до речі, сейм його не затвердив). Сторони його уклали лише тому, що обидві опинились у скрутних обставинах з різних причин, і аби не погіршити ситуацію, пішли на компроміс, котрий був дуже хисткий, тому через короткий час бойові дії відновились.[6 с.73 - 75]

Біла Церква знову опиняється у вирі подій під час чергового повстання козаків та селян проти польських гнобителів під проводом Семена Палія.

Наприкінці 1702 року 10-тисячний загін козаків і селян на чолі з Палієм обложив білоцерківський замок. Перші штурми завершились невдачею. Тоді Палій пішов на військову хитрість. Він поїхав у Фастів, зробивши вигляд, що знімає облогу. Комендант Галицький виїхав зі своєю свитою із замку. А в цей час козаки із засідок відрізали йому шлях, змусивши тікати до Палія у Фастів, котрий заявив: «Или смертельная казнь, или сдача крепости». Галицький вибрав друге: віддав наказ офіцерам капітулювати. Семен Палій урочисто в кареті в’їхав до замку. Там були захоплені на ті часи значні трофеї: 38 гармат, 11 діжок пороху, 2 діжки сірки, 6 тисяч великих і 10 тисяч малих ядер, багато свинцю, амуніції і припасів.

Семен Палій укріплює замок і переводить свою резиденцію з Фастова до Білої Церкви. Звідси він звертається з проханням до російського уряду прийняти Правобережну Україну до складу Росії.

Місто стало справжньою опорою народної боротьби проти шляхти. З неприкритою злостивістю доповідала про це шляхта Потоцькому: «У Палія щоденно 500 чоловік працює в Білій Церкві над укріпленням фортифікації: він наповнив водою рови не тільки навколо замку але й навколо міста…». Польська шляхта добре знала міць білоцерківської фортеці і силу Палія, тому й не відважувалась чіпати його. З особливою люттю мстили пани народові за свої невдачі. Міста й села, де проходили польські каральні загони, спалювались дотла, населення геть винищувалось, а тим, хто залишився живим, відрізали вухо. Таких «затаврованих» налічувалось понад 70 тисяч. Тероризована людність майже вся прибувала до Білої Церкви, шукаючи притулку і надійного захисту Семена Палія. [3 с. 66]

Надалі Біла Церква стає місцем сутичок під час походу 1711 р. Пилипа Орлика, тут вирують жорстокі бої під час жахливого селянського повстання 1768р. – Київщини.

Війна 1812р. не зачепила Білу Церкву, але з городян та селян, був сформований другий козачий полк із 1248 чоловік. Білоцерківський полк під командуванням Є.П. Оболенського в жовтні 1812 р. захищав Брест – Литовськ, а потім брав участь у переслідуванні ворога до західного кордону, зо що був нагороджений срібними трубами. Але ж в полку служили не військові – професіонали, а ополченці, яких держава озброїла лише холодною зброєю, а вогнепальну зброю вони діставали самі. [7 с.20]

В Білій Церкві, учасники Вітчизняної війни 1812 р., які вступили в масонські ложі, Павло Пестель, Сергій Муравйов, Апостол та інші, Планували заарештувати Олександра І під час його відвідин парку «Олександрія». Біля Білої Церкви учасники повстання, яких назвуть декабристами, зазнали поразки. [8 с.47]

Під час національної революції (1917 – 1920 р.р.) саме з Білої Церкви вийшли загони січових стрільців під командою Євгена Коновальця для скинення Павла Скоропадського. Виконуючи розпорядження Семена Петлюри вони розгромили підрозділи гайдамаків. Так почався черговий акт жорстокої, братовбивчої громадянської війни. [9 с. 309]

Потім був період громадянської війни, період перших п’ятирічок (саме в цей час будується декілька військових містечок і аеродром. За спогадами, ветерана Великої Вітчизняної війни Задорожнього О.З. це був один із не багатьох в Радянському Союзі аеродромів з твердим покриттям. На передодні війни тут базувались бомбардувальники СБ).

В період війни місто опиняється в центрі боїв. Боїв Червоної армії по його обороні, боїв партизан загону «Сокіл», боїв за звільнення від нациських окупантів (до речі у визволенні міста приймали участь вояки окремої Чеської бригади під керівництвом Людвіга Свободи).

На фронтах Великої Вітчизняної війни воювали тисячі білоцерківчан, багато з них отримали бойові нагороди, а четверо наших земляків стали Героями Радянського Союзу (особливо необхідно відмітити Людмилу Павліченко, жінку – снайпера, яка по результатам входить в двадцятку кращих снайперів Другої Світової війни).

Дуже чудово, що вищезгадані події військової історії Білої Церкви висвітлені в літературі, яку порівняно легко можна знайти в бібліотеках. Але період після Великої Вітчизняної війни немає такого висвітлення. А в той же час в Білій Церкві знаходились десятки військових підрозділів, доля яких була пов’язана з долею міста.

Лише історія 72-ї гвардійської Червонопрапорної Красноградської, Київської дивізії висвітлено у окремій книзі. А ця дивізія була сформована в один із найтяжчих моментів боротьби проти нацизму – в період Сталінградської битви. За роки війни 32 воїни цієї дивізії отримали високе звання Героя Радянського Союзу, а один став повним кавалером солдатської Слави! А ще був Афганістан, Чорнобиль. [10 с. 17]

В місті знаходилися також підрозділи, які могли бути використані під час самої страшної – ядерної війни – це авіаполк, озброєний бомбардувальниками ТУ – 16, та артилерійська бригада особливого призначення.

В Білій Церкві були заводи пов’язані з випуском озброєнь та їх ремонтом. Це такі заводи як «Феррокераміка», «Електроконденсатор», продукцію яких використовували на атомних підводних човнах, шинний завод – забезпечував своєю продукцією всю Радянську армію. Сам я працював після закінчення середньої школи на Білоцерківському авіаремонтному заводі, саме в моєму (я вважаю його своїм, працював майже рік) цеху ремонтували двигуни «ангелам Армагедона» - літакам носіям ядерної зброї – ТУ-16; ТУ-95; Ту-22М.

Військова історія дає можливість виховувати у молоді почуття гордості за нашу історію, за наш народ, позбавляє створеної нещодавно ідеї меншовартості українців. А в поєднанні з краєзнавчою роботою дає прекрасні результаті. Тому, що для молодих людей історія отримує конкретні, а не абстрактні форми, вийшовши з навчальної аудиторії можна доторкнутись до живої історії, побачить ті місця, де вирішувалась доля всієї України, її народу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Проблеми збереження та відродження пам’яток історії та культури. Матеріал науково – практичної конференції. – Біла Церква. Білоцерківська друкарня, 1994. – 81с.

2. Юр’ївський літопис №1 1996 – Біла Церква Білоцерківська друкарня, 1996. – 100с.

3. П.І. Юхименко, А.І. Гай, В.В. Репрінцев та ін. Біла Церква. Шлях крізь віки – Біла Церква Буква, 1994.- 384с.

4. Краєзнавчі читання ім.. П. Лебединського випуск ІІІ – Біла Церква. Буква 1998. – 56с.

5. Гетьмани України./Укладач В.П. Товстий. – Харків. Промінь. 2006 – 248с.

6. Українська козацька держава і історія та культура. Матеріали наукової конференції – Біла Церква. Білоцерківська друкарня. 1995 – 87с.

7. Памятники Белой Церкви рассказывают. Составитель – И.Л. Могилёв. – Белая Церковь.1991 – 45с.

8. Біла Церква. Вчора. Сьогодні. Завтра №3. 1998. – Біла церква.1998 – 40с.

9. Історія України і Неупереджений погляд / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко – Харків. Школа. 2008 – 608с.

10. Дивізія гвардійського гарту. /Упорядник А.І. Гай – Біла Церква. Буква. 2002 – 303с.