ДО ПИТАННЯ ПРО МЕДИЧНІ ТОВАРИСТВА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. ЯК НОВУ ФОРМУ ОРГАНІЗАЦІЇ НАУКИ

Процеси реформування системи охорони здоров’я і перехід до ринкових умов господарювання, що розпочалися в Україні відразу після отримання нею незалежності та тривають нині, потребують залучення медичної громадськості до управлінні галуззю. Лікарі та науковці об’єднуються у професійні громадські організації з метою сприяння науковій і практичній діяльності в галузі медицини й охорони здоров’я, підвищення професійної кваліфікації, поліпшення якості й ефективності медичної допомоги, юридичного та соціального захисту своїх прав, установлення міжнародних зв’язків, поширення гігієнічних і медичних знань серед населення, пропаганди досягнень медицини та здорового способу життя.

Однак на сьогоднішні дещо знівельована роль фахових медичних об’єднань у професійній підготовці та підвищенні кваліфікації лікарів. Наразі роль даних організацій зводиться виключно до наукової діяльності. Як свідчить досвід високорозвинених демократичних країн, головні функції щодо атестації та кваліфікації виконуються самоврядною лікарською організацією за найактивнішої участі саме вузькофахових медичних об’єднань. В Україні такі організації діють виключно в межах законодавства про громадські організації, і будь-які їхні намагання втрутитися у кадрову політику не знаходять підтримки серед управлінців охороною здоров’я. Дану проблему можна вирішити через законодавче утвердження інституції лікарського самоврядування, у якій усю відповідальність за стан справ щодо конкретних медичних спеціальностей передбачено покласти саме на вузькофахові медичні об’єднання.

Як відзначили О. Мусій і С. Нечаїв, першочергово необхідно навести лад безпосередньо у лікарських вузькофахових товариствах (асоціаціях), ліквідувавши існуючий серед очільників конфлікт інтересів: припинити практику керівництва цими об’єднаннями, одночасного очолювання науково-дослідними установами, підпорядкованими АМН, НАН чи МОЗ України, та виконання функцій головних спеціалістів МОЗ України, що дозволить усунути можливість безпосереднього впливу чи тиску на громадські організації з боку апарату адміністративного управління галуззю. Адже без децентралізації управління охороною здоров’я через зміну командно-адміністративної моделі управління на суспільно-адміністративну, без впровадження дієвого професійного лікарського самоврядування очікувати покращень у соціально-економічному та правовому статусі медиків марно [3, с. 136].

Громадська спільнота (наукова, професійна) повинна мати змогу впливати на владу за допомогою громадських організацій, захищати права й інтереси працівників, сподіватися на перспективу побудови в Україні дієвого громадянського суспільства. Самоврядні професійні організації, на кшталт фахових товариств, асоціацій чи спілок змогли б узяти на себе левову частку врегулювання взаємин між виконавцями і замовниками (лікарями та пацієнтами), адже державний апарат не може регламентувати етичність у стосунках між людьми. Це справа не держави як інституції, а самого громадянського суспільства у лиці суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. практично в усіх країнах Європи відбулося об’єднання різних громадських лікарських організацій (лікарських палат, рад тощо) в національні лікарські асоціації (товариства), сформувалися базові принципи розподілу повноважень між лікарськими асоціаціями (товариствами) й органами державного управління, що сьогодні прийнято називати державно-суспільною системою управління. У Російській імперії починаючи з ХІХ ст. також функціонували медичні товариства, які хоча й не мали значних громадсько-політичних повноважень на кшталт європейських, проте діяли на правах самоврядування і були новою формою організації науки – медичної. Тогочасні науково-медичні товариства мали досить високоорганізовану систему, яка може стати моделлю для сучасних громадсько-наукових організацій.

Сьогодні в історичній науці залишається відкритим питання чіткої класифікації і визначення статусу медичних товариств України другої половини ХІХ – початку ХХ ст., адже існували як наукові товариства, так і благодійні лікарські організації та суто професійні медичні об’єднання. Зазначене питання є досить складним, воно потребує спеціальних знань із соціального законодавства і застосування для розробки таких критеріїв певних дефініцій із юридичної літератури, вимагає зіставлення розпорядчих (статутних) документів тогочасних товариств із сучасною діловодною практикою.

Звернемося, зокрема, до класифікації радянського дослідника, історика медицини Д.М. Російського, який, окрім наукових медичних товариств, виділив так звані «близько-медичні» (за його термінологією) товариства: людинолюбні та богоугодні товариства піклування про хворих і поранених солдат, старих і інвалідів, психічно хворих, сліпих і глухих, дітей, проституток та ін.; общини сестер милосердя; товариства тверезості; міські санітарні комісії; санітарні опіки в земствах; санітарно-просвітницькі товариства; професійні об’єднання медичних працівників; об’єднання аптекарів; товариства, які принагідно займалися медициною (наприклад, Вільне економічне товариство, товариства природодослідників) тощо [5, с. 151].

Накопичений на сьогодні значний пласт літератури про наукові медичні товариства України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. дає змогу прослідкувати роль даних осередків в організації науки в означений хронологічний період. Однак спостерігається певна нерівноцінність у вивченні дослідниками даної проблематики, а також особливість історіографічних джерел, які друкувалися у дорадянський, радянський і сучасний періоди. Так, для дорадянської літератури характерною є наявність переважно публіцистичних розвідок стосовно окремих аспектів діяльності медичних товариств, створених їхніми активними членами або секретарями. Окрему групу історіографічних джерел становить звітність даних осередків (звіти про діяльність медичних товариств, їхніх інститутів, лабораторій, кабінетів і бібліотек, протоколи засідань тощо). У збірниках протоколів матеріал, в основному, викладався за аналогічною схемою: характеризувався склад осередків, їхнє керівництво, викладався зміст доповідей, вміщувався звіт про роботу бібліотеки, подавалася фінансова звітність за поточні роки. Це були статистичні публікації, що містили багатий фактичний матеріал без емоційних забарвлень і ліричних відступів, що робить їх повноцінним історичним джерелом.

Характерним для такого роду публікацій є те, що звіти переважно були річними, що не дає можливості прослідкувати діяльність наукових медичних товариств у динаміці. В окремі роки такі звіти взагалі не публікувалися (вони залишалися в рукописному варіанті, тому сьогодні містяться в архівних фондах), були втрачені або знаходяться у різних регіональних бібліотеках, що дещо утруднює повноцінне сприймання матеріалу дослідниками.

Дослідниця Н.І. Коцур виділила ще одну групу історіографічних джерел дорадянського періоду: періодичні видання товариств («Труды…», «Записки…» тощо), які знайомлять з планами науково-практичної роботи медичних товариств у масштабах губерній, повітів та окремих міст, з’ясовують пріоритетні напрями роботи, що визначалися конкретною соціальною і епідеміологічною ситуацією у різних регіонах Російської імперії. Зазначені видання розкривають кількісно-якісний склад членів наукових товариств, коло їхніх наукових інтересів, зміну керівництва громадських об’єднань лікарів тощо. Вони виступають, з одного боку, важливим історичним джерелом вивчення етапів медичної науки, з іншого – історіографічним джерелом, яке дозволяє простежити еволюцію наукової думки в соціальній медицині, зміну наукових пріоритетів і парадигм у процесі нагромадження експериментального матеріалу та його узагальнення, нових відкриттів, взаємодії вітчизняної і зарубіжної медичної науки [2, с. 30-31].

Для радянської науки у вивченні даної проблематики характерні власні дослідницькі пріоритети, чітко означені відомим істориком медицини С.А. Верхратським: «коли світ поділений на два протилежні табори – табір миру, прогресу, демократії на чолі з СРСР і табір імперіалізму, вивчення історії медицини для радянського лікаря має не лише академічний інтерес. Боротьба між таборами, на які поділений світ, відбувається не лише в політиці та економіці, а й у сфері культури, науки, ідеології. Зокрема, в галузі історії реакційні сили Заходу всіляко намагаються довести, що вони є носіями культури, спадкоємцями всього найкращого і героїчного в минулому народів. Історія медицини не є тихим закутком, де б ця боротьба зовсім не проявлялася. Спроби принизити, замовчати досягнення нашої вітчизняної медицини, всіляко захистити ідеалістичні напрями в медицині характерні й досі для багатьох медичних праць учених Заходу» [1, с. 7].

Окремі аспекти діяльності наукових медичних товариств активно почали висвітлюватися з початку 1960-х рр. на сторінках періодичних видань, в окремих довідниках, енциклопедичних і ювілейних виданнях, а також у дисертаційних дослідженнях. Загалом автори протиставляли медицину ХІХ – початку ХХ ст., яка була вкрай занедбаною, медицині радянського періоду, коли галузь перетворилася на «істинно народну», а піклування про здоров’я населення взяла на себе держава. Так, на початок ХХ ст. автори збірника статей «Научные медицинские общества СССР» констатували факт наявності близько 150 провінційних товариств лікарів у Російській імперії, діяльність яких, не дивлячись на всі досягнення і здобутки, була епізодичною, а з початком Першої світової війни більшість медичних товариств узагалі припинили свою роботу [4, с. 10].

Хоча радянський історіографічний період і характеризувався наявністю різноманітного пласту наукової літератури з проблематики, певним рівнем авторських узагальнень, повнотою зібраної і проаналізованої інформації про діяльність наукових медичних товариств України другої половини ХІХ – початку ХХ ст., проте «…радянська наукова література базувалася на комуністичній ідеології, коли партійний і класовий підхід в історичних дослідженнях ототожнювався з принципом об’єктивності. Вітчизняна наука мала низку непопулярних тем, які десятиліттями обходили дослідники, породжуючи великий список «білих плям», які потім ліквідовувалися в історичних дослідженнях на рубежі ХХ-ХХІ ст.» [2, с. 55].

В українській історіографії періоду незалежності з’явився ряд праць, у яких відображена діяльність наукових медичних товариств України кінця ХІХ – початку ХХ ст. в новій площині – з позицій регіональної і інтелектуальної історій. Важливість таких праць полягає у відображенні регіонального становлення наукових медичних товариств і допомагає прослідкувати наукове життя в межах конкретного міста чи регіону. Окрему групу становлять публікації про життя і професійну діяльність видатних учених-медиків. Це пояснюється тим, що в останні двадцять років пожвавився інтерес до інтелектуальної історії, яка ставить у центр досліджень «людський вимір». У цьому аспекті біографічний підхід дозволяє відтворити індивідуальну долю вченого, його міжособистісні зв’язки тощо. Характерним є те, що більшість сучасних досліджень створені професійними медиками (лікарями або ж медиками-науковцями), які цікавляться розвитком галузі в її історичному ракурсі. У жодному разі не зменшуючи заслуги фахівців, все ж таки хочеться акцентувати на тому, що професійні історики змогли б додати не менш значущі результати щодо з’ясування історичних закономірностей організації нової форми науки в Російській імперії у кінці ХІХ ст. – наукових товариств, особливостей їхнього утворення, функціонування і еволюції тощо.

Література:

1. Верхратський С.А. Історія медицини: посіб. для студ. мед. інститутів / С.А. Верхратський. – К.: «Здоров’я», 1964. – 333 с.

2. Коцур Н.І. Становлення і розвиток гігієнічної науки в Україні: шлях крізь епохи і соціальні потрясіння (друга половина ХІХ – 20-ті рр. ХХ століття): монографія / Н.І. Коцур. – Корсунь-Шевченківський, 2011. – 726 с.

3. Мусій О. Українське лікарське товариство: історія та розвиток, 1910-2010 рр. / Олег Мусій, Станіслав Нечаїв. – К.: Народна газета, 2010. – 200 с.

4. Научные медицинские общества СССР. Сборник статей / Под ред. акад., проф. М.В. Волкова. – М.: «Медицина», 1972. – 456 с.

5. Российский Д.М. История всеобщей и отечественной медицины и здравоохранения. Библиография (996-1954 гг.). – М.: Медгиз, 1956. – 938 с.

Демуз Інна Олександрівна – кандидат історичних наук