ВІДКРИТТЯ ТІЛЕСНОСТІ Й СЕКСУАЛЬНОСТІ В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОМУ ПРОСТОРІ ЗАХОДУ: ІСТОРИЧНИЙ ВИМІР ПРОБЛЕМИ

Проблематика тілесності у філософській думці ХХ ст. посідає виключно важливе місце Величезний інтерес до цього феномену дослідники пов’язують як з “педалюванням” диспозитивів тілесності й сексуальності масовою культурою (правонаступницею традицій низової культури вцілому), так і з “антропологічним бумом”, пов’язаним зі зростанням вагомості індивідуального суб’єктивного начала в соціальному житті, що надає особливу роль процесам самоконтролю й самоорганізації на фоні наступу принципу індивідуалізації на усталені інституціональні структури [2, с. 263]. За подібних обставин повноцінна реалізація людської індивідуальності прямо пов’язана з утвердженням непроминущої цінності й важливості тілесності, адже намагання виділятися в соціумі неминуче призводить до акцентування власної унікальності, не в останню чергу на рівні тілесному.

“Відкриття тіла” у філософській думці кінця ХІХ – початку ХХ ст. можна пояснити реакцією критично налаштованих інтелектуалів на стрімке поширення таких тенденцій розвитку західної цивілізації, як активізація втручання держави у приватне життя громадян, бюрократизація усіх сфер життя, сцієнтизм (безоглядна віра у всемогутність наукового пізнання, коли наука мислиться в якості нової “релігії спасіння”) та технократизм (тенденція до вирішення усіх суспільних проблем суто технічними й технологічно-операційними засобами). За подібних обставин тіло сприймається як символ життєвої стихії, первинної природної матерії, котра репресивно підлягала насильницькій техніцистській переробці. Тіло мислиться як “замовчувана територія”, відносно якої (і проти якої) здійснювалася масштабна експансія з боку всієї західної культури й цивілізації [4, с. 13].

Розгляд питання про соціокультурні сенси людської тілесності став можливим лише в некласичному типі раціональності, що було пов’язано з методологічним розчаруванням у можливостях людського розуму, в раціонально обґрунтованій ідеї соціального прогресу, а також зі спробами віднайти альтернативні підстави соціокультурного розвитку [7, с. 15]. В умовах появи некласичного типу раціональності, що був представлений матеріалістичним підходом у кінці ХІХ ст., тілесність позиціонувалась як продукт соціально-економічного процесу під впливом виробничих чинників та домінуючих суспільно-політичних практик на Заході. В подібній перспективі тілесність осмислювалася не як комплекс фізіологічних особливостей, а як опредметнена (уречевлена) сукупність соціальних відносин і цінностей, культивованих суспільними традиціями.

Зокрема, вже К. Маркс в “Капіталі” обстоював тезу про те, що тілесність є важливим чинником виробництва, оскільки останнє вимагає від людини певних характеристик її тілесної організації, детермінує людську поведінку, залишає незреалізованим цілий ряд потенційних варіантів як індивідуального, так і соціального розвитку. За К. Марксом, капіталістичне суспільство не лише використовує зручні для нього варіанти людської тілесності, але й свідомо їх конструює, запрограмовуючи найбільш ефективний і продуктивний для нього образ тілесності [7, с. 16-17]. Ці ідеї згодом були ґрунтовно розроблені й поглиблені в роботах представників “франкфуртської школи” та у працях Мішеля Фуко кінця 1960-х – першої половини 1970-х рр.

Вже класичним стало твердження, що пріоритет у відкритті тілесності (й сексуальності як її ключового компоненту) належить Зігмунду Фрейду (1856-1939). Після публікації в 1900 р. “Тлумачення сновидінь” ідеї австрійського мислителя заклали підстави для радикального перевороту в культурі та науці, котрий кардинально змінив не тільки базові дискурси в соціогуманітаристиці, але й способи інтерпретації соціально-економічних та суспільно-політичних структур. Від скромного статусу методики терапії невротичних захворювань психоаналіз стрімко еволюціонував до рівня впливового й політизованого філософського вчення, популяризації якого сприяли дев’ять психоаналітичних конгресів, що відбулися в період 1908-1925 рр. Вже за життя З. Фрейда сприймали як “справжнього сина епохи Шопенгауера та Ніцше”, як “революціонера, що знищив класичну психологію” [3, с. 55]. У своїй “Автобіографії” вчений визнавав вплив на його теорію робіт вище вказаних мислителів та Г. Фехнера, зокрема книги останнього “Елементи психофізики” (1860 р.). Дослідники вказують також на зв’язок фрейдизму (у плані аналізу “позасвідомого”) з концепціями Ж. Шарко, Г. Лебона й Ф. Гербарта, В. Флісса. Однією з головних характеристик З. Фрейда був унікально пластичний інтелект, здатність інтуїтивно вловлювати кращі ідеї свого часу, що виникали в науковому мистецькому середовищах, та трансформувати ці ідеї у строго раціоналістичному ключі. Вчений не вірив у Бога, любов, духовні цінності й людську солідарність і стверджував, що “інтелект – дух наукового дослідження, розум – із плином часу встановить диктатуру в людському психічному житті”. Вірячи в могутність науково-технічного прогресу й необхідність революційного перетворення світу, Фрейд біологічно обґрунтував доцільність патріархальних традицій своєї епохи й остаточно “заземлив” людину у “біології” [1, с. 18, 26].

З. Фрейд відкрив нового суб’єкта культури – людину як істоту біологічну, котра насправді не інтегрується в соціум, а протиставляється йому, “є суперником культури, незважаючи на те, що вона, здавалося б, має загальнолюдське значення” [2, с. 267]. Ідеї засновника психоаналізу про індивіда як homo naturalis (а не homo sapiens), керовану підсвідомістю, в основі якої суто тілесно-інстинктивні потяги, по-суті, знімали з людини почуття обов’язку й особисту відповідальність за свою поведінку й руйнували, таким чином, усталену “картину світу” Західної цивілізації (ґрунтовану на іудео-християнських духовних цінностях).

Маємо всі підстави кваліфікувати З. Фрейда як знакову постать, що наперед визначила й, фактично, детермінувала стан суспільної свідомості у ХХ ст., а також запрограмувала базовий вектор провідного дискурсу сучасності та постсучасності як дискурс сексуальності. Центрувавши свої концепції на психосоматичних феноменах, дослідник трансформував тілесність і сексуальність у сферу, припустиму для обговорення “порядними людьми” й науковцями, сферу, якій було “дозволено” ставати центром інтелектуальної події або дискусії [2, с. 268].

Вважаючи, що саме сексуальна поведінка особистості є “прототипом її загального регулювання й поведінки в житті”, З. Фрейд доводив: сексуальність – ключовий чинник усіх людських реакцій, стимулів та почуттів, а протистояння еросу й танатосу не тільки пояснює вчинки окремих індивідів але й детермінує діяльність соціальних та політичних утворень. Людина на тілесному рівні протягом усього життя підсвідомо зберігає пам’ять про блаженний блаженний стан перебування в материнській утробі й робить усе можливе, аби до неї “повернутися” (хоча б тимчасово, у снах), – тому буцімто людина в реальному світі існує без особливого бажання. Концепція дитячої сексуальності була одним з головних елементів у процесі біологізації людини, здійснюваної З. Фрейдом, – “біологізованому” людству, за словами Л. Левчук, таким чином штучно нав’язувалося уявлення про сексуальність як єдину рушійну силу людської діяльності на індивідуальному й колективному рівнях, осердя людської природи. Учень Фрейда, Альфред Адлер навіть мистецьку геніальність розглядав як компенсацію певних психофізичних травм [3, с. 60, 62].

Непересічна значущість постаті Фрейда на рівні масової свідомості полягає в тому, що він легітимізував проблематику тілесності (сексу, бажання, задоволення, спокуси), зробив доступними для розуміння такі психосоматичні характеристики індивіда, як схильність до насильства, статеві збочення, агресія, потяг до сексуальної нестриманості (і цим відкривав шлях як до розуміння плюралістичної й децентралізованої суб’єктивності людини, так і до терпимого ставлення до її слабкостей та недоліків). Як зазначає Г. Тульчінскій, Фрейд намагався лікувати логоцентричний світ від породжених ним же неврозів за допомогою опри явлення символів, котрі мають тілесно-сексуальну природу і безпосередньо передують слову та мові, детермінуючи їх [6, с. 42]. Р. Мюшамбле головною заслугою засновника психоаналізу вважає те, що саме він першим у європейській традиції остаточно порвав із традицією дуальності тіла й душі, віддавши належне витісненим бажанням. До того ж саме фрейдизм приніс індустріальній буржуазії світський, адаптований до вимог нагромадження капіталу варіант економії лібідо в ситуації, коли християнська мораль вже не могла ефективно впорядкувати конфліктне класове суспільне середовище [5, с. 26, 32].

“Батько психоаналізу” став кимось на кшталт “міфічного героя” в сучасній культурі (за Дж. Ді Ченсо), предтечею постмодернізму з його неослабною увагою до проблематики тілесності й сексуальності. Теоретичний спадок З. Фрейда виявився надзвичайно продуктивним для вирішення багатьох проблем сучасної цивілізації, поза його впливом і контекстом неможливо уявити розвиток філософської антропології, феноменології, екзистенціалізму, герменевтики, структуралізму, неопозитивізму, постструктуралізму. Фрейд був упевнений, що започаткував “світову наукову школу”, метою якої є інтелектуальне завоювання світу й порятунок людства – за словами Е. Фромма, засновник психоаналізу “висловлювався як політичний вождь”, орієнтований на завоювання світу, а його мова – “мова творця імперій” [1, с. 20].

Очевидно, в ХХ ст. не знайдеться жодного серйозного філософа, соціолога або психолога, котрий би хоч якоюсь мірою не зазнав впливу концепцій і концептів цього видатного “біолога духу” (фраза С. Жижека). Теорії Ж. Лакана, Ж. Дельоза, Ж. Дерріди, М. Фуко, В. Райха, Ж. Батая, Ж. Бодріяра, А. Франка, Г. Плеcснера, Е. Фромма, К. Хорні, Т. Рейка були б неможливими без відчутного впливу фрейдизму, котрий руйнував традиційні межі між дисциплінами, постійно чинив спротив претензіям на завершеність та певність (до яких тяжіють “академічні” філософи), заохочував інтелектуалів концептуально аналізувати проблеми з різних перспектив і точок зору.

В цьому контексті цікаво зазначити думку української дослідниці С. Павличко, висловлену наприкінці 1990-х рр.: “Спровокована психоаналізом революція не закінчилася. А в нашій культурі вона по суті ще й не починалася. Сподіваюся, ми стоїмо на її порозі” [1, с. 13]. Н. Зборовська в роботі 2003 р. висловлює впевненість, що психоаналітична інтерпретація може стати доволі ефективною сучасною конструктивною установкою в літературознавстві, а інтеграція різних версій психоаналізу у царину гуманітарних наук загалом – актуальним науковим проектом на шляху становлення посттоталітарної української культури [1, с. 14].

Завдяки австрійському психоаналітику тілесність у сучасній соціогуманітаристиці потрактовується в якості фундаментального феномену людського буття, а дискурс сексуальності (трансформований мережевим суспільством у “порногламур”) став провідним і тотально домінуючим в сучасній масовій культурі. Фрейдизм започаткував один з головних підходів у сучасній філософії тілесності, що постулює первинність тіла стосовно душі (тіло – фундамент психічної діяльності особистості). Зворотним боком цього підходу стає редукція найрізноманітніших проявів свідомої духовної діяльності людини до всього-лише варіантів сублімації біологічних інстинктів.

Підсумовуючи все вище зазначене, наважимося стверджувати, що саме З. Фрейд був першим мислителем Заходу, який системно й концептуально розглянув тілесні феномени (сексуальність, перверсії, лібідо, афекти тощо) як вирішальні чинники культуро- та історіогенезу. Згодом ця тенденція була поглиблена у феноменологічному й екзистенціальному дискурсах.

Література:

1. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. – К.: Академвидав, 2003. – 392с.

2. Костина А. В. Массовая культура как феномен постиндустриального общества. – М.: Едиториал УРСС, 2005. - 252с.

3. Левчук Л. Західноєвропейська естетика ХХ ст.: навчальний посібник. – К.: Либідь 1997. - 224с.

4. Михель Д. Философский анализ стратегий телесности современной заподной цивилизации.// Автореф. диссерт. доктора философ. наук… - Саратов, 2000. – 45с.

5. Мюшамбле Р. Оргазм и Захід. – К.: Темпора, 2011. – 444с.

6. Тульчинский Г. Слово и тело постмодернизма// Вопросы философии. – 1999. - №10. – С. 35-53.

7. Турухина Е. А. Аксиология телесности в контексте социокультурного развития// Автореф. диссерт. канд. философ. наук… - Саратов, 2008. – 37с.