ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ОМБУДСМАНА В КОНТЕКСТІ РОЗБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ.

Проголошуючи пріоритетність прав і свобод людини та громадянина ряд держав визнає важливість і необхідність функціонування такої демократичної та правоохоронної інституції, як омбудсман. Незалежний державний орган, до якого особа може звернутися у разі порушення її прав існує більш як ста країнах світу.

І хоча назва уповноваженого з прав людини у кожній країні різна (Уповноважений Верховної Ради з прав людини в Україні, Захисник народу в Іспанії та Південно-Африканській Республіці,Речник громадянських прав у Польщі, Посередник Французької Республіки у Франції, Контролер Сейму у Литві, Захисник громадян у Греції, Парламентський адвокат у Молдові, омбудсман у Швеції та Данії [1, c.7] ), але сутність даного інституту спрямована безпосередньо на охорону та захист прав та свобод людини та громадянина.

Усвідомлення потреби посилення захисту прав людини, особливий правовий статус омбудсмана зумовлює великий інтерес як вітчизняних, так і зарубіжних учених, таких як О. Батанов, С. Бобровик, В. Боняк, Н. Оніщенко, В. Ковальський, Н. Карпачова, О. Пушкіна та багато інших учених.

Не існує єдиної наукової думки і щодо етимології слова «омбудсман»: питання про географію його походження, а також правильність його написання. Так, коріння цього терміну В.Бойцова бачить у стародавньому періоді німецьких племен. Особа, яку обирали для збирання грошової пені (віри) за вбивство від імені потерпілої сторони із злочинців, називалась омбудсманом.

Як подібний до інституту омбудсмана розглядають деякі форми преторського непозовного захисту, які ґрунтувалися на положеннях магістратів (imperium) і були вираженням адміністративної влади (адміністративні форми захисту).

Н. Наулік розглядає інститут омбудсмана як незалежний, неформальний, політично нейтральний (деполітизований) інститут, який наділений правом ведення розслідувань,внесення подань (пропозицій), рекомендацій органам державної влади і їх посадовим особам щодо порушень прав і свобод людини і громадянина [2, c.120].

Розглядаючи конституційно-правові принципи діяльності омбудсманів в Україні та Польщі Н. Наулік наголошує на тому, що діяльність, яка пов`язана із контролем конституційних прав і свобод людини і громадянина та захистом права кожного повинен здійснювати професіонал, а тому в законодавстві України та Польщі міститься принцип професіоналізму омбудсмана [3, c.98].

Не можна не погодитись і з тим, що на цій посаді повинна бути всебічно розвинута людина, яка компетентна в чинному законодавстві та у сфері прав людини, знає механізм державної влади в цілому та структуру окремих органів публічної влади, здатна дати правову оцінку тому чи іншому актові або діям органів влади, вміє знайти правильне, законне рішення при розгляді скарг громадян та правовим методами захистити їхні права і свободи.

Цілком обґрунтованою є позиція П. Рабіновича, який наголошує на тому, що інституція омбудсмана ще не вичерпала усі свої правозахисні ресурси. Про це свідчать, на його погляд, останні законодавчі пропозиції Уповноваженого, а також рекомендації громадських правозахисників та народних депутатів. Вчений зазначає, що якби при Уповноваженому було створено науково-консультативну раду чи спеціалізовано науково-дослідну структуру, остання могла б, зокрема, піддавати свої рішення детальному аналізу з позиції загальної правозахисної теорії, а також розробляти свої пропозиції щодо поліпшення діяльності Уповноваженого [4, c.171].

«Для більш активної протидії свавіллю чиновників різного рівня та ігнорування ними прав і свобод людини,- зазначає В.Тертишник, - доцільно зміцнити статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, а саме, йому можуть бути надані повноваження органу дізнання, а то і слідчого, по аналогії зі статусом омбудсмана у Швеції» [5, c.91].

У юридичній літературі та засобах масової інформації порушується питання про те, чи має право омбудсман ознайомлюватися з матеріалами кримінальної справи (і отримувати їх копії), що знаходяться у провадженні прокурора чи слідчого. При цьому слід зазначити, що в нормах кримінально-процесуального законодавства чітко визначено коло осіб, які мають право доступу до таких матеріалів і ознайомлення з ними. На жаль омбудсману таке право не надане [6, c.65].

Важливим і невід`ємним правом Уповноваженого повинно стати не лише ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, й право проводити розслідування, у тому числі за власною ініціативою. Омбудсману мають бути надані повноваження слідчого та надзвичайного прокурора, гарантувати статус незалежності і недоторканості.

Основний акт, який визначає правовий статус українського омбудсмана, є Закон України «Про уповноваженого Верховної Ради з прав людини». Поза сумнівом є необхідність вдосконалення окремих норм даного закону. Слід зазначити, що у ст. 2 Закону зазначено, що сферою його регулювання є суспільні відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини та громадянина лише між громадянином України й органами державної влади, а також органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами [7].

Доцільним у даній нормі слід визначити інші формування України,наприклад, військовослужбовців. Порушення ними конституційних прав, чинного законодавства та статутних норм займаються лише військові контрольно-наглядові органи, але вони не можуть забезпечити дотримання прав військовослужбовців і саме тому до сфери регулювання цього закону повинні входити і військовослужбовці України.

В більшості країн світу омбудсмани мають прямий контакт з громадянами. Виключення становлять Франція і Велика Британія, де скарги подаються тільки через депутатів парламенту - так званий «парламентський фільтр».

Практика свідчить, що в країнах, де немає «парламентського фільтру», омбудсман отримує велику кількість скарг, що не дає йому можливості розглядати їх всі по суті. Цілком можливо, на думку О.Майданник, що з метою захисту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини від великої кількості звернень та скарг, які не стосуються його компетенції, доцільно і для нього передбачити у Законі певні «фільтри» у їх надходженні [8, c.13].

Особливої уваги в контексті діяльності омбудсмана заслуговує питання захисту прав неповнолітніх. Зокрема, існуюча державна система охорони прав дітей на сьогоднішній день недостатньо розвинута, що зумовлює в свою чергу розробити механізми захисту прав дітей, профілактики дитячої безоглядності, а також попередження дитячої злочинності.

О. Марцеляк відстоює позицію, що сучасне становище дітей в Україні викликає обґрунтоване занепокоєння суспільства та вимагає нових підходів в аналізі і вирішенні цієї проблеми. Соціально-економічні труднощі, перш за все, зачіпають інтереси найбільш слабких членів суспільства – дітей. Невпинно зростає кількість дітей, які вживають алкоголь і наркотики. Не вдається зупинити правопорушення і злочини, які вчиняються неповнолітніми, а також по відношенню до них [9, c.44].

І тому вбачається, що ефективною структурою, здатною відстоювати інтереси дітей на державному рівні може стати Уповноважений з прав дітей. Нагальна необхідність запровадження посади такого омбудсмана підтверджується і тим фактором, що існуюча в Україні система органів опіки і піклування не гарантує належного забезпечення їхніх прав, перш за все, тому що виконання функцій захисту прав неповнолітніх доручається, як правило, відомчим структурам, обсяг роботи яких є значним, й тому вони не можуть ефективно охороняти права дітей.

З цих же причин нераціонально покладати обов`язок захисту прав дітей лише на Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, хоча він повинен робити достатньо у даному напрямку .

На Міжнародній конференції «Проблеми застосування практики Європейського суду з прав людини в правовій системі України» Н. Карпачова у своїй доповіді акцентувала увагу на системних проблемах, які спричиняють численні звернення українців до Європейського суду з прав людини та пропонувала найбільш ефективні шляхи їх розв`язання з погляду застосування практики суду в правовій системі України, наголошуючи на те, якщо б посадові особи органів державної влади і місцевого самоврядування України належно реагували на звернення омбудсмана, який, по суті, є субсидіарним органом,то Україна не посідала б п`яте місце за кількістю справ проти неї в суді – це питання лежить, окрім усього, і в площині ще загалом низької правової культури в нашій країні [10, c.15].

Уповноважений з прав людини вважає, що для припинення порушень прав передусім потрібно терміново прийняти новий Кримінально-процесуальний кодекс України , зокрема запровадити такий запобіжний захід, як домашній арешт. Треба також підвищити санкцію з трьох до п`яти років позбавлення волі - як одну з підстав для застосування арешту та запровадити граничні терміни тримання підсудного під вартою [11, c.105] .

На думку В.Бесчастного, співробітництво омбудсмана та недержавних правозахисних організаціях повинно бути організоване в таких напрямках:

• захист прав людини в конкретних випадках, створення інституту виділеної скарги;

• інформування про права людини;

• аналіз законодавства і законопроектів, судової та адміністративної практики на відповідність Конституції і міжнародним стандартам в галузі прав людини, підготовка конституційного подання;

• підготовка доповідей про стан з правами людини [12, c.126].

Заслуговує на увагу норма ст. 20 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» про те, що омбудсман не зобов`язаний давати пояснення по суті справ, які закінчені або перебувають в його провадженні. А як же бути з його щорічними доповідями на засіданнях парламенту? На мій погляд, ця норма підлягає скасуванню.

Ще одним напрямом у формуванні інституту омбудсмана в контексті розбудови правової держави України є обмеження граничного строку перебування його на посаді і це в свою є однією з гарантій деполітизованості інституту парламентського омбудсмана.

Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» не обмежує граничних строків перебування омбудсмана на посаді. Як результат – омбудсман прагне не стільки забезпечувати захист прав і свобод людини, скільки підвищувати політичну підтримку парламентської більшості з тим, щоб бути обраним на наступний строк.

Викладені факти дозволяють зробити висновок про необхідність розширення повноважень Уповноваженого в частині регулювання порушення прав військовослужбовців, зосередження уваги на дотриманні прав неповнолітніх, зменшення політизованості омбудсмена за рахунок обмеження перебування його на посаді та активне співробітництво з недержавними громадськими організаціями, які відіграють роль своєрідних фільтрів у відібранні скарг по суті – все це сприятиме становленню України як правової держави та верховенства в країні прав і свобод людини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.Мельничук О. Інститут омбудсмана в механізмі захисту права людини на освіту. / О.Мельничук // Підприємство, господарство і право.-2012.-№2.-С.7

2.Наулік Н. Теоретичні аспекти інституту омбудсмана. / Н.Наулік // Вісник прокуратури.-2010.-№9.-С.120

3.Наулік Н. Конституційно-правові принципи діяльності омбудсманів в Україні та Польщі. / Н.Наулік // Вісник прокуратури.-2009.-№5.-С.98

4.Рабінович П. Український омбудсман: здобутки та перспективи./ П.Рабінович // Право України.-2007.-№5.-С.171

5.Тертишник О. Проблеми удосконалення статусу та діяльності омбудсмана щодо забезпечення захисту прав і свобод людини. / О.Тертишник // Юридичний журнал.-2004.-№11.-С.91

6.Довбиш В. Шляхи вдосконалення політико-правового статусу вітчизняного омбудсмана:застосування західноєвропейського досвіду. / В.Довбиш // Підприємство, господарство і право.-2007.-№9.-С.65

7.Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 27.12.1997 // Відомості Верховної Ради- 1998.- №20.- Ст.99.

8.Майданник О. Інститут омбудсмана у механізмі забезпечення прав людини в Україні. / О.Майданник // Адвокат.-2010.-№7.- С.13

9.Марцеляк О. Омбудсман з прав дитини: проблеми формування і розвитку у світі в Україні. / О.Марцеляк // Право України.-2004.-№10.-С.44

10.Карпачова Н. Омбудсман України та Європейський суд на захисті прав і свобод людини. / Н.Карпачова // Вісник Верховного Суду України. – 2011.- №7.-С.15

11.Барчук В. Вдосконалення форм і методів діяльності Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. / В.Барчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004.- №5.- С.105

12.Бесчастний В.М. Роль і перспективи правового інституту омбудсмана (уповноваженого з прав людини) у захисті прав і свобод громадян в Україні: [монографія] / В.М. Бесчастний, В.М. Субботін.- Донецьк: «Ноулідж», 2010.- 158с.