Аргументація як спосіб мовленнєвого впливу

Аргументація як спосіб мовленнєвого впливу в сучасній наукові літературі розглядається з позицій правильної побудови логічних умовиводів, риторичних прийомів побудови тексту, спрямованого на переконання, а також із позиції структурної організації одиниць і компонентів аргументації (А. Алексєєв, Арістотель, Г. Брутян, Л. Васильєв, В. Голубєв, Р. Гроотендорст, Ф. ван Єємерен, О. Івін, С. Тулмін та інші).

Аргументація, за словами Н. Колотілової, у структурному аспекті постає як певне міркування (сукупність міркувань), основними компонентами якого є теза (висновок) та аргументи (засновки).

Композиційно елементи аргументації можуть розташовуватися:

1) прогресивно: спочатку висувається теза, що потім послідовно обґрунтовується аргументами, пор: Нехай ми шовіністи, нехай… Проте ми расєйщини ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово “універсал”, а ви “маніфеста” заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Га? Рідне слово “пристрій” ви на “апарат” обернули, а ви забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб’єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю – слово “просорушка” за “шеретовку” править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешеретована… (М. Куліш);

2) регресивно: спочатку висуваються аргументи, а теза формулюється на заключному етапі, пор.: Я, Іван Босий, посланець неба, кажу вам. Бог із високости поклав мені слова на уста, й запалив вогнем мені душу. Бог загострив мені позір, і я вгледів усі неправди, всю ненависть, злобу й лють, що розлились по землі, як дике море […] Схаменіться, люди, прозріть свої злочини й покайтесь!... Тоді впаде дощ на ваші землі й ласка Божа вам у серця… (В. Підмогильний).

За К. Гудковою, аргументація має дворівневу структуру, що виявляється на аргументативному та функціональному рівнях [8]. Логічна структура аргументації (висловлена думка (теза) і її обґрунтування, побудоване за законами логічного висновку) несе в собі аргументаційний потенціал, що полягає у функції доказу. Функційний рівень містить висловлення, що не входять до логічної структури, але мають аргументаційний потенціал, що полягає у функції впливу.

Комунікативні наміри аргументатора впливають на структуру аргументних висловлень і, зазвичай, не обмежувані тільки логічними засобами, оскільки адресант також прагне вплинути на почуття реципієнта, для чого використовує інструменти прагматики.

Відома формула “мета – засіб – результат”, накладена на мовленнєві висловлення, що репрезентують прийняття рішення в процесі аргументації, надає можливість з’ясувати, якими висловленнями представлена мета аргументування, засоби й результат.

Аргументні висловлення є мовленнєвими засобами для вираження переконання в процесі комунікації. Категорія переконання є ключовою для їхнього аналізу. За словами Н. Колотілової, переконання постає логічним процесом, коли прийняття аудиторією певних положень залежить тільки від характеру аргументів як істинних тверджень і способу зв’язку аргументів і тези як демонстративних міркувань. Такі характеристики більше властиві доведенню [10]. І. Герасимова й М. Новосьолов до складників аргументації зараховують, крім доведення, й обґрунтування, під час якого “елементи переконання, які ми при цьому використовуємо, включаються в процес більш чи менш інтуїтивний, вироблений звичкою” [6: с 79]. Успіх аргументатора залежить від того, наскільки майстерно він зможе дібрати аргументи на користь своїх положень, враховуючи чинники, що відіграють важливу роль у процесі переконання, зокрема, емоційні. На думку Ю. Касьянової, аргумент – це комплекс висловлень, що є цілісним утворенням, має спільну семантику й складається з твердження (тези) і її обґрунтування [9: с. 7].

Компонентами висловлення, за В. Григор’євою, є “мовець (або адресант) і слухач (або адресат) (у всій повноті соціальних і психологічних ролей, фонових знань і національно-культурних стереотипів), мотиви й цілі повідомлення, інтенції адресанта, його оцінки, емоції, ставлення до дійсності, змісту повідомлення, місце та час спілкування, властиві висловленню пресупозиції й імплікації” [7: с. 72].

В аргументному висловленні розмежовуються його пропозиційний зміст й ілокутивна сила, що являє собою комунікативний намір мовця й сукупність умов, необхідних для його реалізації. Ілокутивна сила конкретного мовленнєвого акту формується як результат взаємодії багатьох чинників і складається з більшої або меншої кількості компонентів, зокрема характеристики адресанта й адресата, а також часу й місця, що пов’язані з реалізацією мовленнєвого акту.

В. Гак, аналізуючи структуру мовленнєвого акту з погляду прагматики, виділяє такі його компоненти: мовець, адресат мовлення, вихідний матеріал висловлення (пресупозиції мовців), мета повідомлення, розвиток, внутрішня організація мовленнєвого акту, контекст і ситуація повідомлення [5: с. 362].

За словами І. Сусова, прагматична й семантична структури висловлення пов’язані за допомогою модального й комунікативно-інформаційного компонентів плану змісту [13]. Обов’язковими в цих структурах є дієслово-предикат і позиція мовця. У процесі спілкування (комунікації) мовець розв’язує специфічні комунікативні завдання: встановлення контакту, віддзеркалення його суб’єктивного ставлення до представлення фактів об’єктивної дійсності, його волевиявлення, позначення певних етикетних моментів комунікації, підтримування контакту в інтересах подальшого спілкування тощо. Реалізація цих завдань здійснюється за допомогою граматичних мовних засобів.

Позиції змісту мовлення й адресата можуть бути відсутніми взагалі або бути наявними як обидві, так і поодинці. Зауважимо, що вживаючи термін адресат, ми, за Ф. Бацевичем, “маємо на увазі особу (кількох чи багатьох осіб), якій (яким) адресоване мовлення, до якої (яких) воно звернене. А тому адресатом не можна вважати, наприклад, того, хто підслуховує чуже мовлення, того, до кого чуже мовлення не звернене” [4: с. 163].

Ситуація мовлення може представляти варіантність своєї реалізації в синтаксичних одиницях. Унесення корективів в аргументне висловлення переважно зумовлюється, формальним чи неформальним характером ситуації. У ситуації формального характеру спілкування адресанти, що належать до одного соціального прошарку й виконують наразі одну й ту саму соціальну роль, вибирають форму висловлення, яку вони не використовують у неформальній ситуації (спілкування на ввічливе “Ви” між знайомими чи друзями, використання літературної мови). І навпаки, у неформальній ситуації адресанти обирають ідентичну соціально значущу форму висловлення незалежно від соціального стану й виконання однієї й тієї самої соціальної ролі.

Сама по собі інформація як “сукупність знань, образів, відчуттів, наявних у свідомості людини або штучному інтелекті, що поступають по різних каналах передачі, переробляються й використовуються у процесі життєдіяльності людини й роботі автоматичних комп’ютерних систем” [12: с. 197], не може бути передана адресату, вона має бути виражена певними знаками. Вивчення мови як знакового феномена, що відображає пізнавальні мисленнєві процеси, є пріоритетним у сучасному мовознавстві. Структура виявляється через смисловий і формальний зв’язок компонентів сполучення з огляду на семантичну й граматичну домінанту. М. Зубрицька зазначає, що “знак має три складові частини: означник, означуване, референт” [2: с. 606].

І. Арнольд систему знаків і правил їхнього поєднання для передачі певного повідомлення визначає як код. Природна мова є головним кодом людини [3]. Виявлення значення, зашифрованого в знаковому повідомленні, здійснюється шляхом декодування. У. Еко наголошує, що визначення коду як системи, включає:

1) репертуар протиставлених один одному символів;

2) правила їх сполучення;

3) оказіональну взаємооднозначну відповідність кожного символа якомусь одному означуваному [14].

Згідно з основними положеннями комунікативної лінгвістики, будь-який комунікативний акт здійснюється в три етапи: кодування інформації, її передача й декодування. Перш ніж передавати ідею, комунікатору необхідно закодувати її за допомогою символів. Саме цим він перетворює інформацію на повідомлення. Кодування відбувається за допомогою коду, який зрозумілий і комунікатору, і реципієнту. Від того, наскільки вдало підібрано код відповідно до уявлення про реципієнта, значною мірою залежить успіх комунікації. Для комунікатора зміст інформації передує процесу кодування, оскільки мовець спочатку має певний задум, а потім втілює його в систему знаків. Для слухача зміст повідомлення, що приймається, розкривається водночас із декодуванням. За таких умов особливо чітко простежується значення ситуації спільної діяльності: її усвідомлення входить до самого процесу декодування; розкриття змісту повідомлення не мислиться поза цією ситуацією.

Одна й та сама інформація, за В. Лукіним, може бути закодована по-різному, і вибір коду залежить від каналу передачі й від намірів людини, що передає інформацію. Кодування й декодування – процеси, пов’язані з мовленням, і є, відповідно, оформленням інформації в словесне повідомлення адресантом і реконструкцією отримувачем повідомлення за сигналом [11: с. 130].

На думку Р. Якобсона, “два погляди – кодувальника й декодувальника, або, іншими словами, роль відправника й роль одержувача повідомлень повинні бути чітко розмежовані” (цит. за [1: с. 303]). Мовець відбирає мовні засоби відповідно до обраної стилістичної тональності, орієнтуючись на ситуацію спілкування, офіційність/неофіційність обстановки. Утворюючи висловлення, адресант орієнтується на адресата, зіставляє свій соціальний статус з його статусом. Висловлення є одиницями, на які реагує співрозмовник, отже, вони повинні включати й елементи, зорієнтовані на характеристики співрозмовників. Функція комуніканта передбачає, що адресат декодує повідомлення на тих умовах і з тією самою метою, що є інтенційно заданими адресантом цього повідомлення й визначаються цим типом дискурсу. Свідомість адресата інформації приймає сигнал, декодує його й реагує на отриману інформацію, якщо це потрібно. Точність розуміння слухачем змісту висловлення може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли реципієнт перетвориться на комунікатора й своїм висловленням повідомить те, як він розкрив зміст прийнятої інформації. Таким чином, кожний учасник комунікації кодує й надсилає, отримує й декодує інформацію.

Отже, чинники, що впливають на процес аргументації, концентруються навколо трьох основних компонентів: комунікантів, ситуації спілкування, коду висловлення.

Література:

1. Алпатов В. М. История лингвистических учений / Алпатов В. М. – [2-е изд., испр]. – М. : Языки рус. культуры, 1999. – 367 с. 

2. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / [за ред. М. Зубрицької]. – Львів : Літопис, 2002. – 832 с.

3. Арнольд И. В. Стилистика современного английского языка : (стилистика декодирования) : [учеб. пособие] / Арнольд И. В. – [3-е изд.] – М. : Просвещение, 1990. – 301 с.

4. Бацевич Ф. Основи комунікативної девіатології / Бацевич Ф. – Львів : Видавничий центр ЛНУ, 2000. – 237 с.

5. Гак В. Г. Высказывание и ситуация / В. Г. Гак // Проблемы структурной лингвистики. – М. : Наука, 1973. – С. 349–373. 

6. Герасимова И.А. Аргументация как методология убеждения / Герасимова И. А., Новоселов М. М. // Вопросы философии. – 2003. – №10. – С. 72–84.

7. Григорьева В. С. Дискурс как элемент коммуникативного процесса : прагмалингвистический и когнитивный аспекты : [монография] / Григорьева В. С. – Тамбов : Изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2007. – 288 с. 

8. Гудкова К. В. Логико-семантический и прагмалингвистический анализ аргументации в рубрике “Letters to the editor” [Электронный ресурс] / К. В. Гудкова. – Режим доступу :http ://rchgi.spb.ru/Pr/bchm00/gudkova.htm.

9. Касьянова Ю. И. Структурно-семантический анализ аргументации в монологическом тексте : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. филол. наук : спец. 10.02.19 “Теория языка” / Ю. И. Касьянова. – M., 2008. – 18 с.

10. Колотілова Н. А. Поняття практичної аргументації [Електронний ресурс] / Н. А. Колотілова // Мультиверсум. Філософський альманах. – К. : Центр духовної культури, 2004. – № 39. – С. 131–141.– Режим доступу до журналу : http://www.filosof.com.ua/Jornel/M_39/Kolotilo_1.htm.

11. Лукин В. А. Художественный текст : основы лингвистических теорий. Аналитический минимум / Лукин В. А. – [2-е изд.]. – М. : Ось-89, 2005. – 559 с. 

12. Селіванова О. Сучасна лінгвістична термінологічна енциклопедія / Селіванова О. – Полтава : Довкілля-К, 2006. – 716 с.

13. Сусов И. П. Лингвистическая прагматика / Сусов И. П. ; [предисл. ред. В. И. Карабана ; послесл. Л. Р. Безуглой ; очерк укр. прагматики И. С. Шевченко]. – Винница : Нова книга, 2009. – 271 c.

14. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию / Эко У. – СПб. : Симпозиум, 2006. – 544 с.