ФОЛЬКЛОРНО-МІФОЛОГІЧНА ОБРАЗНІСТЬ ЯК СИСТЕМОТВОРЧА СКЛАДОВА ЛІРИКИ М. ВІНГРАНОВСЬКОГО

Художнє мислення письменника безпосередньо пов’язане зі специфікою авторської свідомості, що становить собою «дійсне джерело творчого акту. Конкретизуючи зміст понять «суб’єкт творчості», «індивідуальність художника», ця категорія відкриває підходи до цілісного, системного розуміння поетики твору і творчості митця» [7, с. 4]

Авторська свідомість М.Вінграновського сягає основ народного світогляду, іманентною ознакою якого вважають містичну єдність з природними ритмами буття. Ліричний суб’єкт поезії митця, утверджуючи гармонійний універсум, переживає світ у собі, повертаючись до первісного буття, коли між землею і небом існував ідеальний світолад («Хто розцвів, хто розцвів ‒ / запитало. / Я розцвів, я розцвів ‒ / відказало…»). Продовжуючи й розвиваючи традиції П.Тичини, Б.-І.Антонича, В.Свідзінського, він, подібно до І.Калинця, іменує своєю поезією «радісне відчуття себе частинкою світової гармонії, вміння вести діалог з усім, що тебе оточує» [10, с. 62]. Тож цілком закономірно, що своєрідність художнього мислення М.Вінграновського значною мірою конституює закоріненість у пласти фольклорної естетики. Відтак особливості художньої системи митця засвідчує плідна репрезентація фольклорно-міфологічних кодів і моделей, наділених потужним креативним потенціалом, «послідовно-закономірна трансплантація фольклорної атрибутики (символів, алегорій тощо) на щедре поле його поетики» [13, с. 10]. Про фольклоризм М.Вінграновського сьогодні написано чимало. Однак, ведучи мову про міфологічні основи художнього мисленні поета, вважаємо за необхідне вирізнити «наймаркантніші» (Є.Маланюк) риси фольклорного потенціалу в естетичній системі митця, подати експлікацію науково-критичної рецепції його фольклорного дискурсу в сучасному літературознавстві, оскільки, як відомо, основою фольклорних образів і мотивів є первісна міфологія [4.с.24].

Уснопоетичні джерела, переструктуровані й «перекодовані» (У.Еко) М.Вінграновським, наснажуються їх індивідуальними рефлексіями онтологічного й аксіологічного характеру, входять в інші смислові контексти, оприявнюючи нову художню «тканину» (Р.Барт). Динаміка стильової адаптації фольклорного інтертексту як важливого сегмента авторського тексту в поета має свої мистецькі закони й власну специфіку погодженості фольклорних структур у конкретній естетичній ситуації. У переважній більшості випадків тексти М.Вінграновського піддаються для їх інтерпретації в аспекті міфологемного наповнення. Його художнє мислення дуже близьке до «анімічного», що, як і в його наступника В.Голобородька, продукувало в художній творчості відродження в новій якості національних форм і джерел духовності, її «прадавнього етнічно-фольклорного підкладу» (І.Дзюба).

На всіх етапах історії української літератури фольклор і міфологія були школою високої мистецької культури, тим незглибимим художнім джерелом, з якого черпали письменники різних стильових уподобань. Це цілком закономірно, тому що поліелементний феномен фольклору в його надзвичайно розмаїтих проявах втілює й виражає фундаментальні закономірності буття нації, є безсумнівним «каталізатором культури етносу, відображенням його субстанційних процесів» [3, с. 63].

Звернення до традицій духовної культури, до народнопоетичного досвіду особливо активізовувалось у ті періоди художнього процесу, коли в специфічних суспільно-історичних умовах загострювалась потреба громадянської ангажованості літератури, що зазвичай призводило до зниження естетичного потенціалу творів, абсорбування їх ліричної природи, її підміни декларативними гаслами. В українській літературі ці тенденції особливо помітні. Естетичними зразками, «протиотрутою» (М.Коцюбинська) в боротьбі з бездарними «осучасненими» імітаціями, потужними імпульсами істинної художності для неї ставали саме фольклорні тексти.

У період входження в літературу покоління шістдесятників, до якого належав М.Вінграновський, особливо сильною домінантою поезії були громадянські теми. Наскрізний патріотично-романтичний пафос нерідко позбавляв лірику її питомих властивостей. (Не маємо на увазі щасливих винятків, якими слід вважати високі взірці поезії Л.Костенко, Д.Павличка, В.Симоненка). З-поміж плеяди шістдесятників М.Вінграновський помітно вирізнявся непідробною щирістю у передачі глибоких почуттів та високих емоцій, зарядженістю текстів фольклорними імпульсами. Для його віршів характерний уснопоетичний лад асоціацій, майстерна й незужита трансформація традиційної символіки національного міфосвіту, очевидна формальна матеріалізація фольклорного типу художнього вислову. Усе це надає поезіям митця особливого ліризму.

Естетична система М.Вінграновського своїм корінням сягає української народної поетики. Його ім’я належить до тих митців українського слова, в яких «спостерігається виразне тяжіння до символіко-міфологічних джерел образності» [8, с. 104]. (У цьому типологічному ряді ‒ В.Голобородько, І.Калинець, В.Герасим’юк та ін.). Невипадково кожен із дослідників творчості поета прямо чи опосередковано говорить про фольклоризм як атрибутивну ознаку його естетичної системи загалом. Т.Салига вважає, що ця риса – «органічна плоть його лірики». До того ж, на його думку, вона «виявляється не в зовнішніх ознаках образів, не в формальних структурах, а насамперед у внутрішній, семантичній організації мови, в характері поетового світосприйняття» [12, с. 80]. С.Єрмоленко переконує, що фольклоризм виявляється «у внутрішній, семантичній організації мови», в характері поетового світосприймання [6, с. 29].

Необхідність узагальнення наявних спостережень над специфікою індивідуальної трансформації М.Вінграновським багатої традиції українського фольклору й ретельного аналізу його текстів в означеному ракурсі диктується самою природою лірики поета, а також загостренням у сучасному літературознавстві питання «про нові аспекти вивчення фольклору та вдосконалення методології його дослідження» (Круглов Ю.). Тому, перш, ніж перейти до характеристики фольклоризму М.Вінграновського, варто бодай пунктирно окреслити термінологічно-понятійний спектр проблеми, її трактування сучасними науковцями. Під фольклоризмом розуміють пряме чи опосередковане, але завжди усвідомлене і цілеспрямоване освоєння літературою сюжетів, образної системи і поетичних засобів фольклору. Фольклоризм письменника опосередковує народну естетику й світобачення. Його трактують як «наявність фольклорних елементів у літературному творі. Проявляється на різних функціональних зрізах: через сюжетне запозичення, введення у текст окремих фольклорних мотивів чи образів, символічне переосмислення фольклорних міфологічних першоелементів» [9, с. 710].

Фольклоризм творчості того чи того письменника не може бути зведений до суми певних чисто фольклорних елементів, що веде до ігнорування його світоглядного аспекту, ігнорування того факту, що їх освоєння було не просто загальною, а мистецькою традицією, яка виражає органічну єдність письменника з народом. У кожному конкретному випадку автор у своїй творчій практиці моделює власну індивідуальну естетичну концепцію, в якій у різних пропорціях співіснуєть художній досвід літератури й фольклору, атрибутивною ознакою котрого виступає інтерес до народного світосприймання, його «естетико-художнього мислення, яке в традиційному вигляді ґрунтується на фольклорно-міфологічних уявленнях і структурах» [11, с. 168].

У художній творчості існують різні шляхи освоєння письменником фольклору, що залежать від віянь конкретної літературної епохи, певних уподобань чи впливів. Зв’язки фольклору та літератури в основному визначаються дослідниками як двоаспектні: фольклоризм літератури (тобто, коли фольклор потрапляє в літературу) та літературність фольклору (коли літературний твір потрапляє у фольклор). Однак взаємодія фольклору з літературою може мати складніший характер: наприклад, коли фольклорний елемент (сюжет, герой тощо) потрапляє в літературний твір, а літературний твір осмислюється народом і переходить знову у фольклор (так зване явище «бумерангу») [14, с. 46].

У сучасній філологічній науці фактично немає чіткого розмежування між такими типами систем художнього осягнення світу, як «фольклорний» і «міфологічний». Автори «Літературознавчого словника-довідника» вважають переосмислення народної міфології різновидом фольклоризму. Тут, зокрема, йдеться про те, що «фольклоризм проявляється переважно через поетично трасформований міфологічний символ» [9, с. 711].

Поезія М.Вінграновського може бути ілюстрацією щодо сказаного. Фольклоризм у нього функціонує як засвоєння українських фольклорно-міфологічних джерел (вплив інших традицій для його творчої практики не є характерним, а лише спорадичним). Естетичне осягнення народного світогляду, використання та переосмислення народної символіки, що належить багатовіковій системі колективного художнього мислення, визначають константи ідіостилю поета. Його творчість переконує, що найважливішим рушієм у виборі конкретних принципів трансформації фольклорних джерел у власну творчість для кожного письменника стає його особистий філософсько-естетичний досвід, «духовна міра таланту» (І.Дзюба), морально-етичні та мистецькі пріоритети. Індивідуальними є, відповідно, й шляхи інтерпретації фольклорного матеріалу, його формальні проявники в авторському тексті, ступінь оновлення фольклорної атрибутики тощо. Неперевершеним зразком високого естетичного рівня фольклоризму художніх творів стала поезія Т.Шевченка. Це «не просто вдосконалення народних взірців, це нова якість, генетична спорідненість структур поетичного мислення» [8, с. 103]. Саме творчість Т.Шевченка, як переконують науковці (І.Дзюба, М.Коцюбинська, Т.Салига та ін.), стала важливим джерелом естетики й поетики М.Вінграновського. У фольклоризмі поета ця близькість виявилась особливо рельєфно й переконливо. При цьому відзначаємо новаторські підходи М.Вінграновського до своєрідного «запліднення» (М.Коцюбинська) фольклорного образу, мотиву або прийому власною мистецькою оригінальністю. Зупинимось на деяких особливостях фольклоризму поета, що виступають важливими структуротвірними компонентами його текстів і пов’язані з його авторською міфотворчістю.

Відомо, що засадничою підставою фольклоризму письменника є його здатність органічно зливатися з буттям народу, мислити народними категоріями (морально-етичними, естетичними, соціальними), а не просто орнаментувати свої тексти «під народ». Саме до таких поетів і належить М.Вінграновський, найважливішою якістю художньої свідомості якого виступає глибока народність, що є не лише іманентною рисою його творчості, але й невід’ємною константою душевної структури й психологічної організації. В ліриці митця пульсує шевченківська відповідальність перед народом, відчуття своєї малості перед ним та «вини й заборгованості йому, своєї визначеності народом – у характері своєї духовності, у причетності до того нерозмінного золота душі, яке доніс народ і тільки народ, та до дивної сили його життєздатності» [5, с. 19]. Для потвердження наведемо один із багатьох можливих прикладів: «…Та брів народ. Де бродом, де без броду / Без нас, нетяг, тягнувсь з не бути в буть / Бо він народ. Бо він глагол життя / Він зміна змін. Йому нема заміни / Бо він один крізь весни і крізь зими / Веде свій слід з не бути у буття» [2, с. 146].

Чуття кровної спільності з народом, його традиціями, багатою духовною культурою, історією стає об’єктом художнього осяяння численних віршів поета і особливо ясно прочитується в багатому синонімічному ряді епітетів, що несуть у собі надзвичайно розмаїті виражальні нюанси. Лексема «народ» (земля, Вітчизна, Україна) у текстах М.Вінграновського поєднується з такими частотними епітетами («безсмертний», «гордий», «чесний», «славний», «добрий» і под.), які потверджують нерозривний зв’язок автора з життям народу, формуючи ідейний пафос багатьох його віршів («Народе мій! Поки ще небо…», «Величальна народові», «І є народ…»). Тут не просто задекларовано високий патріотизм автора, а злито воєдино такі святі для нього поняття, як рідна земля, Вітчизна, Любов, Добро: «Ми стрінулись з тобою на Дніпрі, / Там губи я торкнув твої, Вітчизно, / Там вивірив по тобі пульс любові…» [2, с. 118-119]. Використовуючи шевченківські ремінісценції й водночас вводячи новітню образність, нову лексику й понятійну атрибутику, поет відверто заявляє про чуття спільності з народом: «Народе мій! Поки ще небо / Лягає на ніч у Дніпро - / Я на сторожі коло тебе / Поставлю атом і добро» [1, с. 24].

Отже, лірика М.Вінграновського, безвідносно до жанрових модифікацій чи мотивної структури віршів, завжди перебувала в міцних творчих зв’язках із уснопоетичними джерелами. Вона засвідчує різноманітні типи взаємин із фольклором, які в його творчій практиці нерозривно пов’язані між собою. Її свіжість і оригінальність великою мірою зумовлена ненастанним прагненням митця «напитися з криниць народного досвіду» (Л.Кононенко). Художнє мислення поета сформоване на ґрунті і словесного, й невербального фольклору і пов’язане органічно з давнім народним мисленням, яке за своєю природою було міфічним.

 

Література:

 

1. Вінграновський М.С. Вибрані твори. ‒ К.: Дніпро, 1986. ‒ 463 с.

2. Вінграновський М.С. Вибрані твори: у 3 т. ‒ Тернопіль: Богдан,2004. ‒ Т. 1.: Поезії. ‒ 2004. ‒ 400 с.

3. Грица С.Й. Ендогенна природа фольклору // Філософська і соціологічна думка. ‒ 1994. ‒ № 7‒8. ‒ С.62‒80.

4. Давидюк В. Ф. Первісна міфологія українського фольклору. – Луцьк: Волинська книга, 2007. – 324 с.

5. Дзюба І.М. Духовна міра таланту // Вінграновський М.С. Вибрані твори. ‒ К.: Дніпро, 1986. ‒ С.5‒22.

6. Єрмоленко С.Я. Душа моя в цвітінні (Народнопісенне слово в поезії М.Вінграновського) / С.Я. Єрмоленко, Н.О. Данилюк // Українська мова і література в школі. ‒ 1986. ‒ №12. ‒ С. 28‒35.

7. Кодак М. П. Авторська свідомість і класична поетика. – К.: ПЦ «Фоліант», 2006. – 336 с.

8. Коцюбинська М.Х. Мої обрії: в 2 т. ‒ К. : Дух і літера, 2004. ‒ Т. 1. ‒ 336 с.

9. Літературознавчий словник-довідник / [ред. колег. Р.Т. Гром̓ як, Ю.І Ковалів та ін.] – К.: ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.

10. Мафтин Н.В. «Знов сниться нації легенда про ностальгійний дар Євшану»: Дивосвіт поезії Ігоря Калинця // Дивослово. – 2004. ‒ № 7. – С.59‒63

11. Наливайко Д.С. Міфологія і сучасна література // Всесвіт. ‒ 1980. ‒ №3. ‒ С.170‒182.

12. Салига Т.Ю. Микола Вінграновський: Літературно-критичний нарис. – К.: Радянський письменник, 1989. – 167 с.

13. Салига Т. Ю. Поет – це слово. Це його життя // Вінграновський М. Вибрані твори: у 3 т. – Тернопіль: Богдан, 2004. – Т. 1: Поезії. ‒ С.5‒54.

14. Шутенко Ю. М. Фольклорна традиція та авторське «Я»: поезія Василя Голобородька: Монографія. – К.: Наукова думка, 2007. – 356 с.