ВИХОВНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ МАЙБУТНЬОГО ФАХІВЦЯ ВИЩОЇ ШКОЛИ

Постановка проблеми. Нова сучасна реальність перетворюється на нові установки та ціннісні орієнтації перш за все серед молодого покоління. Погляди молоді поступово змінюються від образу споживача та пасивного спостерігача в бік активної особи, яка не байдужа до своєї країни та її майбутнього. Сьогодні виховання у становленні майбутнього фахівця як проблема сучасної освіти потребує серйозних теоретичних розробок щодо формування свідомості молоді, заснованої на загальнолюдських цінностях, дієвого механізму впливу на цей процес за перехідного періоду від однієї системи до іншої. Тому потребує найпильнішої уваги та практичних дій із боку педагогів, учених, практиків.

Аналіз досліджень і публікацій. Спрямованість до особистості, прагнення задовольнити її різноманітні пізнавальні потреби, освітні запити – характерна ознака сучасних освітніх систем.

Вивчення педагогічних джерел свідчить про те, що вченими досліджуються окремі теоретичні й практичні засади освіти й виховання в Україні та за її межами: розвиток освіти з позицій синергетики (В. Буданов, Н. Булгакова, В. Вандишев, В. Ігнатова, В. Кушнір, В. Лутай, О. Чалий, С. Шевельов та ін.). Різні аспекти теорії і практики освіти й виховання вивчали Бех І. В. Вербець О. Вознюк В. Квас та ін.

На сучасному етапі розвитку педагогічної науки питання освіти та виховання глибоко досліджуються у працях Б.М. Безсонова, М.В. Горячевої, І.А. Зязюна, Г.Л. Ільїна, В.Д. Шадрика та ін.. Поняття «освічена людина» розглядається як культурно-історична категорія, це людина, яка уособлює духовний, соціальний і професійний аспекти людського життя [6, c. 413].

Мета статті – визначити роль виховання у становленні особистості майбутніх фахівців, проаналізувати аспекти виховання у вищій школі, окреслити нові тенденції в теорії та практиці виховання студентської молоді в Україні відповідно до сучасних вимог суспільства.

Виклад основного матеріалу. Осмислення феномену освіти та виховання завжди призводило до ідеї необхідності розробки теоретичного або практичного вчення про освіту. Але безперечним залишається той факт, що освіта є феноменом духовного життя суспільства, а виховання є способом формування особистісних знань суб’єкта навчання, його світогляду.

Аналіз джерел із питань філософії освіти показав, що у філософській літературі критикується традиційне розуміння процесу освіти як форми соціального наслідування, як процесу сходження «цивілізаційною драбиною», орієнтованого на виробництво людей із наперед заданими якостями. Справді, проблеми виховання, духовності і цінностей стали об’єктом міждисциплінарних досліджень філософів, психологів, педагогів.

З позиції історико-філософського підходу актуальним залишається питання розкриття освіти як унікальної, цілісної, відкритої системи. Ще у ХУІІ ст. Спіноза наголошував на важливості освіти і виховання, які дозволять зрозуміти залежність особистого блага від загального. В органічній єдності Е. Кант хотів дослідити проблеми виховання і права, висловивши найголовнішу думку про те, що «два людські винаходи можна вважати найважчими: мистецтво управляти і виховувати, але саме на них тримається суспільство» [3, c. 87]. Людина може стати кращою через виховання. Саме справжнє виховання повинно готувати людей, за Кантом, «до кращого стану суспільства». Нам імпонує логіка міркування філософа і педагога про поєднання свободи у вихованні з відповідальністю перед суспільством; суспільне виховання має великі переваги перед індивідуальним, оскільки тільки у спілкуванні можна усвідомити свої права і «порівняти з правами інших», вихована людина – це людина, яка приймає на себе «обов’язки члена суспільства» [3, c. 87-88]. Сьогодні треба виховувати молодих людей так, щоб вони були підготовлені до плюралізму думок, орієнтовані на розвиток економіки на принципах справедливості та застосування зберігаючих екологію технологій.

З іменами В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Булгакова, Б. Вишеславцева, С. Гессена, І. Ільїна, В. Зеньковського, Ф. Степуна пов’язане утвердження нової парадигми виховання, прийнятої у першій чверті ХХ століття не тільки вітчизняною, але й світовою науковою думкою. Звернувши увагу на етичний компонент у вихованні, вони проголосили зміну домінант – від “виховуючого навчання” до “навчаючого виховання”.

Виховання як першорядний пріоритет в освіті має стати органічною складовою педагогічної діяльності, інтегрованої в загальний процес навчання і розвитку майбутнього фахівця. Найважливіші завдання виховання - формування у студентів громадянської відповідальності та правової свідомості, духовності та культури, ініціативності й самостійності, толерантності, здатності до успішної соціалізації в суспільстві та активної адаптації на ринку праці. Треба навчити студентів людинознавству, бо знання мають цінність лише у тому разі, коли вони допомагають людині стати людянішою. Гуманність, милосердя, любов до людей – це царина моральних принципів, відкрита ще християнством і поставлена ним в основу побудови нової культури. У педагогічному процесі основна вихідна педагога у діяльності – це вміння любити учня.

Головна мета української системи освіти згідно Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті — «створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формувати покоління, здатні навчатися впродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянської освіти» [4]. Нині дуже багато досліджується, говориться, рекламується ідей саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення - в аспекті індивідуалізації й диференціації навчання. Все частіше погляди педагогів звернені до історії педагогіки, до філософського переосмислення виховних завдань. Таким чином, говорячи про цілі й цінності в площині виховання, ми закономірно переходимо до більш широкої науково-практичної проблеми - проблеми національної ідеї, національної педагогіки, національного виховання.

Сьогодні у процесі впровадження Болонської системи навчання треба нарешті з’ясувати, яку ж людину ми виховуємо, що то є взагалі за феномен – молода українська інтелігенція? На рівні декларацій залишаються ті пріоритети й ціннісні орієнтири, що закладаються у душі сучасних студентів, майбутніх громадян і фахівців, визначаючи не лише їхню долю, але й долю майбутніх поколінь. Але «якщо система освіти ХХІ ст. в системі ціннісних орієнтирів зсуне акцент у розумінні освітніх цілей у напрямку формування особистості у всіх її проявах, - як зазначає І.В. Агієнко, - професійному, емоційному, моральному, інтелектуальному, громадському, - то це буде прямий шлях до виходу на антропологічну парадигму суспільного розвитку як у теорії, так і практиці»[1, c. 7]. Це означає, що вищі навчальні заклади України (адже українці належать до європейської спільноти) повинні запропонувати таку освіту, яка б не давала лише конкретне знання у межах певної наукової чи фахової сфери, але формувала цілісний світогляд, заснований на цінностях гуманізму. Як навчити студента бути не лише фахівцем у певній сфері, але й цінителем кращих духовних надбань як свого народу, так і людства загалом, виховати толерантність, смак до мови, навчити сприймати ідеали рівності, справедливості і запроваджувати їх у життя? Саме тут закладено нове історико-філософське переосмислення завдань виховного процесу у вищій школі – навчитися і навчити цінувати життя власне, суспільне. Такий саморозвиток особистості неможливо запланувати. Отже, вимальовується основна мета освіти – формування особистості, здатної до постійної самореалізації. І головним у процесі навчальної, освітньої діяльності між студентом і викладачем повинно бути так зване діалогічне поле, в межах якого вільно може відбуватися проектування вихованої людини та фахівця.

Обґрунтовуючи нову парадигму самореалізації особистості студента в процесі навчання, можна відзначити, що освіта лише один із векторів самореалізації людини. Але переваги цього фактора полягають у його цілеспрямованості, теоретичному конструкті. Отримуючи вищу освіту, майбутній фахівець включається у творчий процес суспільних перетворень. Відбувається соціалізація молоді у вигляді засвоєння нею моральних норм, цінностей, правил поведінки, засвоєння соціальної ролі. Самореалізація є одним із головних критеріїв стратегії життя людини, що відповідає виховним завданням держави й освіти.

Як зазначає О.П. Пунченко, «освіта інтегрує всі галузі виробництва, є засобом трансляції духовної культури і в той же час вона сприяє формуванню нової культури. Тому освіта виступає одним із значних засобів самореалізації особистості» (переклад наш) [6, c. 25]. Нам цікава позиція автора, який, аналізуючи багатовекторність освіти, стверджує, що основна задача освіти в педагогіці полягає в обґрунтуванні, призначенні освіти в соціумі, її змісту як сукупності систематизованих знань і навичок, поглядів і переконань суб’єкта навчання і як результат – вміння їх реалізовувати на практиці; а також розкриття освіти як системи, яка відповідає державним стандартам загальноосвітніх програм [6, c. 26].

Гуманістичні процеси в освіті відбивають підвищення інтересу до духовного світу людини, прагнення переоцінити традиційні моральні цінності, уточнити їх роль як критерію підготовки майбутніх фахівців. Стрижнем процесу гуманізації освіти виступає наповнення її моральним, а значить виховуючим змістом. Освіта й виховання, взаємодоповнюючи себе, сприяють індивідуалізації навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі, здійснюючи навчальну діяльність студентів від соціально-значимих до особистісно-індивідуальних мотивів. Звертаючись до сутності морального параметра у вихованні та освіті, зазначимо, що його змістом виступають моральна свідомість, моральна поведінка, обов’язки, совість, почуття морального вибору, моральні норми, ідеал або оцінка. Взагалі, яка б парадигма в освіті не буда пріоритетною, треба завжди виділяти моральний вектор освіти, осмислювати етапи його розвитку на основі аналізу попередніх парадигм у духовній сфері діяльності людства. Актуальною є побудова навчальної діяльності в контексті синергетичної моделі вищої освіти. Особливості синергетики в освіті є можливість для викладача й студента розвинути мислення й креативність, новий рівень якості знань, де головне не передача знань, а вміння поповнювати знання, орієнтуватися в системі знань, інформації, здатність до самоосвіти [5, c. 28].

Посилена увага до проблем виховання як специфічної діяльності викликана кризовим станом суспільства, то нам необхідно більше звертати увагу на єдність і цілісність педагогічного процесу, де виховна складова має посідати не менше, а може й більше значення, ніж освітня.

Щодо виховуючого характеру навчання, є різні точки зору, але ніхто не заперечує, що знання несуть у собі великий духовно-ціннісний потенціал, і від вибору змісту навчальних предметів, їх ціннісно-смислового наповнення залежить формування світоглядних позицій дітей та молоді. Але в нашій вітчизняній традиції поширюється виховний процес і на вищу школу, й далі треба «керувати» й «спрямовувати» студентство. Хоча в документах найбільшої в історії конференції з проблем вищої освіти, проведеної ЮНЕСКО в 1998 р., тема виховання відсутня. Освіта, в ідеалі, і є тим середовищем, яке повинно відкривати людині істинні цінності та висвітлювати образ для наслідування, а педагоги мають бути, насамперед, не простими передавачами інформації, а носіями духовності і культури.

Організація процесу виховання у сучасного студента технічного вищого закладу ціннісного ставлення до знань передбачає перебудову навчально-пізнавального процесу (цілей, завдань, змісту, форм та методів) і спрямування його на самоактуалізацію особистості студента, вмотивоване оволодіння знаннями, вміннями, навичками щодо навчальної діяльності як цінності, розвиток та саморозвиток особистісних та професійно значущих якостей студентів (дослідницьких здібностей, креативності, професійної спрямованості, педагогічної майстерності тощо). Виховання ціннісного ставлення до знань студента технічного вищого закладу – пріоритетне завдання педагогів у підготовці конкурентоспроможного фахівця.

Виховання у вищій школі є цілеспрямованим процесом, який відбувається з врахуванням особливостей кожного конкретного навчального закладу, зокрема професіоналізму професорсько-викладацького складу, який значною мірою є носієм духовно-моральних, етичних, ділових якостей, рівня його взаємодії зі студентами-вихованцями і впливу на їх свідомість з метою формування у них виваженої життєвої позиції, вміння сприймати, використовувати, поширювати і здобувати необхідний досвід, здатності бути носіями провідних ідей, організаторами суспільно-політичного життя в країні.

Висновки. Виховання, культура мають бути первинними по відношенню до політики, економіки, безпеки. Тільки за цієї умови люди зможуть придбати надійну, довірчу, довгострокову, моральну і духовну основу свого існування. Відомо, що поняття «виховання» набагато ширше поняття «навчання». Прийшов час педагогам різних країн починати вибудовувати багатовекторний гармонійний культурний простір в освіті, відводячи пріоритетне місце вихованню студентів.

Література

1. Агієнко І.В. Світоглядні імплікації ціннісних орієнтирів освіти// Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. Зб. наук. Праць. – Д.: ДНУ, 2007

2. Бессонов Б.Н. Социальные и духовные ценности на рубеже и тысячелетий / Борис Николаевич Бессонов. – М.: НОРМА, 2006. – 320 с.

3. Гулыга А. Кант. – М.: Молодая гвардия, 1981. – 301 с.

4. Національна доктрина розвитку освіти. - К., 2001

5. Нестеренко Г.П. Можливість особистості в контексті синергетичної моделі вищої освіти / Г.П. Нестеренко // Вища освіта України. – 2004. - №1. – С. 25-34.

6. Пунченко О.П. Образование в системе философских ценностей: Монография / О.П. Пунченко, Н.О. Пунченко. – Одесса: Печатный дом, Друк Південь, 2010. – 506 с.