ДИСТАНЦІЙНА ОСВІТА ТА ПЕРЕДУМОВИ ВІРТУАЛЬНОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ

Науковим підґрунтям освітнього процесу є педагогіка як теорія і практика

виховання, навчання й управління навчальним процесом.

У часи існування Давньої Греції педагогіка була складовою частиною філософської системи, а головною організаційною формою педагогічного

процесу тих часів було індивідуальне навчання.

Ян Амос Коменський (1592-1670) – чеський мислитель-гуманіст і педагог –

уперше розробив основи шкільної педагогічної системи та обґрунтував

дидактику як складову педагогіки, запропонував наукове тлумачення її

категорій – принципів, змісту, мети, результатів, методів, форм.

Йоганн Генріх Песталоцці (1746–1827) – швейцарський педагог-демократ,

засновник теорії елементарного навчання; він уперше розглядав виховну,

навчальну і розвивальну функції педагогічного процесу як один дидактичний принцип.

Йоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841) – німецький філософ, психолог, педагог, засновник педагогічної школи в Німеччині ХІХ ст. – науково обґрунтував єдність чотирьох принципів дидактики – ясності, асоціації, системності, навчального методу.

Основи наукової педагогіки, що базуються на принципах демократизації

народної освіти, започатковано російським педагогом-демократом К.Д.Ушинським (1824-1871). Ним уперше запропоновано принципи відбору

змісту навчального матеріалу на основі індивідуально орієнтованого навчання.

Вважаємо, що саме з педагогічною і науковою діяльністю зазначених особистостей значною мірою пов’язане становлення класичної дидактики ХІХ століття.

Суттєвий внесок у розвиток педагогічної думки в Україні зробили А.С.Макаренко і В.О.Сухомлинський. Талановитий педагог-практик А.С.Макаренко (1888-1939) вперше в педагогічній практиці реалізував перевиховання дітей-правопорушників на принципах поєднання навчання і

виховання з трудовою діяльністю.

В.О.Сухомлинський (1918-1970) у своїх теоретико-методологічних дослідженнях зосереджено увагу на проблемі виховання соціально значущої

особистості та науково обґрунтовано один з провідних принципів сучасної

дидактики – єдність навчальної, розвивальної і виховної функцій.

Трансформаційні процеси в освіті у ХХІ столітті взаємопов'язані з динамікою соціально-економічних, індустріально-технологічних і матеріально-технічних перетворень. Саме за таких умов особливо важливим

є визначення стратегічних напрямів наукового пошуку – балансу групового

й індивідуального навчання. Очевидною є тенденція до зменшення частки очної форми освіти і зростання ролі сучасної – дистанційної. Тому на нинішньому етапі розвитку дидактичної науки дослідження об’єкта і предмета дистанційного навчання набуває особливої актуальності, зокрема

– пошук теоретико-методологічних закономірностей розвитку і впровадження комп’ютерних педагогічних технологій в освітній процес, визначення місцяі ролі комп’ютерно орієнтованих педагогічних засобів у групових та індивідуальних формах навчання. Водночас варто зазначити, що сьогодні відсутня чітка визначеність у теоретико-методичних підходах дидактичного проектування програмно-педагогічних засобів, їх застосування у денній, вечірній, заочній, дистанційній формах навчання й екстернаті.

У ринкових умовах проблема педагогічної практики полягає в тому, що для

широкого загалу населення особливо актуальною стала потреба отримання

освітніх послуг без відриву від виробництва. Особливого значення набуває

створення умов для оволодіння одночасно двома і більше спеціальностями.

У цьому контексті класичне навчання є неефективним щодо надання освітніх

послуг, а його індивідуальне представлення переважно спирається на організаційно-педагогічні закономірності заочної форми навчання й екстернату та на програмно-технічні можливості сучасних інформаційно-комунікаційних технологій.

Поширення в освіті інформаційних технологій зумовило хаотичну інтеграцію

традиційних і нетрадиційних форм навчання. Поруч із загальноприйнятими

назвами "очна", "заочна", "вечірня", "екстернат" вживаються такі поняття, як "очно-заочне", "очно-дистанційне", "заочно-дистанційне" навчання [1]. Така ситуація спонукає багатьох учених педагогічної галузі до аналітичного перегляду певних дефініцій освіти, зокрема і введення нових понять у педагогіці [2; 3; 6].

Розглядаючи освіту в її трансформаційному розвитку під впливом сучасних

інформаційно-технологічних перетворень, виокремимо два характерних її

аспекти: зовнішній і внутрішній. Зовнішній аспект – це освітнє середовище, нормативно-організаційні документи, навчальні матеріали і технічні засоби. Внутрішнім аспектом вважають суб’єкт-об’єктні відносини учасників освітнього процесу, в результаті яких відбувається збагачення життєвого досвіду, способів діяльності і виявів здібностей.

У педагогічній літературі подано декілька визначень освіти. "Освіта – це процес і результат оволодіння систематизованими знаннями, вміннями і навичками, удосконалення здібностей і поведінки, досягнення соціальної зрілості та індивідуального зростання особистості" (Хуторской А.В., Данилов М.А., Есипов Б.П.) [7; 8]. "Освіта – це не тільки і не скільки передача знань, це формування образу, обличчя, культури особистості" (Гончаренко С.У., Ремезова І.І., Анішина Т.П.) [2; 9].

За характером функціонування внутрішніх і зовнішніх аспектів освітнього

процесу можна виокремити дві суттєві відмінності, що характеризують умови суб’єкт-об’єктної взаємодії учасників освітнього процесу, варіанта нормативно-організаційного регламенту і використання навчально-методичних і матеріально-технічних засобів. Ці відмінності дозволяють виокремити дві форми освіти: очну і дистанційну.

Головною ознакою очної освіти є цілісний, організований у навчальному закладі організаційно-педагогічний процес спільної двосторонньої навчально-пізнавальної діяльності тих, хто навчається, з тими, хто їх навчає.

Цей освітній процес має денну і вечірню форми навчання, головними організаційно-педагогічними формами суб’єкт-об’єктної взаємодії в яких виступають групові форми навчальних занять: урок, лекція, семінар тощо. Для очної освіти характерний жорсткий регламент навчального процесу, в

основі якого закладено заданий перелік навчальних дисциплін, чітке кредитування навчального часу, обмежені можливості індивідуалізації навчальних планів і програм.

Дистанційна освіта – це організаційно-педагогічний процес, характерною

ознакою якого є опосередкована взаємодія тих, хто надає освітні послуги,

з користувачами цих послуг у створеному навчальним закладом інформаційному навчальному середовищі.

За зовнішніми чинниками інформаційному навчальному середовищу дистанційної освіти властиві гнучкість і модульність побудови, оперативність оновлення, особистісна орієнтація змісту і методів навчання. За внутрішніми чинниками дистанційну освіту характеризують паралельність, віддаленість, асинхронність і масштабність процессу навчання.

Аналіз практичної реалізації зовнішніх і внутрішніх чинників навчального

процесу, характерних для дистанційної форми, свідчить, що для виокремлення її у самостійну дидактичну форму недостатньо переліку дидактичних характеристик, відмінних від заочної та екстернату. В методологічному плані на основі філософського базису невдалими є спроби

надати хоча б якесь обґрунтування дистанційному навчанню як категорії форми. Дистанційне навчання не співвідноситься з поняттям "форма" ні як

категорія дидактики, ні як категорія філософії. Дистанційна освіта, побудована за законами дидактико-психологічного проектування програмно-педагогічних засобів та їх організаційно-педагогічної інтеграції, за освітніми стандартами може бути виокремлена як нова самостійна форма навчання. Найімовірніше, такою формою може бути віртуальне навчання, а головною організаційно-педагогічною і дидактико-психологічною технологією цієї форми буде комп’ютерно орієнтоване навчальне середовище, створене навчальним закладом або їх групою.

У такому разі дистанційна освіта буде реалізовуватися на основі притаманних їй комп’ютерно орієнтованих педагогічних технологій.

Для заочного навчання й екстернату головними стануть кейс-технології, що

є пакетом підручників, навчальних посібників, навчально-методичних комплексів, збірників завдань, робочих зошитів тощо. Ці матеріали, зазвичай, можуть бути друкованими на папері, супроводжуватись аудіо- та відеоматеріалами, комп’ютерними навчальними програмно-педагогічними

засобами на магнітних і лазерних носіях.

Первинним у застосуванні кейс-технології є тестова експертиза того, хто навчається. За результатами тестування визначається зміст і обсяг матеріалів, які формують навчальний портфель (кейс), послідовність, порядок і форми проведення поточного, тематичного і заключного контролю.

Технологія кореспондентського навчання у дидактичному плані практично не відрізняється від кейс-технології. Її відмінністю є лише форма кейс-технології. Її відмінністю є лише форма доправлення пакета навчальних матеріалів з використанням послуг поштового зв’язку. Це зумовлює те, що формування пакета навчально-методичних матеріалів здійснюється помодульно. Відповідно, і звітність відбувається за цим самим принципом. Завершальний звіт проводиться у формі очних екзаменів і заліків.

Технологія мережевого навчання базується на максимальному використанні

можливостей інформаційно-телекомунікаційних технологій. Основу дидактичного забезпечення мережевого навчання становлять електронні підручники та електронні навчально-методичні комплекси. Використовуючи

сучасні телекомунікаційні засоби зв’язку, той, хто навчається, отримує можливість дистанційного доступу і користування всіма комп’ютерно орієнтованими інформаційно-навчальними ресурсами навчального закладу.

Той, хто навчається самостійно, організує своє навчання, керуючись навчальними планами, програми і графіком навчального процессу відповідного закладу.

Для віртуального навчання головною педагогічною технологією буде технологія формування і реалізації комп’ютерно орієнтованого інформаційно-навчального середовища, в основі якої лежить системно організована сукупність організаційно-педагогічних, психолого-дидактичних, комунікаційних та програмно-технічних заходів і засобів дистанційного навчального процесу.

Для зазначених технологій дистанційної освіти, на відміну від очної форми, характерним є використання ще й інформаційно-комунікаційних технологій. Інформаційно-комунікаційні технології – це сукупність засобів, способів, методів збирання, оброблення, збереження, передавання і використання інформації для створення умов виникнення і розвитку процесів навчально-інформаційної взаємодії між тим, хто вчить, і тим, хто вчиться, з метою отримання очікуваних педагогічних результатів.

Реалізація інформаційно-комунікаційних технологій вимагає застосування

відповідних технічних і програмних засобів організації навчального процесу та навчання. До технічних засобів належать персональні комп’ютери, сканери, цифрові фото- і відеокамери, відеомагнітофони, телевізори, проектори, інтерактивні дошки.

Формування інформаційно-навчального середовища дистанційної освіти здійснюється за допомогою різноманітних мультимедійних засобів, що дозволяють об’єднувати в одній програмно-технічній системі графіку, звук, відео, виконувати гіперпереходи, формувати відео- та анімаційні фрагменти, створювати графічні звукові ефекти.

Ще однією особливістю дистанційної освіти є те, що носієм інформаційного

навчального середовища є освітні портали, об’єднані цілісною тематикою

навчальних предметів і дисциплін, які визначають зміст навчання і компетентність особистості відповідно до тієї чи іншої спеціальності.

Ураховуючи зазначене вище, а також зміст визначень розглядуваного поняття провідними вченими [3, 6, 7], розглядаємо дистанційну освіту як особливу форму, яка поєднує елементи заочного, віртуального навчання та

екстернату з притаманними для них компонентами опосередкованої суб’єкт-об’єктної взаємодії того, хто надає освітні послуги, з тим, хто користується ними. При цьому, на нашу думку, віртуальну форму навчання варто вважати не головною, а основною педагогічною технологією віртуального навчання – інформаційне навчальне середовище.

Список використаної літератури:

1. Підвищення кваліфікації керівників освіти за дистанційною формою

навчання / За заг. ред. В.В.Олійника. – К.: Логос , 2006. – 408 с.

2. Гончаренко С.У. Український педагогiчний словник. – К. : Либiдь,

1997.

3. Кузьмінський А.І. Педагогіка вищої школи: Навч. посібн. – К.: Знання,

2005. – 486 с.

4. Малышко А.А. Философские аспекты процессов дистанционного образования. – Вестник МГТУ. – Т. 10. – № 3. – 2007. – С.394–398.

5. Хуторской А.В. Виртуальное образование и русский космизм //ЕІDOS-LIST. – 1999. (Вып. 1-295-6).

6. Хуторской А.В. Отечественные предпосылки философии виртуального

образования. Центр дистанционного образования "Эйдос". – 1998.

7. Хуторской А.В. Современная дидактика: Учеб. для вузов. – СПб: Питер,

2001. – 544 с.

8. Данилов М.А., Есипов Б.П. Дидактика. – М.: Изд-во АПН, 1957. – 487

с.

9. Ремезова И.И., Анишина Т.П. Проблема человека в философии

образования. // Философия образования ХХІ века. – М.: Логос, 1992. – 349

с.