ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ПРОБЛЕМИ МОРАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ

Проблема моральності привертає увагу мислителів від найдавніших часів. У філософській літературі вона систематично досліджується із середини 18 століття (І. Кант, І. Г. Фіхте, А. Шопенгауер, С. К’єркегор, М. О. Лоський,

Б. П. Вишеславцев, М. О. Бердяєв). Людство від покоління до покоління передає свій досвід, удосконалює його. Одним з аспектів цього досвіду є виховання. Адже суспільство завжди хвилювали проблеми морального розвитку, удосконалення становлення особистості людини. Залишаються актуальними ці проблеми й у наш час, адже будь-яка епоха вказує на необхідність морального виховання та формування культури поведінки. Виховання невіддільне від усієї історії людства й багато в чому визначається соціокультурним розвитком. Тому основні риси соціального та духовного життя в цей чи інший історичний період визначають провідні тенденції в розвитку суспільства [1].

Мета даної статті полягає в спробі охарактеризувати проблему становлення особистості з позицій педагогічних чинників моральнісного розвитку.

Ключові слова: моральність, педагог, виховання, духовність, педагогіка.

Предмет дослідження – історико-педагогічний аналіз розвитку проблеми морального виховання.

Питання вирішальної ролі морального виховання в розвитку й формуванні особистості усвідомлювалися й порушувалися багатьма вченими. Її вивчали такі відомі мислителі та педагоги, як Сократ, Арістотель, Я. А. Коменський, Ж.-Ж. Руссо, І .І. Песталоцці, І. Гербарт, К.Ф.Ушинський, А. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський. Учені по-різному підходили до виникнення процесу виховання в цілому, оскільки стояли на різних методологічних позиціях. У 20 столітті питання моральнісно–вольових вимірів особистості стають предметом психологічних досліджень (Л. І. Анциферова, Л. І. Божович, Б. С. Братусь, Ф. Ю. Василюк, Л. Колберг, О. М. Леоньєв, А. Маслов, Е. Фромм, С. Л. Рубінштейн, В. Франкл та ін.).

Давньогрецький філософ Сократ вважав, що людина повинна пізнати тільки саму себе, звідси й мета – пізнати самого себе, морально самовдосконалюватися. Платон, видатний афінський філософ і учень Сократа, обґрунтував систему освіти та виховання підростаючого покоління. Мета виховання, на його думку, – формувати «і тіло, і душу найпрекраснішим». Тільки найздібніші люди віком від 20 до 30 років можуть здобувати вищу освіту. Арістотель, учень Платона, видатний філософ і вчений Давньої Греції, розрізняв у людини тіло та душу, які існують нероздільно, розрізняв три види душі: рослинну, що виявляється в бажаннях та відчуттях, розум, що характеризується пізнанням та мисленням. Трьом видам душі відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне й розумове. У галузі морального виховання Арістотель надавав велике значення моральним навичкам і вправам щодо моральних вчинків. Природні задатки, розвинені навички, розум – три джерела морального виховання.

У феодальному суспільстві моральне виховання обмежувалося релігійним та моральним вихованням [1 ].

Діячі епохи Відродження, зокрема Вітторіно да Фельтре, Ф. Рабле, Т. Мор, Е. Роттердамський, головним принципом навчання проголошували усвідомленість, відмову від механічного заучування. Гуманісти висували на перше місце культ особистості.

Педагогіка Нового часу базується на принципах свободи, самооцінюваності людини. Вона звернена до людини. Серед педагогів цього часу особливе місце посідає видатний чеський мислитель Ян- Амос Коменський, фундатор наукової педагогіки. Педагогічним поглядам і педагогічній діяльності Я.-А. Коменського були притаманні демократизм, гуманізм, життєрадісність. Педагогічна спадщина Я.-А. Коменського охоплює всі найважливіші питання педагогічної науки. Але передусім вирізняються ідеї, які визначають необхідність навчання та виховання. Видатний педагог багато уваги приділяв моральному вихованню та дисципліні, був переконаний, що освіта людини повинна сприяти підвищенню її моральності, формуванню мудрості, помірності, мужності й справедливості – головних моральних якостей гуманної людини.

Таким чином, можна припусти, що виховання моральності, це не просто навчити людину робити добрі вчинки, а пробути в дитини самостійну волю, самобутню творчість, для якої моральнісний ідеал буде лише матеріалом для формування більш високих форм.

Вагомий внесок у розвиток педагогічних ідей вніс і Ж. Ж. Руссо. Центром уваги педагогіки Ж. Ж. Руссо вважав «природну людину», в якій від народження закладено гарні задатки. Він виділяв три завдання морального виховання: виховання хороших почуттів, правильних суджень і доброї волі.

Вирішальну роль моральному вихованню відводив і Йоганн-Генріх Песталоцці, найвидатніший представник світової демократії. Важливим засобом морального виховання вважав вправлення учнів у моральних вчинках, які потребують самовладання й формують волю. Моральне виховання у Песталоцці тісно пов’язане з релігійним вихованням. Прихильником ідей Й.-Г. Песталоцці був відомий німецький філософ, психолог і педагог Йоган-Фрідріх Гербарт. Система морального виховання, розроблена ним, ґрунтується на таких п’яти моральних ідеях: внутрішньої свободи, вдосконалення, приязні, права, справедливості.

На думку І.Канта, моральність, безперечно, відноситься до характеру. У своїй праці «Основи метафізики моральності» він вводить принцип виховання моральності, де йдеться про те, щоб ставитися до людини не як до засобу, а як до мети.

Неоціненний внесок щодо морального виховання вніс російський педагог К.Д.Ушинський, який вважав, що моральність розвиває гуманність, чесність, правдивість, дисциплінованість, почуття відповідальності, власної гідності. Педагог вимагав гуманного ставлення до вихованців [4].

Один з найвідоміших педагогів Антон Семенович Макаренко чільне місце серед моральних якостей відводив вихованню свідомої дисципліни, розглядаючи її в тісному зв’язку з вихованням волі, мужності й характеру.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В. О. Сухомлинського, видатного українського педагога, засновника гуманістичної новаторської педагогіки є її гуманізм. Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань діяльності педагога та навчального закладу. Без поваги та любові до вихованців розмови про гуманність і людяність безпідставні [3].

На сучасному етапі в складному процесі формування всебічно-розвиненої особистості чільне місце також належить моральному вихованню.

Розглядаючи структуру моралі, найчастіше виокремлюють три її елементи – моральна свідомість, моральна діяльність, моральне ставлення. Вони взаємопов’язані між собою. Поза свідомістю моралі не існує. Моральна свідомість функціонує на двох рівнях: емоційно-чуттєвому й раціонально-теоретичному, які існують у взаємозв’язку єдності, доповнюючи один одного. Щодо моральної свідомості, то важко виокремити щось конкретне, доки не втілишся в дії або вчинки людей, тобто в діяльність. Моральної діяльності в чистому вигляді не існує, оскільки мораль торкається всіх сфер життя та всіх видів діяльності людини, для яких властивий моральний аспект.

Моральна діяльність і моральна свідомість існують завдяки одна одній, адже моральні дії включають у себе роботу свідомості (мислительні, почуттєві, вольові компоненти). Здійснюючи моральний вчинок, людина вступає в певні стосунки з іншими людьми, із суспільством. У моральних стосунках людина буває і суб’єктом, і об’єктом.

Отже, представники різних епох по-різному ставилися до морального виховання, по-різному оцінювали та трактували сутність морального виховання особистості, але головним є те, що вони дали чимало корисних і цікавих порад щодо морального виховання, які ми можемо використати у своїй педагогічній діяльності. Досвід минулого на сьогодні є неоціненним скарбом, оскільки допомагає краще зорієнтуватися у складній ситуації, пов’язаної із проблемами морального виховання.

Література

1. Гусейнов А.А. Великие пророки и мыслители. Нравственные учения от Моисея до наших дней. М.: Вече, 2009. – 495 с.

2. Борытко Н.М. Педагогика: учеб. пособие для студ. высш. учебных заведений / Н.М. Борытко, И.А. Соловцова, А.М.Байтбаков; под ред. Н.М. Борытко. – М.: Издательский цент «Академия», 2007. – 496 с.

3. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. Вибр. твори: У 5-ти томах. – К.: 1976. – Т.3. – С.9-283.

4. Фіцула М.М.Педагогіка: навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. К.: Видавничий центр «Академія», 2000. – 542 с.