СЕЛО ГОРОДИЩЕ НА ШЕПЕТІВЩИНІ: ІСТОРИКО-АРХЕОЛОГІЧНИЙ НАРИС

Вивчення і дослідження історії населених пунктів, міст і сіл України є досить важливою проблемою сьогодення. Протягом останніх 20 – 25-ти років намітився поворот до проблем вивчення так званої “локальної історії”. Очевидно, це пов’язано з розумінням того факту, що історія будь-якої країни складається з сотень і тисяч малих історій конкретних місцевостей, які є досить різноманітними і багатогранними, а в сукупності і складають загальну картину історії певного краю або й держави. З метою вивчення і дослідження цих місцевостей проводяться численні конференції історико-краєзнавчого спрямування на всіх рівнях: місцевому, регіональному, всеукраїнському та міжнародному.

Північна Хмельниччина є одним із надзвичайно цікавих регіонів України, де в усі епохи історії нашої держави відбувались дуже важливі і цікаві історичні події. У наш час спостерігається надзвичайно низька поінформованість та історична свідомість населення. Саме тому люди не розуміють цінності історичних і археологічних пам’яток, спостерігається нігілістичне відношення громадян до таких об’єктів. Яскравим прикладом є той факт, що на місці археологічної пам’ятки ХІІ – ХІІІ ст., що у селі Городищі на Шепетівщині, відкрили кілька траншей для зберігання цукрових буряків, в результаті чого було зруйновано земельне покриття значної частини поселення [1, с. 8]. Як стало відомо, пошкоджена місцевість приховує багатовікову історію, екскурс у яку я хочу здійснити.

Саме село Городище розташоване на декількох підвищеннях, які розділяються маленькою річкою Гускою та радгоспними ставками, давньоруське городище, яке тут розташоване, вважається найбільш дослідженим на Хмельниччині. Це городище окремі дослідники вважають літописним Ізяславом, інші – фортецею на його підступах. Слов’яно-руське городище збудоване у ХІІ ст. і належало князю Теребовлянського князівства. Потім воно відійшло до земель Болохівського князівства. Виділилось це політичне об’єднання наприкінці ХІІ ст. в час князівських міжусобиць з прикордонних земель Галицько-Волинського та Київського князівств. У складі Болохівської землі назване городище виконувало роль форпосту для захисту північних кордонів цього князівства. Зруйнували городище у 1241 р. орди монголо-татар. Відтоді життя на ньому більше не відновлювалось [3].

Давньоруське городище мисове, має неправильну округлу форму і складається з двох укріплених майданчиків – дитинця і прилеглого до нього посаду. Площа городища понад 3,5 га, в тому числі дитинця – 0,62 га. Краї майданчика городища обмежують залишки земляного валу. З напільної сторони виразно видніють три лінії валів висотою до 5 метрів і ровів такої ж глибини. На внутрішньому валу було дерев’яне укріплення висотою понад 3 метри у вигляді зрубних стін, які в нижній частині мали форму “клітей” і використовувалися як житла і господарські будівлі.

Протягом 1957-1964 рр. територія городища майже повністю досліджена експедицією Інституту археології АН УРСР і Ленінградського державного університету під керівництвом професора М.К.Каргера, який стверджує, що на місці городища існувало давньоруське місто Ізяслав.У межах центральної частини міста, дослідниками відкрито близько 200 будівель, 180 із них являють собою наземні житла, які обігрівалися глинобитними печами. Означені споруди як і фортифікації, виявились спаленими. У процесі розчищення будівельних комплексів вдалося знайти 1500 предметів озброєння, більш як 700 одиниць збереження сільськогосподарських знарядь праці, велику кількість ремісничих інструментів, побутових виробів тощо. Ці та інші пам’ятки матеріальної культури у 60-тих роках були вивезені у м. Ленінград (нині Санкт-Петербург). Серед вивезеного речового інвентарю опинилися і речові скарби. У складі 16 виявлених скарбів 8 представляють собою скроневі півторавиткові підвіски із срібного дроту. Решта 8 скарбів кількісно не великі і трохи інші за складом. Майже всі скарби трапились на глибині 0,4-0,6 або 0,8-1 м від поверхні у потужному горілому шарі. Виключення складає лише скарб ХVІ, якого знайшли на глибині 1,6 м. Умови виявлення скарбів невідомі, оскільки щоденникові записи розкопок не збереглися. Топографія скарбів дещо несподівана: лише один скарб, що складався із дротинних скроневих кілець, був знайдений на дитинці, всі решта – на посаді. Причому із 15 скарбів, шість виявлені у центральній частині посаду на дуже близькій відстані (від 5 до 15м). Три скарби (№VІ, Х, ХVІ) зв’язані зі внутрішньовальними клітями. Один скарб знайдено в башті. Деякі скарби зафіксовано поблизу печей , куди, мабуть, були поспішно заховані [2, с. 121-215].

Всі комплекси прикрас М.К.Каргер визначив як скарби. Багато із них, очевидно, скарбами назвати не можна. Проте відсутність точних даних про умови виявлення кожного комплексу вимагає зберегти авторський список скарбів у повному обсязі. Встановлення складу скарбів та їх опис здійснено на основі вивчення самих речей та інвентарних карток Державного Ермітажу і польових звітів. Разом з тим, нами проведено опитування місцевого населення, людей які жили у час розкопок. За їх спогадами вдалось дещо деталізувати проведення розкопок. Стосовно кістяків, то точної інформації немає. Так, за спогадами Ольги Вільбіцької, експедицією М.К.Каргера було викопано велику кількість кістяків, все поле було вкрито ними. По краях городища, де проходили оборонні бої – лежали чоловічі кістяки. В тилу – жіночі та дитячі. Усі кістяки були перезаховані неподалік. Хоча за спогадами її односельчанина кістяки пакували у мішки і вивозили за межі села. Стосовно металевих виробів, то за згадками очевидців, знахідок із цінних металів не було, тому що вони були іржаві. Хоча по селу ходили чутки, що траплялось і золото. До того ж, ще до розкопок на валах знаходили золоті монети при оранці. Майже всі знайдені речі були вивезені у Санкт-Петербург. Лише матеріали, які не мали великої цінності, віддали на створення пришкільного музею. Це, в основному, були знаряддя праці, уламки кераміки та обладунки. На основі цих матеріалів у підвальному приміщенні школи вчителем історії був створений музей, куди на екскурсію приїздили люди з усього району. Проте, на даний час від того музею залишилось лише декілька фотографій, всі інші матеріали втрачені [5].

Жили члени експедиції на квартирах у місцевого населення. Сам М.К.Каргер проживав у приміщенні школи-інтернату, там був розміщений і його кабінет. При розкопках на чорнові роботи наймали місцевих жителів, проте скільки їм платили ніхто не пам’ятає, іноді люди працювали і на добровільних засадах. На жаль відеоматеріалів з проведення розкопок не збереглось, усе було вивезено у Санкт-Петербург. У створеному раніше музеї майже всі експонати втрачені. Залишилось лише декілька фотографій та залишки речового інвентарю. Стосовно походження нинішнього села Городище існує легенда, що його заснували люди, які вижили після нападу орди монголо-татар, неподалік зруйнованого городища, на відстані одного кілометра у ХІV столітті, але невідомим залишилось ім’я його засновника. Уперше в історичних документах Городище згадується як володіння князя Іллі Костянтиновича Острозького, в акті від 31 січня 1534 року, а також у літописах часів Київської Русі.

У 1538 році в Городищі православним князем Богушем Федоровичем Корецьким, який також є засновником Корецького жіночого монастиря, був створений чоловічий монастир. Це видно з архівних даних Почаївської Лаври ( № 138, л.94), в яких міститься духовний заповіт Б. Корецького, складений у 1576 році, відповідно до якого він заповідає своєму сину Іоакіму і його нащадкам не порушувати заповіту, що стосується заснованих ним монастирів, у тому числі й Городищенського. Спочатку монастир, заснований князем Богушем Корецьким, був дерев’яним, проживали в ньому монахи – чоловіки. Процвітав він до початку ХVІІІ століття. Далі, через часті набіги татар, дуже збіднів, позбувся своїх майнових цінностей, а за часів покатоличення місцевої шляхти був зруйнований поляками у 1745 році.

У 1746 році князі Любомирські і дворянин Яків Погрошевський на місці православного монастиря почали розбудовувати кляштор і костьол для монахів римо-католицького кармелітського ордену. За 36 років будівництва було зведено могутні кам’яні будівлі, криті залізом. Городищенський кляштор став одним із найбагатших католицьких монастирів на Волині. Однак через участь монахів у Польському повстанні 1831 року царська влада Російської імперії наказала закрити монастир, костьол перетворили у православну парафіяльну церкву. А через 25 років у напівзруйноване приміщення перевели 230 черниць з полонського монастиря. Вони його поновили і відкрили духовне училище для дівчат-сиріт, де навчали різним наукам і рукоділлю.

Отець Володимир Струменський у своєму « Історичному нарисі Городищенського жіночого монастиря з нагоди його 50-річного ювілею 13 липня 1908 року дав широкий виклад історії спорудження кляштору і його перебудови на православну обитель :

« На північній стороні знаходиться головна монастирська Сято-Різдво Богородична церква, вівтарем на північ. Вона має вигляд корабля з двома вежами на південно-східній стороні, а посередині їх ікона Святої Трійці. Вежі п’ятиповерхові, висотою до двадцяти сажень. У правій – монастирська дзвіниця. У середині храм розмальований фресками. У самому храмі, розділеному повздовжніми колонами на три частини, на середньому його склепінні зображено один із Вселенських соборів. Ця велична картина вражає кожного при вході у храм і підсвідомо змушує забутися і подумки перенестися у ті часи християнства, коли християнська віра і Церква остаточно перемогли своїх ворогів – єретиків».

Монастир зростав. На 1908 рік тут уже було 18 черниць і 112 послушниць. 13 липня 1908 року, на честь 50-річчя монастиря, ігуменя Леоніда відкрила дворічну жіночу школу. При монастирі відкрили готель, економічний будинок. У 19014 році у монастирі проживало 67 черниць і 167 послушниць.

За радянської влади цей духовний центр православ’я було закрито. У приміщенні знаходилась окружна партійна школа, згодом організували санаторій, гарнізонний стаціонарний шпиталь. Під час війни тут знаходився польовий шпиталь, а кілька кімнат знову заселили монахині. З часом весь монастир перейшов у їхнє розпорядження. Але тільки до 1960 року. Тоді його вкотре закрили і розмістили тут психіатричну лікарню. За останнє десятиліття монастир став відомим далеко за межами району з того часу, як відкрив свої двері для відвідувачів. У 1986 році Священний Синод Української Православної Церкви благословив відкриття монастиря, відтоді почалось його відродження і реставраційні роботи [4, с. 3].

Література:

1. Гіркий присмак городища // “Шепетівський вісник”. – 1 лютого 2007 р., № 12-13. – С. 8.
2. Паспорт на археологічну пам’ятку “Староруське городище” // Фонди Шепетівського краєзнавчого музею.- №1487-22.19.
3. Піскова Г.О. Скарби із городища біля міста Шепетівки/ Піскова Г.О. // СПб, 1997. – С. 121-125.
4. Повернення городищенської обителі // “Шепетівський вісник”. – 19 квітня 2007 р., №42-43. – С. 3.
5. Спогади Ольги Вільбіцької про дослідження М. К. Каргера у с.Городище на Шепетівщині.
6. Бузиль Валентина Василівна - студентка V курсу, історичного факультету ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький ДПУ ім. Григорія Сковороди»
7. Науковий керівник: к.і.н, доцент Колибенко О.В.