СІМЕЙНА ПОЛІТИКА ЯК СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Державна сімейна політика є важливим політичним інструментом впливу на забезпечення сприятливих умов для всебічного розвитку сім'ї та її членів, найповнішу реалізацію сім'єю своїх функцій і поліпшення її життєвого рівня, підвищення значення сім'ї як основи суспільства, укріплення і розвиток соціального інституту сім'ї в цілому.

Функціонування сім’ї в сучасних умовах та відповідна державна стратегія вимагають глибокого осмислення і наукового аналізу, одним із аспектів якого є визначення сімейної політики як складової соціальної політики держави. Цей аспект має значення для формування теоретико-методологічних засад державної сімейної політики, її наукової парадигми.

Серед наукових досліджень, присвячених даній темі, слід вказати наступні. Сутнісним характеристикам державної сімейної політики присвячені праці А.Антонова, С.Вакуленко, С.Вогулкіна, С.Дармодєхіна, С.Каунової, Г.Клімантової, Г.Кришталь, Н.Лук’янової, Л.Мельничук, А.Мішина, С.Ничипоренко, І.Семенець-Орлової, Г.Сініциної, І.Чеховської, Н.Шок. В контексті досліджень соціальної політики та соціальної державності до проблематики сімейної політики звертались науковці В.Бабкін, Н.Борецька, М.Волгін, Е.Гансова, А.Сіленко, О.Скрипнюк, В.Скуратівський, О.Палій, Є.Холостова, П.Шевчук та інші.

Незважаючи на значні наукові доробки в цій сфері, тематика державної сімейної політики залишається актуальною і проблематичною. Саме тому мета даної роботи полягає в аналізі сімейної політики як складової соціальної політики держави.

Визначальною для дослідження теоретичних основ державної сімейної політики є надзвичайно складна категорія «політика». Це явище залежно від сфери застосування вживається в різних значеннях. Сам термін «політика», що перекладається з грецької мови як державні і суспільні справи, визначається як особлива сфера суспільства, в межах якої здійснюється діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади індивідами й соціальними групами з метою здійснення власних запитів і потреб [1, с.498].

Термін «державна політика» охоплює суспільну діяльність, пов’язану передусім з участю в боротьбі за владу в державі. Як сфера суспільного життя політика включає також політичні ідеї та відповідні їм установи. З позицій методів і технології політика часто визначається в літературі як мистецтво можливостей та маніпулювання.

В.Тертичка визначає державну політику як відносно стабільну, організовану й цілеспрямовану дію/бездію (як пролонґацію наявної політики) державних інституцій (не випадковою, безсистемною поведінкою учасників процесу політики) і містить не окремі абстрактні, а конкретні рішення щодо розв’язання проблем або сукупності проблем і є відповіддю на суспільні вимоги. Невід’ємним компонентом державної політики є її леґітимність, монополія держави на законний примус та безпосередня конкретна дія чи бездія, що й аналізується, адже оцінюється безпосередня дієвість/пасивність державних інституцій у дослідженні позитивних/неґативних її результатів і наслідків [2, с.12-13].

О.Кучеренко обгрунтовує концептуальне розуміння державної політики як багатокомпонентної, багатовимірної, динамічної системи, що є “стрижнем” виміру політичного життя суспільства й людини з різнорівневими горизонтальними та вертикальними зв’язками, зовнішніми впливами та внутрішніми процесами, що відображають єдність економічної, політичної та соціальної сфер, процес взаємодії державної політики й державного управління [3, с.5].

Своєрідною формою і засобом практичного втілення в життя державної політики є державне управління. Політика й управління тісно взаємопов’язані, внаслідок чого політика стає управлінням, а управління становить найбільшу політику.

У даній роботі сімейна політика розглядається як невід’ємна складова державної соціальної політики, тому цілком правомірним буде розглянути цю категорію.

Словосполучення «соціальна політика» походить від таких родових понять, як «політика» та «соціальне». Що стосується терміну «соціальний», то варто звернути увагу на наступне. Термін «соціальний» походить від латинського «socialis» – спільний, громадський, тобто це назва всього міжлюдського, усього того, що пов’язано із спільним життям людей, з різними формами їх спілкування, взаємними обов’язками [4, с. 429-430]. За відомим словником В. Даля, «соціальність» походить від французької і означає громадськість, суспільність, таке, що характеризує спільне життя, взаємні обов’язки цивільного побуту, життя [5, с. 284]. Отже, «соціальне» – це те, що стосується суспільства і спільності, має міжособовий і спільнісний характер.

Соціальна політика передбачає забезпечення соціальної безпеки, регулювання соціальних процесів, реалізацію інтересів споживачів, створення умов для сталого людського розвитку, і займає суттєве місце в механізмі забезпечення потреб людини.

На думку автора, соціальну політику можна визначити як систему заходів інститутів суспільно-політичного життя, спрямованих на забезпечення оптимального розвитку соціальної сфери, підвищення добробуту та задоволення потреб суспільства як загалом, так і окремого громадянина. Під суспільно-політичними інститутами мається на увазі сукупність суб’єктів, які беруть участь у здійсненні соціальної політики.

Як відзначає український вчений В. Скуратівський, соціальна політика передбачає глибинні тенденції розвитку в усіх сферах суспільного життя, що зумовлюють процес розвитку соціального буття і соціальної безпеки людини та цілеспрямований вплив на них суб’єктів регулятивної діяльності. Така політика має виявляти та розв’язувати суперечності як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах, аспектах, тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини [6, с. 100].

Соціальна політика, а в її складі і сімейна політика, це – невід’ємна складова діяльності держави, відповідальної за добробут, розвиток і безпеку своїх громадян. Зважена соціальна політика зберігає стабільність у суспільстві, що дозволяє йому розвиватися без значних потрясінь, заколотів та революцій. Соціальна політика є своєрідним «амортизатором» ринкових ризиків, тому її основним критерієм є рівень суспільної злагоди та солідарності.

Особливу роль соціальна політика відіграє в суспільствах перехідного типу, оскільки її механізми захищають людину від втрат доходу, а населення взагалі – від негативних наслідків економічних реформ, структурних трансформацій виробництва, ринкової стихії. До того ж, соціальна політика – це той інструмент, за допомогою якого влада може впливати на суспільство і отримувати підтримку політичного курсу, який проводиться. Цю величезну силу соціальної політики, точніше, її гасел, особливо чітко можна спостерігати під час виборчого процесу.

Метою соціальної політики в соціальній, демократичній державі є загальний добробут, у тому числі забезпечення мінімально необхідного рівня соціального захисту різних категорій населення.

Що стосується державної сімейної політики, то, як справедливо зазначає А.Мішин, визначення терміну «державна сімейна політика» та його наповнення залежить від багатьох чинників. У даному випадку найголовнішим є розуміння того, які саме сім’ї потребують державної допомоги та яку ідеологію щодо сім’ї підтримує та поширює держава. Така ідеологія розуміється як система поглядів, цінностей та настанов, за допомогою яких усвідомлюються/аналізуються соціальні проблеми та визначаються цілі й способи діяльності, спрямованої на утвердження чи зміну суспільних відносин та соціальних феноменів (у тому числі – громадянських шлюбів). Розроблення, оприлюднення та суспільне схвалення такої ідеології є точкою відліку для формулювання концептуальних засад державної сімейної політики як цілісної науково-практичної системи [7, с.17].

І.Чеховська визначає сімейну політику як цілеспрямовану діяльність державних органів і інших соціальних інститутів, покликану створювати оптимальні умови для виконання сім’єю її функцій, гармонізувати відносини між особою, сім’єю і суспільством [8, с.471]. Водночас, державна сімейна політика визначається як самостійний напрям соціальної політики, система комплексної діяльності держави, яка спрямована на соціальний інститут сім’ї з метою збереження, укріплення і розвитку, захисту інституційних прав та інтересів, активізації суб’єктної ролі, забезпечення суверенітету та добробуту сім’ї на підставі правового регулювання її відносин з державою.

Г.Кришталь справедливо зауважує, що сімейна політика потрібна з наступних фундаментальних причин: для добра особи і для добра суспільства, яке не може добре функціонувати без здорових і сильних сімей. Завданням сім’ї – повне, цілісне виховання людини, яка стане в майбутньому добрим, повноцінним громадянином. Сімейна політика необхідна тому, що без неї не існує соціальна справедливість [9, с.1].

Беручи до уваги наявні підходи до визначення основних складових державного управління, Л.Мельничук пропонує розглядати державне регулювання розвитку соціального інституту сім’ї як цілеспрямований систематичний вплив з боку держави на суспільні відносини та соціальні інститути, від яких залежать оптимальне функціонування й розвиток сім’ї, з метою максимального задоволення потреб особи, сім’ї та суспільства в цілому. Система державного регулювання цих процесів має включати такі складові, як цілі, завдання, функції (напрями) та механізми здійснення, що визначаються особливостями розвитку сім’ї та концентруються у формі державної сімейної політики [Мельничук, с.7-8].

Зважаючи на недостатню розробленість питання щодо визначення механізмів державного регулювання розвитку соціального інституту сім’ї та виходячи із загальних методологічних основ управління й регулювання, Л.Мельничук розглядає цю складову як сукупність способів впливу на діяльність суб’єктів регулювання та фактори, від яких залежать зміни моделей, зразків сімейної поведінки [10, с.8].

Таким чином, в цілому державну сімейну політику можна визначити як заходи держави та інших суб’єктів політики, спрямовані на утвердження чи зміну сімейних відносин, сім'ї як соціального феномену і які обумовлені політичною ідеологією щодо сімейних цінностей. В свою чергу, сімейна політика соціальної держави – це політика, спрямована на створення необхідних умов для успішного функціонування сім’ї, добробут, укріплення і розвиток сім'ї як важливого соціального інституту суспільства та основи стабільності політичної системи.

Література:

1. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П.Горбатенко; за ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.
2. Тертичка В.В. Державна політика: аналіз і впровадження в Україні: Автореф. дис… д-ра наук з держ. управління: 25.00.01 / В.В.Тертичка; Нац.акад.держ.упр. при Президентові України. – К., 2004. – 36 с.
3. Кучеренко О.О. Державна політика: теоретико-методологічні засади дослідження процесу формування та здійснення: Автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.01 [Електронний ресурс] / О.О. Кучеренко; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України. — К., 2000. — 20 с.

4. Философский энциклопедический словарь. – М.: Инфра-М, 2000. – 530 с.

5. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. – М.: Русский язык, 1989-1991. Т.1. – 800 с.

6. Скуратівський В. Принципи соціальної політики / В.Скуратівський // Вісник УАДУ. – 1997. - № 2. – с.98-108.

7. Мішин А. Державна сімейна політика як цілісна науково-практична система / А. Мішин //Актуальні проблеми державної сімейної політики: Матеріали науково-практичної конференції/ С.Р.Сафіуллін, С.В.Толстоухова, О.В.Бєлишев та ін.// Вісник Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту (спецвипуск). Науково-практичний журнал. – 2010. - № 1-2. - С.17-22.
8. Чеховська І.В. Співвідношення соціальної і сімейної політики: деякі теоретичні і практичні аспекти / І.В.Чеховська // Право та управління. – 2011. - № 1. – С. 465-474.
9. Кришталь Г. Сімейна політика в ЄС – приклад Польщі. – Інститут родини та подружнього життя УКУ [Електронний ресурс] / Г.Кришталь. - Режим доступу: family-institute.org.ua

10. Мельничук Л.М. Державне регулювання розвитку соціального інституту сім'ї в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з держ. упр.: спец. 25.00.02 «Механізми державного управління» / Л.М.Мельничук. — К., 2009. – 20 с.