ШЛЯХИ ПОЛІТИЗАЦІЇ КООПЕРАТИВНОГО РУХУ В ЄВРОПІ В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХХ ст.

Актуальним на сьогодні є вивчення та критичне осмислення історичного досвіду, як вітчизняного так і зарубіжного, у вирішенні проблем пов’язаних із суспільними трансформаціями різних років. Важливим етапом у формуванні підвалин громадянського суспільства у регіоні Центрально-Східної Європи стали 20-ті роки ХХ ст.. Кооперативний рух, як один з громадянських інститутів відігравав у ньому важливу роль. Широка соціальна база, на яку він опирався, та потужний трансформаційний потен­ціал об’єктивно зумовлювали підвищений інтерес до нього політичних пар­тій. Комуністи, які керувались утилітарним підходом до громадських інституцій, розглядали кооперацію як поле для ведення власної пропаганди та засіб втягування охоплених нею громадян до політичної боротьби за здобуття політичної влади насильницьким шляхом, а потім нав’язувати селянству чужі йому пріоритети. Натомість, представники найбільш поши­реного саме у Центральній Європі селянського політичного руху – агра­ризму – розглядали сільськогосподарську коопераці, як засіб еволюційного перетворення суспільства відповідно до ідей аграрної (селянської) демо­кратії. Якщо, результати політики аграристів у кооперативному русі, хоч і у незавершеному вигляді, можна простежити на прикладі окремих країн Цент­ральної та Південно-Східної Європи, то цілісні результати політики комуніс­тів щодо кооперативного руху були продемонстровані в Радянському Союзі.

Метою даної розвідки є дослідження особливостей розвитку кооперативного руху в країнах Центральної та Східної Європи (в першій третині ХХ ст.); місце кооперації у суспільно-політичному та соціально-економічному житті регіону.

Друга половина 20-х – початок 30-х років розглядається в сучасній історіографії, як час, коли кооперація СРСР зазнала системних трансформацій, що змінили зміст її діяльності. Результатом цього, дослід­ники вважають остаточне усунення від участі у справах товариств їх членів-па­йо­виків, а також перебрання функцій зборів правліннями спілок, що потра­пили у абсолютну залежність від партійних бюро [1, с.163]. Серед сучасних праць, присвячених особливостям розвитку російської кооперації після встановлення комуністичної диктатури, взаємин між правля­чою партією та кооперативним рухом на особливу увагу заслуговують праці Л. Файна, В. Кабанова. Так, аналі­зуючи причини знищення громадського кооперативного руху в Радянському Союзі, Л. Файн відзначав, що головна причина полягала «у несумісності кооперації як демократичної організації захисту економічних інтересів своїх членів». Кооперація виявилась «інородним тілом» у насильницьки створю­ваному ладі. Як наслідок, російські дослідники сходяться на думці, що на початку 30-х років російська кооперація зазнала деформацій, після яких зберегла лише назву. Вона пере­стала в повному та точному розумінні відповідати визначенню терміну «ко­операція» [2, с. 90].

Поява можливостей для критичного переосмислення історії після розпаду СРСР викликала пожвавлення досліджень, присвячених політиці комуністів щодо громадських рухів, у тому числі їх курсу у Міжнародному кооперативному альянсі(МКА). Наприкінці 90-х років переглянули попередні під­ходи М. Макаренко та А. Крашенінніков [3]. На початку ХХІ ст. з’явилися нові праці з історії взаємодії радянських кооперативних центрів та МКА, які тепер розглядалися у контексті політики комуністів у світовому та європейському кооперативному русі. Серед них слід відзначити кілька праць українських дослідників М. Журби [4] та О. Крамара [5]. Натомість, проблеми розвитку кооперативного руху в країнах Центральної та Південно-Східної Європи міжвоєнної доби досі не викликали інтересу в новітній українській та російській історичній науці.

Перш ніж перейти до розгляду політики комуністів у європейському кооперативному русі варто зазначити, що її специфіка визначальним чином залежала від того, чи знаходились вони при владі, чи лише вели боротьбу за встановлення «диктатури пролетаріату». Адже в останньому випадку кооперація не розглядалась з точки зору можливого її використання для реалізації суспільних перетворень, а оцінювалась як інструмент радикалізації охопленого нею населення.

Історично першим був досвід використання кооперації у соціально-економічних перетвореннях у радянських республіках колишньої Російської імперії. Пріоритетною для більшовиків була споживча кооперація, розвиток якої мав завершитись встановленням монопольних позицій у роздрібній торгівлі, а відтак підготувати поступову відмову від товарно-грошових відносин і перехід до системи централізованого розподілу товарів серед населення. Розроблений В. Леніним проект передбачав розбудову на основі кооперативної мережі так званого «загальнонаціонального кооперативу». Усе населення країни зобов’язане було вступити до споживчих товариств. Це мало доповнюватись такими недемократичними принципами як одер­жавлення (націоналізація) громадських за формою споживчих коопе­ративів, монополізмом окремо взятих «товариств» на відведеній їм терито­рії [6, с. 120–121]. Компартійне керівництво відверто демонструвало несприйняття базових кооперативних принципів і насамперед самостійності кооперації, її незалежності від державних структур [7, с. 117].

Проте, відсутність широкої соціальної бази більшовицького режиму підштовхувала до тимчасового компромісу з найбільш чисельною та впли­вовою у пореволюційній Росії громадською організацією. У результаті, лідери кооперативного руху погодились на вимогу В. Леніна щодо поста­чання кооперацією усього населення країни споживчими товарами на одна­кових умовах, незалежно від того, чи були вони її членами. Натомість, згідно із затвердженим Радою народних комісарів РСФСР 12 квітня 1918 р. декретом «Про споживчі кооперативні організації», їх відносини з державою залишалися формально договірними, зокрема, було збережено внутрішню автономію та демократичні принципи формування членської бази [8, арк. 30; 9, с. 91–92].

Кооперативний рух країн Європейського регіону впродовж 20-х років позначався орга­нізаційною неоднорідністю. Так, якщо в Угорщині він був не лише інтегро­ваний до загальнонаціонального кооперативного центру – Угорської коопе­ративної спілки, а й структурований у консолідовані організації споживчої, кредитної та інших форм кооперації, то у Чехословаччині та Польщі процеси інтеграції кооперативного руху тривали у цей період. Це зумовлювалось як особливостями формування їх територій, так і національним складом насе­лення. Зокрема, в Польщі давалося взнаки тривале входження її територій до трьох сусідніх імперій (Російської, Австро-Угорської та Німецької), на яких і відбувалися процеси ґенези кооперативного руху наприкінці ХІХ ст. В ре­зультаті, у Польщі існували окремі взаємонезалежні центри усіх видів кооперації, а у Чехословаччині окремі національні об’єднання сільськогоспо­дарської та споживчої кооперації. Процеси консолідації кооперативного руху наштовхувались на політико-ідеологічні суперечності між тими політичними силами, що контролювали ті чи інші центри. Саме з цієї причини роз­дробленість польської сільськогосподарської кооперації долалась повільніше аніж чехословацької. Це зумовлювалось не лише відсутністю єдності місцевого аграризму, а й боротьбою за вплив у можливому єдиному центрі – Центральній спілці сільськогосподарських кооперативів.

Вияв загострення конфлікту між комуністами та поміркованим представництвом європейської кооперації знайшов свій вияв і у роботі МКА. Це яскраво прослідковується на досвіді Чехосло­ваччини. Саме у ній серед кооперативних рухів усіх країн Європи комуністи мали на початку 20-х років ХХ ст. найбільш сильні позиції [10, арк.24]. У  чехословацькій компартії було створено одну з перших у Європі коопе­ративну секцію (вперше у регіоні ЦПСЄ). Серед слов’янської частини споживчого руху комуністи на початку 20-х років здобували до половини місць на кооперативних конгресах, що було безпрецедентним результатом серед усіх капіталістичних кооперативних центрів. Офіційний орган Кооперативної секції Комінтерну журнал «Міжнародна кооперація» на початку 1925 р. визнавав, що: «Чехословаччина – єдина країна, в якій наш вплив поширився на широкі маси кооперованих робітників» [11, с. 6].

Осередками комуністичного впливу у країні були кооперативи великих промислових центрів, зокрема у Празі, Кладно, Моравській Остраві, Брно. Водночас, диференціація ідейного впливу мала місце і за етнічною ознакою. Так, у німецьких споживчих товариствах переважав вплив поміркованої соціал-демократії, а у слов’янсь­ких – комуністів [12, с. 50–52].

Кооперативна секція Комінтерну вимагала від КПЧ змінити підходи до кооперативного руху, гостра боротьба за вплив на кооперацію Чехословаччини знайшла своє відображення і під час ХІІ конгресу МКА 1927 р. у Стокгольмі. Про­радянські виступи делегатів-комуністів від чехословацької кооперації (Крейц, Канівська тощо) наштовхнулись на критику з боку іншого пред­ставника делегації Гакеля, який закликав Конгрес «...не думати, що чехо­словацька делегація складається виключно із комуністів. Ми досить терпимо ставимось до комуністів, але Чехословаччина не вважає за потрібне беззастережно підкорятися всім настановам із Москви» [13, с. 17, 21]. Якщо до 1927 р. представники чеської кооперації у МКА займали стосовно радянських ініціатив у цілому лояльну позицію, то уже під час сесії ЦК МКА в Брюсселі у квітні 1927 р. виступили активними противниками збереження за делегатами кооперативних центрів радянських республік ексклюзивного представництва в 10 представників у ЦК. Відповідна пропозиція була внесена як компромісна бельгійською делегацією, підтримана англійською та французькою та попри різкий спротив чехів і німців здобула більшість у 21 голос проти 5 під час Брюссельського засідання ЦК МКА

Це було віддзеркаленням складних процесів, що були викликані спробами Комінтерну здійснити так звану «більшовизацію» комуністичних партій центрально­європейських країн. Фактично, чехословацький випадок був зразком для інших країн ЦПСЄ. На кооперативній нараді VI роз­ширеного пленуму Виконавчого комітету Комінтерну в березні 1926 р. чехословацькі комуністи були розкритиковані за те, що, здобувши сильні позиції у чеській кооперації, обмежились чисто кооперативною роботою», не пов’язуючи її з політичними вимогами, недостатньо активно викорис­товували можливості мобілізації кооперованого населення для так званої загальної боротьби.

Отже, соціально-економічні та політичні умови окремих країн регіону суттєво різнилися. Найбільш сприятливими для реалізації коопера­тив­ної політики селянських політичних партій вони були у Болгарії та Чехословаччині. Натомість у Румунії, і особливо у Королівстві сербів, хорва­тів та словенців популярні серед населення аграрні партії впродовж
20-х років ХХ ст. не мали можливостей для впровадження в життя своїх теоретичних положень. Особливості політичного розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи у досліджуваний період також наклали свій відбиток на можливості впровадження в життя ідеологічних постулатів. Якщо комуністи в СРСР власну програму суспільної модернізації здійсню­вали за умов партійної монополії на владу, то прихильники аграрних ідей в країнах ЦПСЄ змушені були діяти в атмосфері політичного плюралізму та представницької демократії. З огляду на це, їх кооперативна політика реалізовувалась зі знач­но більшими труднощами, і, водночас, зазвичай у неповному, незавершеному обсязі.

Література:

1. Коряков И.А. Принципы кооперативного движения / И. А. Коряков; Центросоюз РФ. Сиб. ун-т потреб. кооп., Забайк. ин-т предпринимательства. Забайк. фил. Рус. геогр. о-ва Чита: Изд-во Забайк. ин-та предприни­мательства Сиб. ун-та потреб. кооп., 1998. – 235 с.

2. Теория и история кооперативного движения / В.Н. Титаев, В.В. Пет­ров, И.Ф. Бородин. – Энгельс, 2002. – 348 с.

3. Макаренко А.П. Теория и история кооперативного движения: [учеб. пособ.] / А.П. Макаренко. — М.: ИВЦ «Маркетинг», 1999. – 387 с.

4. Журба М.А. Селянська кооперація радянської України і Міжнародний кооперативний Альянс (20-ті роки ХХ ст.) / М.А. Журба // Український історичний журнал. – 2001. – № 2. – С. 61–74.

5. Крамар О.С. Проблеми створення та діяльності закордонних пред­ставництв української кооперації у 20–х роках ХХ ст. / О.С. Крамар // Гілея. – К., 2009. – Вип. 22. – С. 70–79.

6. Файн Л.Е. Отечественная кооперация: исторический опыт / Л.Е. Файн. – Иваново, 1994. – 276 с.

7. Кабанов В.В. Кооперация, революция, социализм / В.В. Кабанов. – М.: Наука, 1996. – 206 с.

8. Російський державний архів соціально-політичної історії (РДАСПІ) Ф. 17. Оп. 3. Спр. 93. Протокол Совета народных комиссаров СССР (10 апреля 1918г.). – 87 арк.

9. Декреты Советской власти. – Т.2: 17 марта – 10 июля 1918 г. – М.: Политиздат, 1959. – 686 с.

10. РДАСПІ Ф. 506. Оп.1. Спр. 29. Отчет, письмо в ИККИ и резолюции по организационным и тактическим вопросам, принятые на 1 конференции коммунистов-коопе­раторов в Москве 1–6 ноября 1922 г. (01.11.1922 – 06.11.1922 гг.). – 83 арк.

11. Достижения и задачи коммунистов в кооперации // Международная кооперация. – 1925. – № 3–4. – С. 5–8.

12. Фрометт Б.Р. Крестьянская кооперация и общественная жизнь / Б.Р. Фрометт. – 2-е изд. – Пг.: Мысль, 1918. – 39 с.

13. ХІІ Международный кооперативный конгресс // Международная кооперация. – 1927. – №9-10. – С.9-53.