ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЦЕРКОВНОПАРАФІЯЛЬНИХ ШКІЛ НА ПОЛТАВЩИНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX СТОЛІТТЯ)

В умовах становлення та розвитку української держави, реформування освіти України з урахуванням її інтеграції в європейський культурній та економічний простір, що висуває нові завдання в галузі освіти й виховання підростаючого покоління, особливої актуальності набуває проблема розвитку початкової освіти в Україні. Закони України: «Про освіту», «Про початкову освіту» Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття») визначають основні засади розвитку початкової ланки вітчизняної освіти, спрямовують її на інтелектуальний, соціальний, духовний розвиток дитини, закладання основ для подальшого успішного навчання у середніх та вищих закладах освіти, розгортання процесів саморозвитку і самоосвіти. Виходячи з цього, можна наголосити на особливому значенні початкової освіти як своєрідної бази для входження людини у культурно-освітній простір та самореалізації у ньому.

Суттєвою умовою успішної реалізації цих завдань є не лише пошук нових дієвих теоретичних та практичних розробок щодо вдосконалення процесів навчання та виховання дітей у молодших класах, а й вивчення, узагальнення і творче переосмислення історико-педагогічного досвіду розвитку початкової освіти в Україні, зокрема досвіду прогресивної педагогіки другої половини XIX – початку XX століття, для якої характерні суттєві реформаторські зміни та перетворення в галузі освіти, та подальше використання його окремих положень для удосконалення та оновлення цієї ланки освіти. Тільки такий підхід до вирішення складних завдань виховання підростаючого покоління, основою якого є глибоке осмислення й усвідомлення історико-педагогічного досвіду, звернення до національних джерел педагогічної теорії та шкільної практики, методів та форм практичної діяльності вчителів початкової школи, може забезпечити реалізацію освітньо-виховної мети сучасної початкової освіти, а з нею сприятиме зростанню освітнього потенціалу всього суспільства. З огляду на це, важливого значення набуває вивчення діяльності церковнопарафіяльних шкіл в Україні, які зробили вагомий внесок у ліквідацію неписьменності серед народу, в піднесенні його духовності.

Протягом усього ХІХ століття неписьменність народу залишалась однією з головних культурно-соцiальних проблем як Росії в цілому, так i зокрема України. У 1856 р. в Російській імперії діяло 1 320 початкових шкіл, або одна школа припадала на 9,6 тис. жителів, а один учень - на 150 чол. [1, с. 513]. Скасування кріпосництва стало своєрідним поштовхом до масового культурноосвiтнього руху прогресивних сил суспільства, який змусив царський уряд розпочати реформування народної освіти.

Священний Синод розробив та видав цілу низку указів i положень, які стосувалися розвитку початкової освіти, залучивши до цієї справи православне духовенство. У 1864 р. були розроблені та видані «Положення про початкові народні училища». У 1884 р. - особливі «Правила про церковнопарафiяльнi школи», до яких Синодом у 1886 р. було внесено доповнення спеціальними постановами від 14 лютого, 20, 27 березня, 3 квітня та 2 травня та розроблено i затверджено «Програми навчальних предметів для церковнопарафіяльних шкіл». У 1891 році було вироблено «Правила про школи грамоти», які надавали цьому виду шкіл законного статусу та регламентували їхню дiяльнiсть. У 1896 році - опубліковано «Положення про управління школами церковнопарафіяльними i грамоти відомства православного iсповiдання».

Однією з головних умов якісного функціонування початкових народних шкіл була органiзацiя навчально-виховного процесу, який на території України, зокрема у Полтавській губернії, характеризувався тривалістю та еволюцiйнiстю.

Церковнопарафіяльні школи отримували пев­ну матеріальну допомогу від уряду. Саме після затвердження „Правил про церковнопарафіяльні школи” урядові асигнування на потреби шкіл з кожним роком поступово зростали. Тому на­прикінці XIX століття церковна школа стала ос­новним типом початкової урядової школи. Право верховного нагляду за цим типом шкіл у губернії належало єпархіальному архієрею, який для місцевого спостереження обирав найбільш досвідчених спостерігачів. Склад учителів цер­ковних шкіл переважно був таким: законовчи­тель (як правило, парафіяльний священик) і вчи­тель; у двокласних школах - законовчитель і два вчителі.

Після введення «Правил» церковне керівництво, зокрема Полтавське єпархіальне, узяло під жорсткий контроль у церковних школах органiзацiю навчально-виховного процесу. Це привело наприкiнцi ХIХ ст. до встановлення відносно правильної навчально-виховної роботи та задовільних результатів у бiльшостi церковних шкіл Полтавської єпархії. Так, у звiтi Кременчуцького вiддiлення вiдмiчалося, що процес навчання та виховання відбувається успішно у тих школах, які мають добре матеріальне оснащення, не часто змінюються вчителі, а завідуючий школою з любов’ю ставиться до своєї праці. Саме з цієї причини, наприклад, у Великих Будищах (Зiнькiвський повіт) навчальний процес був добре налагоджений у двох монастирських школах [10, с. 641]. Але були й такі, де шкільна справа перебувала у незадовільному стані. Так, єпархіальний наглядач після вiдвiдування уроків у жiночiй школі грамоти при Миколаївській церкві Великих Будищ Зiнкiвського повіту констатував: «чувствуется общее утомление, притупление всякого внимания, - скука и тягота» [10, с. 638]. У звітах Переяславського вiддiлення зазначалося, що Жуківська та Бзовська школи за трирічне існування не випустили жодного учня [11, с. 130]. Не було жодного випуску протягом шести років і у Лялинськiй та Шабельникiвськiй школах Золотонiського повіту з моменту відкриття їх у 1891 році [12, с. 261]. Не завжди у церковних школах якість учнівських знань з різних предметів була на однаковому рiвнi. Наприклад, Пирятинське вiддiлення вiдмiчало, що Закон Божий, на вiдмiну від інших предметів, діти засвоїли краще, гірше - арифметику [11, с. 130]. Діти Жукiвської школи грамоти краще опанували арифметичний матеріал, російською ж мовою читали задовільно [10, с. 625-626].

На відміну від шкіл Міністерства народної освіти, які до 1897 року не мали єдиних про­грам, церковнопарафіяльні школи вже 1885 ро­ку отримали програми, складені Синодом. У вступі було чітко сформульовано основний принцип, за яким будувалась навчально-виховна робота цих шкіл [7, с. 99].

Нерідко траплялося, що підтримку церковно­парафіяльним школам надавали земства, при­ватні особи і самі селяни, діти яких навчалися в цих школах. Наприклад, у с. Дрижина Гребля Кобеляцького повіту при Преображенській церкві 21 січня 1877 року відкрито церковнопа­рафіяльну школу на прохання парафіян. Спочат­ку вона утримувалася на кошти настоятеля. Потім пожертвувала кошти громада парафіян, надали допомогу училищна рада і земство. На час відкриття школи було прийнято 36 дітей. Відповідальність за навчання взяв на себе свя­щеник Микола Ващинський [15, с 154-155].

У 1875 році при Сампсоніївській церкві, яка була приписана до Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, засновано невеличку школу для хлопчиків на кошти таємного радни­ка Й.С.Судієнка. Учителем у школі працював ієромонах Харитон Карпиленський. 1888 року тут уже навчалося більше ніж 30 учнів. На кош­ти єпископа Полтавського Іларіона було споруд­жено нове приміщення для школи на 50 учнів, де, крім обов’язкових загальноосвітніх пред­метів, учнів навчали садівництва, городництва, палітурної справи тощо. З 1899 року тут, на землі, подарованій купецькою дочкою М.К.Прохоровою, при сприянні єпископа і монастиря бу­ло відкрито трикласну церковну учительську школу для підготовки вчителів церковнопа­рафіяльних шкіл.

Парафіяльні школи відкривалися практично при кожній церкві Полтави та всієї Полтавської єпархії, територія якої співпадала з губернією. Про динаміку зростання їх кількості по губернії з кінця XIX століття свідчать такі цифри. На 1887 рік у віданні Полтавської єпархії було 190 шкіл (учнів - 5870), 1895 року - 339 (учнів - 12486) [18, с.9]. Кількість учнів у школі в серед­ньому становила по губернії 29-35 чоловік. Шко­ли, як правило, містилися в селянських хатах, церковних сторожках, волосних правліннях.

Для Полтавщини існування церковнопа­рафіяльних шкіл було майже єдиною можливістю прилучення сільських дітей до початко­вої грамоти. Навчання в них було безкоштов­ним, але батькам доводилося вносити певні суми грошей на навчальну літературу, на опалення приміщення взимку та інші потреби.

Полтавська єпархія виділяла кошти на освіту, але вони були вкрай обмеженими. Так, у 1895 році було асигновано 84 847 крб., що в се­редньому на одну школу становило 250 крб., а на учня - 7 крб. [18, с.9].

У Полтаві, на Подолі, при Різдвяно-Богородицькій церкві відкрили церковнопарафіяльну залізничну школу. Ініціатором її відкриття було керівництво залізниці, ним же вона і фінансува­лася. Навчатися в школі дозволялося й дітям парафіян, які не працювали на залізниці. Учнів із незаможних сімей навчали безкоштовно, а за­можних за невелику плату - від 50 до 65 копійок на місяць. Школа розташовувалася в найманому приміщенні і мала авторитет серед парафіян. У ній навчалося 74 хлопців, дівчат не приймали [16, с. 573].

Церковнопарафіяльні школи були як зміша­ними, так і роздільними — для хлопчиків і дівчаток. Простий народ ставився до них з довірою, парафіяни охоче віддавали до них своїх дітей, адже їх кавчали там читати, писати, рахувати, співати у церкві.

У 90-х роках XIX століття у Полтавській гу­бернії значно збільшилася кількість шкіл духов­ного відомства. Станом на 1 січня 1894 року по повітах губернії була така кількість початкових шкіл відомства Синоду: Полтавський повіт - 20, Гадяцький — 15, Зіньківський — 19, Золо­тоніський - 20, Кобеляцький - 37, Кременчуць­кий - 20, Лубенський — 37, Миргородський - 4, Переяславський - 23, Пирятинський - 14, Роменський - 13, Хорольський - 17 [4, с.7-8].

Про співвідношення шкіл Міністерства на­родної освіти і духовного відомства свідчать такі дані: 1894 року у Полтавській губернії було по­чаткових шкіл Міністерства народної освіти - 699, а в 1895 році - 721, шкіл відомства Єпархіальної училищної ради у 1894 році - 320 церковнопарафіяльних і 416 шкіл грамоти (всьо­го — 736), 1895 року — 339 церковнопарафіяль­них і 466 шкіл грамоти [6, с.1]. Тобто на кінець XIX століття в губернії у системі почат­кової освіти переважали церковні школи, яких було значно більше, ніж шкіл Міністерства на­родної освіти.

Найкраще забезпеченими матеріально та укомплектованими учнями були школи Роменського, Прилуцького, Пирятинського повітів, дещо на нижчому рівні були школи у Переяславсько­му, Кобеляцькому, Лубенському і Лохвицькому повітах. Найбільше шкіл духовного відомства було в тих повітах, де порівняно мало було земських шкіл, а саме в Лубенському, Кобе­ляцькому і Лохвицькому повітах. Наприклад, станом на початок 1890 року в Лубенському повіті було 57 церковнопарафіяльних і 13 шкіл грамоти, земських - 42, у Кобеляцькому повіті відповідно 48 і 32, земських — 62, у Лохвицько­му 43 і 25, земських - 53 [21, с.1402].

Великою заслугою шкіл духовного відомства було те, що вони охоплювали навчанням дівча­ток. Окрім загальнообов'язкових предметів їх навчали ще й ведення домашнього господарства. Зокрема, 1888 року при Козельщинському Різдвяно-Богородицькому жіночому монастирі було відкрито жіночу двокласну церковнопа­рафіяльну школу. Тут виховувалося 30 дівчаток. Школа мала прекрасну для тих часів бібліотеку. Крім обов’язкових предметів, дівчатка навчалися кулінарії, рукоділля, малювання (воно давало змогу талановитим ученицям підготуватися до занять у школі іконопису при общині). Основ­ним же завданням жіночої церковнопарафіяль­ної школи була підготовка дівчат до подружньо­го життя та ведення господарства.

На середину 90-х років XIX ст. при монас­тирі в Козельщині діяло дві церковнопарафіяльні школи: одна для хлопчиків, друга — зразкова двокласна для дівчаток, працювали майстерні, аптека, були різні допоміжні споруди. Значну підтримку надавала школі ігуменя Олімпіада, яка служила у монастирі протягом 1896-1915 років. Вона багато зробила для розширення бла­годійної діяльності монастиря та розвитку освіти на Козельщині. Ігуменя Олімпіада влаштувала школу при монастирі, випускниці якої після не­значної додаткової підготовки витримували екза­мени на звання народних учительок, могли всту­пати у єпархіальне училище чи гімназію [3, с. 14].

В останнє десятиліття ХIХ ст. церковна періодика почала зосереджувати увагу на найкращих з навчально-виховної роботи церковнопарафіяльних школах. У 1893 р. статус найкращих церковних шкіл Полтавської губернії отримали 2 жiночi школи: при Єпархіальному жіночому училищі та двокласна Козельщанська9 [22, с. 463; 17, с. 996-999; 13, с. 98-100]. Через п’ять років (у 1898 р.) вiдмiчалося вже 7 найкращих шкіл: 2 зразкові (при семiнарiї та єпархіальному жіночому училищі у Полтаві), 3 двокласні (2 жiночi при монастирях - Козельщанському та Великобудиському - та одна змішана у с. Згуровка Прилуцького повіту) та 2 другокласні (у с. Харьковцi Лохвицького повіту та с. Горбинцi Прилуцького повіту) [14, с. 288]. Фактичним підтвердженням успішного навчання у церковних школах того чи іншого повіту Полтавської губернії слугував випуск учнів із пільговим свідоцтвом IV розряду з відбування воїнської повинності [11, с. 131]. Перспектива отримання подібної пільги вiдiгравала роль певного стимулу під час навчання у церковнопарафіяльних школах та школах грамоти. Для отримання пільги учні складали особливий іспит перед спеціальною екзаменаційною комiсiєю, створеною з духовних осіб. Ці пільги мали (за «Статутом про воїнську повинність» ті учні, що успішно закінчили курс однокласної церковнопарафіяльної школи, що було зафіксовано у свiдоцтвi про закінчення.

Рішенням Синоду від 28 жовтня 1898 року було встановлено в однокласних школах духов­ного відомства трирічний курс навчання замість дворічного, що зблизило ці заклади із міністерськими народними училищами.

Незважаючи на прагнення уряду, громадсь­кості, духовенства упровадити якомога більше шкіл, значна кількість населення Полтавської губернії залишалася неписьменною. За перепи­сом 1897 року, грамотних у губернії налічувало­ся лише 16%, у тому числі у містах 39,8 [2, с. 16]. Населення губернії становило 2778151 чо­ловік (1376539 чоловіків і 1401612 жінок). Найосвіченішою верствою населення було духовен­ство: відносно загального числа грамотних воно становило 77,72% серед чоловіків і 61,77 % се­ред жінок [8, с. 12, 31]. Тому воно і взяло на себе нелегке завдання навчати дітей. Усього ду­ховенства по губернії згідно із всеросійським пе­реписом 1897 року було 16163 чоловік.

Наприклад, у Зіньківському повіті станом на 1882 рік на 1000 дорослих чоловік припадало лише 87 грамотних, а на 1000 жінок - 4 грамот­них. При цьому зауважимо, що до числа грамот­них зараховували тих, хто вмів хоча б ледве-ледве читати. По повіту кількість грамотних складала лише 4%. Кількість шкіл навесні 1882 року становила 27, а кількість учнів - 1344 хлопчики і 189 дівчинки [19, с.25-26].

У Полтавському повіті 1883 року на 1000 жінок припадала 1 грамотна, а на 1000 дівчаток від 7 до 12 років - 3-6 учениць. Усього хлоп­чиків 7-4 років було 5340, із них навчалося ли­ше 411; дівчаток 7-12 років - 3836, із яких на­вчалося 22 [20, с 23, 220].

У 1895 році на Полтавщині було 339 церков­нопарафіяльних шкіл, шкіл грамоти - 446. У них навчалося 23479 чоловік; закінчило курс 681. Утримання їх обійшлося в 84847 крб. (у то­му числі від земства 7431 крб. і сільських гро­мад 4954 крб.) [5, с.58].

Незважаючи на труднощі, православна церк­ва відігравала певну роль у формуванні духовної культури народних мас губернії. Церковнопа­рафіяльні школи виховали не одне покоління українських селян і дали їм початкову освіту.

Релігійна спрямованість цих шкіл покликана була слугувати зміцненню моральних устоїв сім'ї і суспільства.

Духовенство переважно з глибоким ро­зумінням ставилося до організації навчально-ви­ховного процесу. Серед учителів церковнопа­рафіяльних шкіл, представників української інтелігенції, було чимало таких, які по-справжньому любили дітей і стійко переносили матеріальну скруту і злидні.

Підсумовуючи, зазначимо, що у другій поло­вині XIX століття церковні школи відігравали помітну освітню і виховну роль, що видно на прикладі Полтавської губернії. Незважаючи на всі прагнення царського уряду та його чинов­ницького апарату зробити церковнопарафіяльні школи знаряддям русифікації широких народних мас, ці школи сприяли підвищенню грамотності населення, відповідали його духовним потребам, забезпечували розв'язання загальноосвітніх та релігійно-виховних завдань.

Література:

1. Борисенко В. Й. Курс української iсторiї: З найдавнiших часiв до ХХ столiття. 2-е вид.: Навч. посiбник. – К.: Либiдь, 1998. – 616 с.
2. Жук В.Н. Полтавській губернії – 200 років. – Полтава: В-во «Полтава», 2001. – 36 с.
3. Жук В.Н., Сердюк Г.Д Перлина Козельщини. – Полтава: Астрея, 1992. – 38 с.
4. Начальное образование в России /Под ред. Г. Фалъборка и В.Чарнилусского. – СПб., 1900. – Т. 2. – 471 с.
5. Освіта у Полтавській губернії в кінці XIX сто­ліття //Постметодика. – 1994. – № 5. – С.58.
6. Очерк состояния начального образования в Полтавской губернии. –Полтава, 1897. – 417 с.
7. Очерки истории и педагогической мысли народов СССР. Вторая половина XIX в. / Под ред. А. И. Пискунова. – М.: Педагогика, 1976. – 660 с.
8. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. – Т.XXXIII, Полтавская губерния. – СПб., 1904. – 315 с.
9. Петренко І.М. Становлення та розвиток церковнопарафіяльних шкіл на Полтавщині (друга половина ХІХ- початок ХХ століття) // Істори­чна пам’ять. Наук. зб. – № 1. – Полтава, 2004. – С. 107-117.
10. Полтавские епархиальные ведомости. – Часть официальная. – 1896. – №21. – С. 625-641.
11. Полтавские епархиальные ведомости. – Часть официальная. – 1897. – №6. – С. 130-131.
12. Полтавские епархиальные ведомости. – Часть официальная. – 1898. – №11-12. – С. 261.
13. Полтавские епархиальные ведомости. – Часть официальная. – 1897. – №5. – С. 98-100.
14. Полтавские епархиальные ведомости. – Часть официальная. – 1898. – №13. – С. 288.
15. Полтавские епархиальные ведомости. — Часть официальная. – 1877. – №5. – С. 154-155.
16. Полтавские епархиальные ведомости. – Часть неофициальная. – 1886. – № 14. – С. 570-574.
17. Правила для двухклассной церковно-приходской женской школы при Козельщанской Богородице-Рождественской женской Общине. //Полтавские епархиальные ведомости. – Часть официальная. – 1889. – № 24. – С. 992-999.
18. Пустовіт Т. Я. Якою була освіта дожовтневих часів на Полтавщині. //Наш рідний край (з історії освіти на Полтавщині в дореволюційний період. – Випуск дванадцятий. – Полтава: В-во «Полтава», 1991. – С 3-23.
19. Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии. Т. І. Зеньковский уезд. – Часть 1. – Полтава, 1882. – 301 с.
20. .Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии. Т. II. Полтавский уезд. – Полтава, 1883. – 316 с.
21. Список населенных мест Полтавской губернии за 1900 год. – Полтава, 1904. – 1455 с.
22. Третья годовщина Полтавского Епархиального Братства во имя святого преподобномученика Макария. // Полтавские епархиальные ведомости. – Часть неофициальная. – 1893. – № 10. – С. 452-471.
23. Федоренко С. Організація навчально-виховного процесу у початкових народних школах Полтавської єпархії у ХІХ столітті // Сіверянський літопис. – № 3. – 2006. – С. 58-66.

Віктор Васильович Ревега 1983 р.н. – аспірант ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Олександр Петрович Реєнт.