ПСИХОЛОГІЧНІ КОМПОНЕНТИ СТРЕСОСТІЙКОСТІ ОСОБИСТОСТІ

У широкому розумінні «стрес» є особливою формою існування живих організмів. Це механізм, що здатний руйнувати або творити навколишню дійсність і природа повсякчас використовує його для побудови та реконструкції життя у Всесвіті. Вона (природа), подібно вченому-експериментатору, який шляхом проб і помилок відкриває закономірності світобудови у своїй лабораторії, застосовує весь свій арсенал подразників, фіксуючи і систематизуючи реакції об’єктів свого дослідження двома записами у журналі: «має право на життя» / «приречений на смерть».

Цю думку, більше ніж 200 років назад, сформулював Ч. Дарвін у своїй «Еволюційній теорії», яка ґрунтувалася на розумінні життя як динамічного процесу постійної адаптації до умов середовища, вимиранні слабких і кволих на противагу сильним і здоровим. Керуючись результатами проведених досліджень у сфері стресу і його впливу на організм, ми правомірно можемо стверджувати, що «стрес» і є тим важелем, який здійснював «природний добір»: було помічено, що люди, які постійно знаходяться у стресі, не маючи сил і можливостей послабити або подолати його, страждають на соматичні захворювання кишечника, шлунка, серцево-судинної системи тощо, що у результаті стає причиною передчасної смерті. Природа немов запускає програму самознищення, яка має вивести нежиттєздатного, стресочутливого індивіда з природного колообігу.

Особливої уваги, у розрізі вивчення проблеми стресу, вимагає наукова спадщина Г. Сельє, якого без перебільшення вважають тут першопрохідцем. Йому належить введення терміну «стрес» (що з англійської мови означає тиск, напруга) в перше наукове тлумачення даного явища, яке не одразу отримало підтримку наукової спільноти − легітимізація терміну проходила у формі запеклих дискусій і розгромних статей, результатом чого у 1972 році стало затвердження Всесвітньою організацією охорони здоров’я поняття «стрес» як неспецифічної реакції організму на будь-яку висунуту до нього вимогу. Однак, таке тлумачення, скоріш за все, є більше біологізаторським, ніж психологічним. Тому ми схиляємось до визначення радянського патофізіолога, академіка П.Д. Горизонтова, який розглядав стрес як загальну адаптивну реакцію організму, яка розвивається у відповідь на загрозу порушення гомеостазу. Цікаву думку з цього приводу висловив власне засновник теорії гомеостазу французький медик Клод Бернар, який вважав відносну постійність внутрішнього середовища найважливішою умовою підтримання життєздатності організму. Дозволимо собі перефразувати цю думку: «Забезпечення стабільності є механізмом виходу із стесогенної ситуації» (авт.).

За останні півстоліття науковці створили велику кількість теорій, концепцій, класифікацій, отримали експериментальні факти стосовно проблеми стресу. Однак − парадокс: «Проблеми, які викликають стрес різні , але організм реагує на них однаковими біохімічними, фізіологічними змінами». Це доводить, що виникнення стресу залежить не стільки від об’єктивних умов стресової ситуації, скільки від суб’єктивних характеристик людини і ставлення до того, що відбувається. Згадаємо дослідження з використанням штучної ситуації авіакатастрофи військового літака. Опитування військових, що брали участь у експерименті, показало різний рівень травмуючої дії стресу: були такі, які переживали страх за своє життя, дехто просто не вірив у можливість загибелі і були впевнені в тому, що це розіграш.

Отже, правомірно стверджувати, що для нашого організму неважливо чи ми падаємо разом з авіалайнером, чи очікуємо у автомобільній пробці. Різниця у тому, як ми сприймаєм і оцінюєм таку ситуацію. Ця теза автоматично перекладає відповідальність за погіршення здоров’я (фізичного, психологічного, соціального) на саму людину, а не на стресову ситуацію. Тому закономірно говорити про те, що кожен окремий індивід володіє суто індивідуальним потенціалом стійкості до стресів.

Проблема стресостійкості була актуальна у всі часи: легендарний Лікург сформував спартанську систему виховання, що ґрунтувалась на жорстких умови життя громадян Спарти, з метою їх звикання до військових тяжб; Чингісхан, шукуючи зілля безсмертя, зустрівся з даоським мудрецем Ван Чуні, який на питання про бальзам вічного життя відповів, що є засоби для збереження здоров’я, але немає ліків від безсмертя». А майже через тисячоліття Г. Сельє сформулював постулат − «Повну свободу від стресу дає лише смерть»; загальновідома «Система виховання джентльмена» Дж. Локка, спираючись на абсурдність, сприяла звиканню вихованців до когнітивного дисонансу; доречно згадати легендарного Порфирія Корнійовича Іванова, який за рахунок систематичних тренувань (програма «Детка») тривалий час обходитися без сну, їжі, теплого одягу тощо. І таких прикладів у історичній спадщині людства.

Узагальнюючи погляди Л.А. Китаєва-Смика, В.Г. Самохвалова, І.Б. Заболотського, В.М. Корольчука, В.М. Крайнюк, можемо констатувати, що стресостійкість є індивідуальною здатністю організму зберігати нормальну працездатність під час дії стресора. Оглядово-критичний аналіз взаємодоповнюючих даних досліджень вітчизняних і зарубіжних психологів (D.J. Nutt, Ю.В. Щербати, В.М. Корольчук), дозволяє виокремити 3-и психологічні компоненти стресостійкості:

1. Соціальний. У той час, коли єдиним розвиненим компонентом стресостійкості була фізіологічна сфера, людство зустрілося із глобальною проблемою − розвиток свідомості, емоційно-вольової, когнітивної сфери підсилював інтенсивність психологічного стресу, оскільки ці «недозрілі структури» не могли чинити йому опір. Це дозволяє нам зробити припущення, що механізмами, які сприяли вирішенню цієї проблеми, стали саме соціальні новоутворення.

Звертаючись до теорії рекапітуляції Г. С. Холла, за якою людський зародок повторює всі стадії розвитку органічного світу (від одноклітинної істоти до людини), і так само дитина у своєму дозріванні відтворює етапи людської історії [1, с. 71], − ми можемо припустити, що як і десятки тисяч років тому, так і сьогодні соціальний компонент є первинним базисом розвитку внутрішньої впевненості людини у власних силах (за умови віри у підтримку інших людей). Це співзвучно з тезою Л. С. Виготського про те, що будь-яка психічна функція з’являється двічі: спочатку на зовнішньому, потім на внутрішньому плані.

2. Поведінковий. Це сукупність набутих у процесі виховання форм поведінки, спрямованих на мобілізацію захисних сил з метою подолання стресу. Узагальнено, всі форми поведінки організму відносно стресора, ми відносимо до засобів управління стресом існує думка, що за критерієм спрямованості останні, можна умовно поділити на:

а) зміну стресової ситуації. Т. Концовський зазначає, що стійкість до стресу формується на основі життєвої практики, через активну, а не споглядальну позицію особистості, коли та не уникає складних і небезпечних життєвих ситуацій, а іноді, навіть, активно їх шукає.

б) зміну самого себе. Стає можливим за рахунок: тренувань, різноманітних механізмів саморегуляції (медитація, самопізнання, вправи дихання, вербалізація переживань, організація дозвілля, антистресове харчування, аутофіторегуляція, адаптивне біоуправління з біологічним зворотнім зв’язком тощо), зміни стилю життя (зміна щоденних звичок, контроль неприємних думок, розвиток навичок вирішення проблем і пошуку соціальної підтримки, зміна темпу життя) тощо.

3. Особистісний. Увібрав і узагальнив у своїй структурі всі особливості людської психіки. Ми вважаємо його найбільш значущим у визначенні міри стійкості індивіда до стресу.

Оглядово-критичний аналіз наукової літератури, привернув нашу увагу до проблеми характерологічних особливостей структури особистості, як потенційно важливих детермінант особистісного компоненту стресостійкості. Серед персонологів існує думка, що прогнозування поведінки особистості можливе через вивчення її диспозицій, які є більш-менш сталими її властивостями. У цьому контексті, особливої уваги заслуговує структурна теорія рис особистості Р. Кеттела, в основі якої знаходиться факторний аналіз даних експериментальних досліджень. Автор стверджував, що основу особистості складають 16-ть вихідних рис. Всі інші − похідні від базових. Відповідно, знаючи, які саме риси сформован, гіпотетично можна прогнозувати особливості поведінки людини у певній ситуації. Спираючись на погляди науковця, ми припускаємо, що міра стресостійкості особистості певним чином обумовлена саме сформованими у неї рисами.

Таким чином існує реальна можливість прогнозування міри чутливості особистості до стресорів різної модальності, де домінуюче значення ми надаємо особистісному компоненту стресостійкості.

Література:

1. Поліщук В. М. Вікова і педагогічна психологія: навчальний посібник / В. М. Поліщук. – Вид. 3-тє, виправ. – Суми: Університетська книга, 2010. – 352 с.

2. Корольчук В. М. Психологія стресостійкості особистості [текст]: дис. д-ра психологічних наук 19.00.01 / Корольчук В. М.; Ін-т психології ім. Г. С. Костюка АПН Укр. – К. 2009. – 511 арк.: рис., табл. – Бібліографія: арк. 389 – 434.

Науковий керівний: кандидат психологічних наук, доцент кафедри практичної психології

Глухівського національного педагогічного університету ім. О. Довженка Поліщук Світлана Анатоліївна.