ТЕОРЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ НАУКОВИХ ІДЕЙ В ҐРУНТОЗНАВСТВІ

Історія розвитку ґрунтознавства як науки довготривала і складна, що включає етапи від первинного накопичення знань до їх наукової систематизації, узагальнення і формулювання наукових принципів та концепцій. Основним елементом наукової теорії є принцип, який органічно об’єднує інші елементи теорії у єдину систему. Можна погодитися з твердженням, що дослідник повинен „вивідати в природи чітко формульовані загальні принципи, які відображають певні загальні риси величезної множини експериментально встановлених фактів... До тих пір, поки принципи, які можуть служити основою для дедукції, не знайдені, окремі дослідні факти теоретику безкорисні, тому що він не в змозі нічого зробити з окремими емпірично встановленими загальними закономірностями” [4]. Принцип дає можливість досліднику розкрити шляхи подальшого розвитку теорії. Але при теоретичному дослідженні необхідно насамперед синтезувати історичні й логічні сторони розвитку ґрунтознавства. Фактологічна, систематизаторська робота дослідника в галузі історії ґрунтознавства нерозривно пов'язана з осмисленням і реконструкцією логіки й закономірностей розвитку самої науки, її внутрішньої „осі” розвитку.

Одним із найважливіших методологічних регулятивів в історико-наукових дослідженнях виступає пошук закономірностей історичного розвитку, фактів, відкриттів, хиб і помилок.

Головним фактором розвитку наукових ідей, прогресу науки відомий український вчений В.І.Вернадський вважав діяльність обдарованих особистостей, служать наче його щаблями, віхами: „... можливо, що для виявлення самих періодів наукової творчості необхідний збіг обох явищ і народження багатьох обдарованих людей, і їхнє зосередження в близьких поколіннях та сприятливих для їх прояву соціально-політичних і побутових умов. Однак основним є народження талановитих людей і поколінь” [1, с. 125]. Віддаючи належне ролі колективної праці в історії науки і техніки, В.І Вернадський наголошував: „Історія науки не робиться цією колективною роботою. У ній виступають вперед окремі особистості, що різко виділяються серед юрби або силою свого розуму, або його ясністю, або широтою думки, або енергією волі, інтуїцією, творчістю, розумінням оточуючого” [1, с. 126]. У науковій творчості завжди повинні діяти окремі видатні особистості, які не можуть бути замінені в більшості наукових відкриттів колективною роботою.

Вченого незмінно характеризує віра в науку, науковий інтерес і прагнення до пізнання незвіданого, а специфіка наукової діяльності накладає відбиток на риси його особистості.

До характерних рис особистості вченого належать, по-перше, усвідомлення необхідності наукового розуміння навколишнього й прагнення до наукового пояснення як мотив поведінки особистості, нерозривно пов'язаний з її повсякденним життям. По-друге переконання в точності науково встановлених фактів, обґрунтованих знанням історії науки, якою вчений займається, тому що, рухаючись уперед, наука не тільки створює нове, але й переоцінює старі здобутки, а це дає можливість дати оцінку новим знанням, їх важливості, істинності або необхідності. По-третє, особистість ученого характеризує смілива критична думка стосовно канонізованих авторитетів у науці. При цьому, як зазначав В.І. Вернадський, особливо корисною є критика, яка виходить із принципів наукового дослідження, що спирається на наукові істини. Але поки істинність даних незаперечно не доведено, вони можуть і повинні підлягати критиці. При цьому важлива й самокритичність ученого. По-четверте, критичне ставлення до панівних релігійних, філософських або побутових тверджень. По-п'яте, пошуки критерію істини наукового знання, що проявляються в аналізі, обґрунтуванні правильності логічних тверджень (створення логіки дослідження), у пошуках основних узагальнюючих ідей, створенні апарату наукових фактів. Дані риси характеризують особистість ученого будь-якої галузі науки [2, 3].

В.І.Вернадський формування науки, розвиток наукової думки розглядав як глобальний процес, планетарне закономірне явище. Але в цьому процесі не вся робота, проведена поколіннями вчених, є наукою, а тільки та, котра складає основну структуру наукового знання. До неї В.І. Вернадський відносить логіку наукового дослідження, математику (роль якої для різних галузей науки він обумовлював особливо) і науковий апарат, як найважливішу частину науки. Ці елементи наукового знання взаємозалежні й перебувають у постійному розвитку. Основна частина науки „обростає” науковими гіпотезами, теоріями, концепціями, незаперечна вірогідність яких може зазнавати наукової критики [2, с. 95-96]. Через цю призму розуміння науки й наукового знання оцінюється ефективність і плодотворність наукової діяльності.

Іншим важливим фактором, що кардинально впливає на розвиток наукових ідей є суспільно-політичні умови певної епохи, адже особливе значення для розвитку особистості вченого має проблема свободи наукової творчості. Наукова праця носить творчий характер і не підлягає правовому регулюванню з боку держави. Завдання держави полягає не в організації науки (це справа вчених), а в допомозі науковій творчості, створенні відповідних соціальних умов для виявлення і розкриття наукових талантів. Ставлення до науки, вчених, як загалом до творчості, є показником цивілізаційного поступу країни.

Проблема впливу соціальних умов на розвиток науки є однією із найскладніших в історії її розвитку. Звичайно, умови самі по собі не породжують таланти, але роль їх полягає не тільки в тому, що вони або гальмують творчі можливості закладені генетично, або дають змогу їм проявитися. Адже вони можуть стимулювати їхній розвиток, сприяти силі прояву. Однак багатьом це уявляється проблематичним і спірним, тому що часто не беруть до уваги, що вплив соціальних умов повною мірою проявляється не відразу й не автоматично. Необхідна тонка й складна підготовка - виховання, формування творчої людини, організація наукової діяльності дослідника. Ще складнішим є питання, яким чином соціальні умови впливають на зміст і напрями розвитку науки. Моральність, відповідальність за наслідки своєї діяльності справжньому вченому притаманні так само, як широта кругозору й потяг до досліджень. Якщо виникають розбіжності між системою моральних цінностей і практикою реальної поведінки особистості або невеликих наукових груп, то вони відбуваються завжди приховано, оскільки суперечать основним принципам наукової етики [5, с. 183-184].

В.І. Вернадський, як історик науки, стверджував, що розвиток демократії в суспільстві й пов'язана з нею повага до особистості людини були безпосереднім результатом наукових успіхів, нагромадження наукових знань. А демократичний ідеал, що сформувався з поширенням наукових знань, ученого - використання всіх державних засобів і всієї сили науки на благо людства - громадська позиція вченого [3, с. 185]. І цей ідеал є основою для формування особистої моралі вченого, що мислить категоріями майбутнього.

Основними теоретичними принципами історії розвитку наукових ідей про ґрунтоутворення можна вважати наступні.

1. Принцип нерівномірності: наукові погляди на процеси ґрунтоутворення розвиваються нерівномірно - це складний процес, повний протиріч, спадів, підйомів, повернень на новому рівні до старих, давно залишених чи забутих поглядів, боротьби різних думок, гіпотез, теорій, що рідко виходять із цієї боротьби у своєму первісному вигляді, але майже завжди непомітно мінливих, що видозмінюються, вбираючи нові елементи. Цей процес не зводиться до чисто логічної схеми. Розвиток науки визначається не тільки логікою руху наукових ідей, але, насамперед, самим життям, його вимогами й умовами.
2. Принцип взаємозв'язку в історичному ланцюзі наукових ідей про ґрунтоутворення, коли кожна наступна ланка ланцюга використовує досягнення попередньої і збагачується новими ідеями, під впливом наукової думки конкретного історико-наукового періоду.
3. Принцип історичної необхідності появи обдарованої особистості в царині ґрунтознавства взагалі й ґрунтоутворення зокрема, зумовленої сплеском наукової думки, підготовленої ходом історичного і соціально-економічного розвитку, потребами суспільства та умовами творчої діяльності конкретної особистості.

Таким чином, серед головних факторів що впливають на становлення та розвиток науки виступає постать вченого. Важливу роль відіграють і суспільно-політичні обставини, що виступають соціальним підґрунтям діяльності вченого, створюючи належні умови для формування наукових концепцій, підготовки наукових шкіл, виникнення течій тощо.

Література:

1. Вернадский В.И. Значение личности в истории науки. Отрывки из книги // Вестник АН СССР. – 1983. – С. 125-129.
2. Вернадский В.И. Научная мысль как планетное явление. – М.: Наука, 1991. – 271 с.
3. Вернадский В.И. Смертная казнь. – Речь, 1906, 10 июля // Избранные труды по истории науки. – М.: Наука, 1981. – С. 186-187.
4. Захаров С.А. Курс почвоведения. – М.-Л.: Сельхозгиз, 1931. – 426 с.
5. Страницы автобиографии В.И.Вернадского. – М.: Наука, 1981. – 349 с.