ДЕЯКІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО ТА ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Інвестиційне право в першому десятиріччі ХХІ ст. дійшло у своєму розвитку до тієї стадії, коли, на наш погляд, можна і підвести певні висновки щодо його розвитку і, зваживши усі досягнення і проблеми, зазирнути в майбутнє, визначивши найбільш перспективні напрямки його розвитку.

Правове регулювання інвестиційної діяльності бере початок з давніх часів, а регулювання “заморського” інвестування — з часів колоніальних завоювань. Інвестування в суверенних країнах одержало розвиток разом з розвитком промисловості, фінансів, міжнародної торгівлі і появою “заморського” купецтва. Інвестування — знаряддя оптимізації і інтернаціоналізації економіки, за допомогою якого відшукуються вільні “ніші” у країні інвестора і по усьому світові. Примат економіки диктує політиці забезпечувати умови в тій або іншій країні для розвитку об'єктивного процесу дифузії капіталів і науково-технічного прогресу. Історія показує, що держави з неринковою економікою, держави з “перехідною” економікою і держави, що розвиваються, прагнуть установити контроль і обмеження стосовно власності іноземних інвесторів. На відміну від країн з ринковою економікою, тут, як правило, приймаються спеціальні закони про режим іноземних інвестицій, поряд із загальними нормами або нормативними актами, що регулюють інвестиційну діяльність[2, 79–85]..

Правові проблеми інвестування в Україні виникли, звичайно, з проблем політичних, економічних і соціальних. Динаміка інвестиційного процесу є одним з важливих факторів просування до ринкових відносин, а отже — і до політично відкритого суспільства. Тому відношення до інвестування, особливо — комерційного та іноземного, відразу стало предметом гострої боротьби політичних сил. Почала формуватися державна політика щодо іноземних інвесторів. Крім того, необхідно було визначитися з політикою внутрішнього інвестування, а також з питань співвідношення внутрішнього та іноземного інвестування. Необхідно було зважати на упередження більшості населення проти іноземців і іноземного інвестування, спотворене уявлення про державний суверенітет.

На початку ХХІ ст. в Україні склалася більш-менш законодавчо окреслена державна політика стосовно іноземного інвестування, яку можна було б охарактеризувати наступними моментами:

- перевага двостороннім міждержавним угодам перед законодавчим регулюванням за допомогою загальних правил незалежно від країни інвестора;

- стимулювання експорту для поліпшення торговельного і платіжного балансу;

- захист вітчизняного товаровиробника;

- перевага виробничому та інноваційному інвестуванню;

- стимулювання певних (пріоритетних) галузей економіки [3, 16–24].

Що ж стосується інвестування взагалі, то основним принципом залишається принцип, відповідно до якого держава несе відповідальність перед інвестором тільки у випадку, коли вона сама є реципієнтом. Україна одержала законодавство про інвестиційну діяльність і про іноземні інвестиції в порядку правонаступництва держав від радянського режиму “перебудови”, коли після довгої перерви комерційне, а також іноземне інвестування було дозволено, — адже раніше тільки держава, колгоспи, кооперативи і “громадські організації” могли мати у власності засоби виробництва, а акумуляція коштів населення здійснювалася в основному за допомогою державних позик, до того ж, часом, — у “добровільно-примусовому” порядку. Протягом 60 років в СРСР панувала концепція іноземного інвестування як атрибуту “грабіжницької політики імперіалізму”, знаряддя “колоніального поневолювання народів”. Тільки у другій половині 80-х років з'являється ряд партійно-урядових рішень, що відкрили дорогу різним формам іноземного інвестування в СРСР, і, насамперед — створенню спільних підприємств з іноземною участю.

Інвестиційне законодавство України представлено актами всілякого рівня, — серед законів тут виділяються спеціальні закони, присвячені в цілому або в значній частині регулюванню інвестиційної діяльності, у т.ч. діяльності іноземних інвесторів: наприклад, Закони від 10.09.1991 р. “Про захист іноземних інвестицій в Україні”, від 18.09.1991 р. “Про інвестиційну діяльність”, від 19.03.1996 р. “Про режим іноземного інвестування”, від 19.09.1997 р. “Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні”, від 16.07.1999 р. “Про спеціальний режим інвестиційної й інноваційної діяльності технологічних парків”, від 17.02.2000 р. “Про усунення дискримінації в оподатковуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна і коштів вітчизняного походження”, від 15.03.2001 р. “Про інститути спільного інвестування (пайові і корпоративні інвестиційні фонди)”, від 04.07.2002 р. “Про інноваційну діяльність”, від 16.01.2003 р. “Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні”, від 16.03.2004 р. “Про розвиток автомобільної промисловості України”). Крім того, є чимало законів, що містять окремі норми, які регулюють інвестиційну діяльність (наприклад, Закон від 16.04.1991 р. “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Видано ряд указів Президента і постанов Кабінету Міністрів, присвячених інвестиційній діяльності (наприклад, Указ Президента України від 07.07.2003 р. № 580/2003 “Про додаткові заходи по залученню іноземних інвестицій в економіку України”, Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.1997 р. № 112). Відповідні нормативно-правові акти видають державні органи, до функцій яких входить регулювання інвестиційної діяльності (наприклад, Положення про порядок видачі дозволу на обіг акцій або облігацій підприємств українських емітентів за межами України, затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17.10.1997р. № 36). Варто враховувати і попередню практику відання нетипових документів, наприклад, спільних заяв Кабінету Міністрів та Національного банку про політику обмінного курсу гривні, а також сучасну практику видання документів програмного характеру (наприклад, Програма розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 р. № 1801). Необхідно також керуватися офіційними роз'ясненнями Конституційного Суду України (наприклад, Рішення від 14.03.2002 р. № З-уп/2002 щодо тлумачення деяких інвестиційних законів), а також “керівні” роз'яснення вищих судових інстанцій (наприклад, колишнього Вищого арбітражного суду України, Вищого господарського суду України), відомчі роз'яснення (Державної податкової адміністрації України, Державної митної служби України, Адміністрації Президента України та ін.). Не можна не враховувати наявності безлічі нормативних вказівок, не закріплених документально, але, проте, таких, що виконуються в силу підпорядкованості і сформованої бюрократичної практики, а також рудиментів “телефонного права”, “негласних вказівок” і т.п. Міжнародні договори — найважливіше правове джерело інвестиційної діяльності. Насамперед, — це укладені Україною з багатьма країнами двосторонні умови про заохочення і захист інвестицій[1, 7–12]. Це також двосторонні умови про усунення подвійного оподатковування. Відносно невисокою тут є питома вага багатосторонніх договорів за участю України. Варто мати на увазі, що ряд договорів, укладених Українською РСР, і договорів, укладених СРСР, продовжують діяти в силу правонаступництва України. Певну роль у регулюванні відіграють рекомендаційні акти міжнародних організацій, зокрема — економічних. Велику роль відіграє і так зване “м'яке право” — міжнародні торговельні порядки та інші застосовувані в міжнародній торговельній практиці правила, не закріплені у вигляді зобов'язуючих норм. Ці норми, разом з тим, нерідко використовуються в міжнародній правозастосовчій практиці, і тому, трансформуючись у судові чи арбітражні рішення, здобувають у конкретних випадках обов'язковий характер.

Особливістю вітчизняного підприємницького та інвестиційного законодавства є те, що окремі аспекти в інвестиційній сфері, регулюються також нормами господарського, податкового, валютного, банківського, фінансового, митного, цивільного й земельного законодавства, правовими актами про приватизацію, підприємництво, інноваційну діяльність, цінні папери та фондовий ринок, концесії тощо[4, 108–112].

Сьогодні, на початку ХХІ століття, пріоритет правового регулювання все більш зміщується у бік міжнародно-правового вектора і відповідна тенденція безумовно буде зберігатися і розширюватися. Для пожвавлення підприємницьких та інвестиційних процесів необхідно насамперед створити чітку правову базу в країні при цілком «прозорій» політиці держави, необхідне чітке визначення і систематизація пріоритетних напрямків в укладенні міжнародних угод про заохочення і взаємний захист інвестицій, з обов’язковим дотриманням принципів додержання національних інтересів та економічної безпеки України.

Література:

1. Інвестиційне законодавство: стан, проблеми, перспективи. Роз’яснення. Міністерство юстиції України. 08.05.2012.http://textbooks.net.ua/content/category/25/25/31/

1. Богатырев А.Г. Инвестиционное право.- М. : « Российское право» , 2002

3. Бутузов В.М. Правові та організаційні засади функціонування інститутів спільного інвестування в Україні : Автореф. дис.. канд. юрид. наук : 12.00.07/ Нац.акад.внутр.справ України.- К.,2000 – 19с.

4. Федоренко В.Г., Чувардинський О.Г., Міжнародні і правові аспекти інвестиційної діяльності в Україні / Спілка сприяння інтеграції й інвестицій в економіку України, Академія економічних наук України, Київський національний ун-т будівництва і архітектури / В.Г. Федоренко (наук. керівництво і ред.). – К: Науковий світ,2002.- 505с.

5. Проблеми інвестиційного розвитку міст в Україні. Інформація про засідання Наукової Ради з економіко-правових проблем розвитку міст України Відділення НАН України. 26 квітня 2012 року, м. Донецьк

Науковий керівник:

викладач вищої категорії, викладач методист, Харківського автомобільно-дорожнього технікуму, Пугачова Ніна Георгіївна.