КОЗАЦТВО В СТРУКТУРІ ІСТОРІОСОФСЬКИХ УЯВЛЕНЬ Т. ШЕВЧЕНКА: КУЛЬТУРУЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Шевченку належить особлива роль у потрактуванні козацької історії та “козацької слави”. До осмислення поетової історіософії можна наблизитися лише з урахуванням усієї складності, глибини й поліваріативності прочитань, закладених у Шевченкових поетичних текстах, пов’язаних із козацькою тематикою. Одразу зауважимо, що не поділяємо тезу С. Задорожної про те, що у творчості зрілого Шевченка сакралізація козацтва змінюється десакралізацією і “тверезою оцінкою”, коли досвід дідів – вже не “слава-воля”, а гірке безслав’я і тяжкі кайдани. Дослідниця доводить, що суб’єктивізм поетової історіософії виявився у деформуванні та спрофануванні козацтва як ідеального образу, особливо в період “трьох літ”.

За словами М. Поповича, для Шевченка сутністю і осердям України був образ козака на вороному коні – символ волі як вищої цінності для людини. Саме до цього образу зводилося все, що надихало поета. Надзвичайно близькими Шевченку світоглядними орієнтирами поставали мотиви “традиційного селянського напів’язичництва”: непокірності долі, ставлення до Бога як до рівні, героїзації простих смертних, вивищення образу людини (страждання якої прирівнюють-уподібнюють її до Христа). Волелюбний пафос подібних внутрішньо-психологічних векторів поета, фактично, єднав Шевченка духовно й ментально з оспіваним ним козацтвом – “низовиками” (сама назва яких мала не лише географічні, але й міфологічні конотації, за М. Поповичем). Згідно з народними повір’ями, запорожці сприймалися як характерники-чаклуни, надприродні властивості котрих вказували на здатність спілкуватися з “нижчим світом” (“нечистю”) не меншою мірою, аніж зі світом сакральним. Волелюбні прагнення козацтва парадоксальним чином поєднували лицарсько-шляхетну звитягу з відверто демонічними характеристиками: дерзновенний виклик-непокора долі, владі, суспільним ієрархіям; презирливо-зневажливе ставлення до усталених соціально-правових структур, унормованого існування та щоденних релігійно-ритуальних практик; нехтування стандартними для тогочасного суспільства варіантами “душеспасіння”, дика жорстокість по відношенню до ворогів. Непокірне козацтво змінило національний менталітет, утвердивши у якості його домінантної цінності потяг до “вольності”, свободи у всіх сферах: соціальній, морально-етичній, світоглядній тощо.

Ст. Росовецький висловлює думку, що поему “Гайдамаки” найбільш продуктивно інтерпретувати через призму моделі “чарівної казки”, котра характеризується зверненням до глибоко архаїчних пластів свідомості. Цій свідомості притаманне уявлення про особливу природу сакрального. Саме спільні міфи та спільний сакральний простір були й досьогодні залишаються найбільш ефективними етно- чи національно-консолідуючими соціокультурними практиками. Категорія сакрального в архаїчному мисленні позначала щось недоступне й заборонене для пересічної людини; феномен особливого, містичного режиму існування, що володів надприродними ознаками та властивостями, котрі могли як допомогти, так і зашкодити людині. Сакральне – це, насамперед, виведене зі сфери профанного (буденного, рутинного, звичайного). Е. Дюркгейм та Р. Каюа висунули ідею щодо генетичної єдності добра і зла (“чистого” й “нечистого”) у сфері сакрального, їхньої первинної недиференційованості. Істота сакральна, як вважалося, знаходиться поза зоною дії законів як земних, так і небесних. Або завдяки особливій праведності, або через порушення найсвятішого закону людина долучається до сфери сакрального й отримує сприяння з боку надприродних сил (однаково небезпечне, як і їхнє несприятливе ставлення). Містичну силу і владу людина здобуває внаслідок переступання табуйованої межі між профанним і сакральним, неважливо чи явлене останнє у “чистій” (позитивній, небесній) іпостасі – чи у “нечистій” (негативній, демонічній).

Гонта і Ярема Галайда, герої Коліївщини, що стала “останнім великим спалахом” козацької епохи, потужним імпульсом до продовження визвольних змагань (за Д. Наливайком) за логікою “чарівної казки” виходять на рівень сакральних істот, дії яких не можуть бути піддані раціональному поясненню. Поетика й художні засоби в “Гайдамаках” спонукають читача провести паралелі з давніми міфами, з типовими для них епічністю, гіперболізацією, гротеском, синкретичністю-неподільністю зла й добра, красивого й огидного, божественного й демонічного – понять, які цивілізація згодом моралізувала.

Події XVIII ст., зображені автором століття ХІХ-го, у вищезазначеному ракурсі стають контекстом, стилізованим тлом для розгортання масштабної буттєво-екзистенційної позачасової драми українського світу, що його, на думку Шевченка, необхідно очистити від скверни, “омити вражою кров’ю” – і лише в такий спосіб відродити. Специфічна поведінка Гонти й Галайди викликає аналогії з такими явищами сакральної сфери, як devotus i pharmakos. Devotus у давньому Римі – воїн, що жертвує богам царства мертвих своє життя разом з життям ворогів заради порятунку спільноти від небезпеки. Коли ж якимсь чином небезпеку відведено, а devotus залишився живим, не загинув у битві, до нього ставляться як до “живого мерця”, котрий опинився на межі, що не належить ні профанному світу живих, ні світу мертвих, ні небесному світу. (За словами Агамбена, його вже ніби й не існує). Лише в загибелі життя devotus’а набуває сенсу і виправдання. Pharmakos – істота, на яку покладалася ключова роль в ритуалі очищення спільноти від гріха, зла та скверни. В античному світі вважалося, що pharmakos “вбирає в себе” все “нечисте” і своєю загибеллю виводить його за межі спільноти, у зовнішній світ, звідкіля воно й узялося (виконує функцію “офірного цапа”). Смерть цього різновиду homo sacer – викупна жертва за всю спільноту, тому залишити його в живих абсолютно неможливо (адже він “забруднений”, табуйований і в цій якості приречений на загибель). Шевченкові гайдамаки виконують подібні функції очищення-оновлення-звільнення спільноти від скверни шляхом власної загибелі-самопожертви. З перспективи сьогодення Гонта й Галайда – серійні вбивці, несамовиті криваві “різуни”, проте з точки зору архаїчного міфу, вони – уособлення сакральних істот, що поєднують призначення devotus’а й pharmakos’а, містичних обранців, котрі рятують український світ, взявши на себе усі його гріхи, вади та прокляття, символічно “викуповуючи” цей світ з полону в сил зла.

Образ козака-відчайдуха став ключовим концептом-архетипом, що його поет-історіософ намагався прищепити національній колективній пам’яті (усвідомленій та неусвідомленій), витісняючи духовні сурогати колоніального дискурсу. Ж. Лакан стверджував, що підсвідоме структурується подібно до мови, отже мова “структурує” людину, – наважимося припустити, що Шевченко інтуїтивно відчував щось дуже подібне. У своїй націєтворчій стратегії Шевченко як “поет державний” (за Є. Маланюком) виходив з імперативу Високого Слова, що формує індивіда й націю за своїм образом і подобою. Через образи (і в образах) козаків, виписаних пристрасно, бурхливо-емоційно, з відчуттям глибинної співпричетності-ототожнення Слово оживає, матеріалізується, “запліднює” українське несвідоме потягом до державності й “повносилої національної мужності” (за Н. Зборовською).

Через образи козаків Шевченко повертає втрачене під імперським гнітом (і витравлюване імперським дискурсом) сакральне в розщеплено-знавіснілий український світ. Текстово-наративні стратегії реінтерпретації (а не “відродження”) та реінтеграції національної пам’яті у Шевченка ґрунтуються на реінтерпретації “козацької слави”. Через призму останньої козацтво як етично-екзистенційний феномен підноситься на рівень позачасової константи, що існує в певній моделі вічності, де всі є сучасниками. Поет прагне долучити український люд до цього сенсо- і себеосягнення: не через структури повсякденності, а в контексті перманентної тяглості звитяг і ганьби, перемог і поразок в боротьбі за свободу як фундаментальну цінність національного духу.

Шевченко вводить козацькі образи у силове поле безкінечної варіативності прочитань-осягнень, – і образи ці набули статусу реальних персонажів національної історії. Адже втілені-проявлені у слові, ставши метафорою й міфом, ментально й екзистенційно трансформують українську людину – ба навіть творять її в новій якості, подобі, окриленій сакральною свободою богоподібній іпостасі.

В зображенні козацтва як екзистенційного феномену “містична” недомовленість у Шевченка переростає рівень типово романтичного художнього прийому й піднімається до рівня особливої якості художнього та історіософського мислення. Саме завдяки Шевченковій історіософії “козацький міф” став одним із ключових елементів української культури, осердям модерної національної самоідентифікації. Образ козака набув величезної різноманітності жанрових і стильових інтерпретацій-обігрувань: пафосно-велична, гротескно-карнавальна, сатирично-іронічна, трагічно-драматична, народницька, державницька, модерністська, постмодерністська тощо.

На нашу думку, дуже перспективним у науковому плані стало б дослідження специфіки висвітлення Шевченком козацьких образів через призму апокаліптичних мотивів та уявлень про сакральне в українському романтизмі.

Література:

1. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість / І. Дзюба. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. – 720 с.
2. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу / О. Забужко. – К.: Абрис, 1997. – 144 с.
3. Задорожна С. Козакоцентризм як вияв суб’єктивізму художнього мислення Тараса Шевченка / С. Задорожна // Шевченкознавчі студії: Зб. наукових праць. – Вип. 11. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2009. – С. 36-39.
4. Задорожна С. Романтичне коріння історіософії Т. Шевченка / С. Задорожна // Шевченкознавчі студії: Зб. наукових праць. – Вип. 10. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2007. – С. 30-36.
5. Наливайко Д. Шевченко, романтизм, націоналізм / Д. Наливайко // Слово і час. – № 3. – 2006. – С. 3-21.