діагностика сформованості СПІВАЦЬКИХ навичок майбутніх вчителів музики на традиціях Китаю та України

На сучасному етапі розвитку суспільства перед вищою школою багатьох країн постає завдання підготовки вчителя з високими духовними й професійними якостями, здатного відповідати вимогам спеціаліста світового рівня та викладати музику на рівні міжнародних стандартів.

Підготовці такого спеціаліста, зокрема становленню його співацької культури, присвячені дослідження багатьох українських вчених, серед яких слід назвати імена В. Антонюк, Л. Гавриленко, Н. Гребенюк. Л. Тоцької, Г. Панченко, Ю.Юцевича та ін. У їхніх роботах розкриваються основні принципи і методи вокальної підготовки майбутніх учителів музичного мистецтва, а також наголошується на важливості розуміння сутності складних фонаційних процесів, які відбуваються у людському організмі, забезпечуючи створення художнього музичного образу й охорони співацького голосу в межах, необхідних для повноцінного навчання дітей та молоді. Отримують європейського визнання також і ідеї китайських вокалістів й педагогів: Ван Жуана, Жу Шихуи, Ли Цин Вейа, Цзинь Наня, Цюн Сан Хайа, Юй Юта Сяна та ін.

Аналіз наукової літератури й сучасних досягнень цієї галузі переконує, що спеціальна підготовка майбутніх учителів музики потребує не тільки традиційної методики, а й врахування багатонаціонального досвіду та інтерактивних педагогічних технологій різних країн з їхньою перевіркою у педагогічній і виконавській діяльності. Не є виключенням і творчі зв’язки із китайськими педагогами та вченими. Однак для здійснення цієї мети не достатньо тільки бажання і спрямованості навчальних планів вузів, які створюють можливість студентам пристосуватися до вимог, що діють в інших країнах та їх адаптації до методичних поглядів педагогів, котрі сформувались у іншому культурному середовищі.

Виникає необхідність пошуку таких педагогічних умов формування вокальних навичок майбутніх вчителів музики, які б, на основі використання і оцінки міжнародного досвіду створення різноманітних методик вокальних майстрів, у т. ч. китайських, що спираються на традиції цих країн, на практику отриманих знань, сприяли розвитку унікальної самобутньої особистості кожного студента. Недостатність розробленості та необхідність формування у майбутніх вчителів музики умінь набувати інтерактивного досвіду використання для свого педагогічного зростання традиційних досягнень інших національних музичних культур, у нашому випадку Китаю та України, що об’єднують методики двох вокальних шкіл, визначають актуальність даної проблеми.

Але формуванню вокальних навичок майбутніх учителів музики на українських та китайських традиціях, передує діагностика їх вихідного рівня, яка констатує наявність цих властивостей у студентів обох країн. Саме висвітлення стану сформованості вокальних якостей майбутніх вчителів музики на традиціях України і Китаю є метою даної статті.

Діагностика вихідного рівня наявності вокальних навичок у студентів проводилася за компонентними блоками. Вони умовно розподілялася на 4 групи завдань. Перша група передбачала виявлення наявності у студентів співацької постави та здатності до володіння співацьким диханням – основи вокально-хорової техніки. Друга – присвячувалася дослідженню навичок звукоутворення, які сприяють появі правильного, красивого співацького звуку. Третя група завдань – була спрямована на виявлення ясності й чіткості дикції та артикуляції під час співу. Четверта –направлялася на виявлення у студентів інтонаційного, ритмічного, динамічного, тембрового та дикційного ансамблю під час колективного виконання вокального репертуару, що притаманний традиційному театральному співу у Китаї та хоровому й ансамблевому співу в Україні.

Аналізуючи перші індивідуальні заняття з вокалу, які проводилися на 1 курсі в обох країнах, ми отримали такі дані. Лише 27,8% студентів контрольної групи та 28,2% вихованців експериментальної групи володіли правильною співацькою поставою. Вони підтвердили це своєю поведінкою, тобто правильно тримали корпус, голову і рот під час співу. У 43,1% студентів контрольної та 46,6% вихованців експериментальної групи спостерігалися лише приблизні уявлення про цей процес, що не завжди підтверджувалося правильними діями. Значна частина першокурсників (29,2% у контрольній та 33,3% в експериментальній групі) не орієнтувалися у питанні. Під час виконання вокальних вправ та пісенного репертуару вони стояли з опущеними плечима та згорбленою спиною, сидячи часто підпирали голову руками чи схрещували ноги, що сприяло деформації їхньої діафрагми і перешкоджало вільному регулюванню підскладкового тиску на вокалізації голосних. Ці студенти не володіли навичками правильної співацької постави. Вони не зберігали відчуття внутрішньої та зовнішньої зібраності, не тримали правильно, без зайвого напруження, положення корпусу, втрачаючи при цьому свободу фонаційного видиху. Звук при цьому втрачав яскравість тембру, інтонація була нестійкою.

Оскільки спів, який виникає внаслідок змикання і розмикання голосових складок, нерозривно пов’язаний зі співацьким диханням, то наступним нашим завданням було виявлення цієї навички у студентів 1-го курсу.

Під час спостереження та слухового аналізу співу на індивідуальних заняттях з вокалу в обох групах ми помітили, що студенти нерідко як в індивідуальній, так і у груповій формі роботи користувалися неправильними дихальними рухами. Зокрема, значна частина майбутніх вчителів музики (31,9% у контрольній та 32,1% у експериментальній групі) використовували поверхове дихання, яке утворювалося завдяки дії верхньореберної, ключичної частини дихального апарату. Це візуально проявлялося у підніманні плечей та верхньої частини груднини. Студентів, котрі здійснювали активне, але безшумне вдихання повітря, його затримку та плавне економне видихання, у контрольній групі ми виявили 29,2%, а в експериментальній 28,2%. 38,9% майбутніх вчителів музики у контрольній та 39,8% в експериментальній групі не завжди користувалися поверховим клавікулярним диханням, інколи вони використовували також і нижньореберне чи костабдомінальне дихання. Крім того, неодноразово вихованці демонстрували форсоване звучання голосу, яке утворювалося внаслідок «перебору дихання». Це призводило до неточної інтонації внаслідок надмірного тиску повітря на голосові складки і погіршувало якість співу. Таких студентів у контрольній групі налічувалося 27,8%, а в експериментальній – 24,4%.

Нами були також виділені студенти, котрі співали без «опори», яким не вистачало повітря для вокалізації окремої фрази твору. Вони не прислухалися і не намагалися відтворити у власній фонаційній діяльності цільність музичного речення, а брали дихання шумно та там, де їм було зручно. Таких студентів у контрольній групі налічувалося 27,8%, а в експериментальній – 26,9%.

Отже, значна частина першокурсників як в Україні, так і в Китаї, не володіють навичками правильного співацького дихання, у якому фаза видихання повинна значно перевищувати фазу вдихання. У них переважає ключичний, або верхньореберний тип дихання, де активно працюють м’язи плечового поясу. Внаслідок цього піднімаються плечі, а також спостерігається «безопорна» вокалізація й некерованість дихальних рухів. Це негативно позначається на звучанні голосів як окремих студентів, так і колективного виконання співацького репертуару.

Дослідження навичок звукоутворення, внаслідок чого співацький голос набуває певної чистоти звучання, дали такі результати. Частина студентів (22,2% у контрольній та 28,2% у експериментальній групі) музичною інтонацією володіють погано. Внаслідок малорухомих губ, язика, нижньої щелепи, поганого відкриття рота вони не точно відтворюють запропоновану їм мелодію чи низку музичних звуків. Їхній співацький голос наближений до мовного, а грудна манера фонації обмежує просування таких студентів по звуковисотному діапазону. До другої групи ми віднесли студентів із середньою якістю інтонування (51,4% у контрольній і 46,6% у експериментальній групі). Вони не точно інтонували мелодію лише частково. Голос цих вихованців гарно звучав у середніх регістрах, а у вокалізації верхніх і нижніх нот, внаслідок порушеної злагодженості голосоутворюючих органів, відчувалася скованість, що негативно відбивалося на інтонуванні. До третьої групи увійшли студенти з хорошою, чистою інтонацією, які виконували мелодію точно, без спотворень. Таких у контрольній групі виявилося 26,4%, а у експериментальній – 25,6%.

Досліджуючи стан розвитку співацької дикції, необхідно зазначити, що у деякої частини студентів (26,4% у контрольній та 29,5% в експериментальній групі) вона була квола й невиразна. Були також виділені вихованці із перебільшеною, надмірною дикцією та форсованим звучанням (13,9% у контрольній та 12,8% в експериментальній групі). У них спів був позбавлений потрібної «вокальності» й нейтралізації голосних. Виділялися студенти і з чіткою, виразною дикцією та відносно стійким положенням гортані під час співу, що призводило до належного округлення голосних та розбірливості мови. У контрольній групі їх було 26,4%, а в експериментальній – 25,6%. Інші студенти – 47,2% у контрольній групі і 44,9% в експериментальній – мали посередні дикційні навички, тобто не завжди чітко у словах вимовляли приголосні звуки або недостатньо «нейтралізували» голосні для наспівності та культури звучання.

Для виявлення стану сформованості ансамблевих навичок, ми проаналізували їх як вид діяльності на заняттях хору. Спостерігаючи за єдністю та злагодженістю дій усіх учасників хору, ми дійшли висновку, що ансамблеві навички у студентів як контрольної, так і експериментальної групи належним чином не сформовані, або сформовані частково. Так, першокурсники обох груп можуть підтримувати ритмічний та динамічний ансамбль лише певною мірою, тобто розпочинати й закінчувати музичний твір в цілому, чи окремі його частини, робити деякі динамічні відтінки, зокрема: співати голосно, або тихо. Проте, роблять вони це не завжди разом і одночасно. Загалом студенти відчувають основну метричну долю, але ритмічний малюнок, особливо якщо він ускладнений нотами з крапкою чи синкопою, не завжди можуть чітко і точно відтворити. Першокурсники не можуть постійно підтримувати стабільний темп або змінювати його відповідно до художніх завдань, а також одночасно вимовляти слова, брати дихання, робити цезури, усі разом і однаково користуватися різноманітними виконавськими штрихами, дотримуватися необхідного динамічного співвідношення із супроводом чи солістом. Студенти 1 курсу не вміють слухати і чути як загальне звучання хору, так і один одного, спираючись на єдиний для усіх співаків спосіб звукоутворення, що є основою тембрового ансамблю. Дикційний ансамбль більш-менш підтримується, проте не завжди правильно формуються голосні й приголосні звуки у співі. Деякі студенти зовсім не вміють нейтралізувати голосні, що відбивається на загальній якості звучання та художності виконання творів. Не всі першокурсники, як ми бачили з проведеного дослідження, чисто інтонують та не утворюють своїм співом рівного унісону, чого вимагає інтонаційний ансамбль. Це негативно впливає на хоровий стрій, який багато в чому залежить від рівня розвитку музичного слуху співаків та передбачає точну, узгоджену вокалізацію як в одноголосному, так і в багатоголосному співі. Тому, на основі аналізу співацької діяльності першокурсників, можна визнати, що розвиток їхніх ансамблевих навичок жадає бути кращим.

Таким чином, в результаті діагностики вокальних навичок майбутніх учителів музики можна зробити висновок, що найбільший відсоток у цих країнах, згідно визначених компонентних блоків, утворюють студенти із середнім та низьким рівнем свого розвитку. Для того, щоб сформованість вокальних навичок студентів педагогічних вузів підвищити, необхідно створити певні педагогічні умови, які ґрунтуються на урахуванні традицій Китаю та України і представляють собою розвиток вокального слуху, відчуття вокально-тілесної схеми із систематичним загостренням уваги вихованців на правильності звукоутворення, співацької постави, вокального інтонування, дихання, артикуляції свідомого ставлення до звучання власного голосу, заснованого на осмисленому сприйманні й слуховому контролі.

Науковий керівник:

кандидат педагогічних наук, професор Болгарський Анатолій Георгійович.