МАШИНОЗНАВЧА СКЛАДОВА У ЗМІСТІ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ТЕХНОЛОГІЙ. ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Сучасний стан розвитку науки і техніки ставить все більше вимог до випускників шкіл в плані підвищення їх професійно-технічної підготовки. Тому майбутній педагог повинен бути озброєний всіма необхідними знаннями в галузі техніки і технології виробництва. Цьому активно може сприяти вивчення основ машинознавства у педагогічних вузах, коли студенти набувають уявлень про сучасний рівень розвитку техніки, знайомляться з технологічними процесами і, цим самим, підвищують свою соціально-професійну компетентність.

На сьогоднішній день машинознавча складова підготовки майбутніх учителів технологій є невід’ємною частиною навчально-виховного процесу у вищій школі. Курс „Машинознавство” вивчається на освітньо-кваліфікаційному рівні „Бакалавр” і є інтегрованим блоком навчальних дисциплін, які входять в даний курс.

Велика Радянська Енциклопедія [1] трактує термін „машинознавство”, як об’єднаний комплекс наукових досліджень по найбільш загальним питанням, пов’язаних з машинобудуванням, незалежно від галузевої приналежності і цільового призначення машин. В цей комплекс входять: загальна теорія машин і механізмів; металознавство; опір матеріалів; теорія пружності; теорія пластичності; деталі машин; зносостійкість; довговічність; автоматизація керування і застосування засобів керування та спрощених методів керування.

Енциклопедичний словник [9] визначає машинознавство як науку про створення і раціональну експлуатацію машин. Основними розділами якої є: теорія машин і механізмів; матеріалознавство; динаміка і міцність машин; теорія тертя і зношування; надійність і довговічність машин; технологія машинобудування; теорія автоматичного керування машинами.

Всі наукові і науково-методичні видання дають приблизно ідентичну трактовку даного поняття. Стосовно ж запровадження даного курсу чи предмета в навчально-виховному процесі, то перша згадка припадає на середину 50-х років минулого століття, коли: „…содержание предмета впервые было намечено в форме так называемого „практикума”, который был введен в общеобразовательную школу в 1954 – 1955 учебному году…”[2; с. 5]. Як бачимо, машинознавство зароджувалося як предмет саме у середній школі.

Аналіз методичних посібників та навчальних програм з машинознавства, починаючи з кінця 50-х років ХХ століття, дозволяє чітко визначити які ж теми, розділи, предмети входили до складу даного курсу. Так, методичний посібник для вчителів під редакцією М.А. Жидельова [2] розрахований на учнів 8 – 10 класів середньої школи. Увесь курс складався з трьох розділів: елементи технології; основні відомості про механізми і машини; автомобіль. В перший розділ входили три теми: машинобудівні матеріали (6 годин), обробка металів різанням (18 годин) та збирання і обробка виробів, які виконанні з металу та інших матеріалів (16 годин). Розділ другий також мав три теми: деталі машин та їх з’єднання (8 годин), будова і робота механізмів (28 годин), будова і робота машин (20 годин). Що стосується третього розділу, то він повністю присвячений будові та експлуатації автомобіля і вивчався у 10 класі середньої школи. Обсяг його становить 68 годин.

З аналізу цього посібника видно, що курс машинознавства в той час в основному був орієнтований на вивчення саме будови і експлуатації автомобіля. Це, на нашу думку, пов’язано з післявоєнною розбудовою країни, коли широко пропагандувалися робітничі професії.

Програма з машинознавства для середніх спеціальних навчальних закладів дещо відрізнялася від тієї, яка вивчалася в школі того часу. Так, у 1962 році виходить методичний посібник [3] для учнів середніх спеціальних навчальних закладів. Він базувався на програмі з машинознавства, затвердженій навчально-методичним управлінням по середнім спеціальним навчальним закладам Міністерства вищої і середньої освіти СРСР 5 травня 1960 року. Предмет машинознавства передбачав вивчення теоретичних основ роботи насосів, гідравлічних і теплових двигунів, теплоенергетичних установок і атомних електростанцій. В результаті вивчення цього предмета учні повинні були отримати загальні теоретичні знання, які необхідні їм для успішного засвоєння спеціальних предметів і, які вони будуть застосовувати в своїй практичній діяльності.

В дану програму входило чотири розділи: основні відомості з гідравліки. Насоси і гідравлічні двигуни (9 годин); основи технічної термодинаміки і теорії теплопередачі (27 годин); паливо, топки і котельні установки (12 годин); компресори, теплові двигуни та установки (21 година).

Подальший аналіз навчальних програм з машинознавства проводився для вищих навчальних закладів, які запроваджувалися у навчальний процес з 1970 року і по сьогоднішній день.

В 1970 році вийшла друком програма [6] з машинознавства, яка була комплексною і складалася з шести самостійних частин: технологія конструкційних матеріалів (50 годин); опір матеріалів (51 година); деталі машин і підіймально-транспортні машини (60 годин); теорія механізмів і машин (30 годин); гідравліка і гідравлічні машини (30 годин); загальна теплотехніка і теплові машини (44 години). Програма розрахована на студентів спеціальності „Загальнотехнічні дисципліни і праця”. Вона повністю виключала всі конструкторські розрахунки, опис специфіки конструкцій, тощо, які є характерними для вищих технічних закладів. Всі розділи були построєні так, щоб розкрити фізичний зміст робочих процесів, які пов’язані з виготовленням машин, а передача програмного матеріалу студентам мала чітку професійну спрямованість і була політехнічною. Виходячи із загальної кількості годин, можна зробити припущення, що даний курс машинознавства вивчався не один семестр і навіть рік.

У 1985 році колектив авторів (Ю.П. Колосвєтов, М.С. Корець, І.Г. Трегуб) розробляють свою програму з машинознавства [4], для спеціальності „Олігофренопедагогіка та праця”. Курс машинознавства складався з таких розділів: основи теорії механізмів і машин (14 годин); основи опору матеріалів (10 годин); деталі машин (26 годин); основи теплотехніки (12 годин); основи гідравліки (8 годин). Автори мали на меті ознайомити студентів з основами дисциплін, які входять в даний курс, тому робоча програма мала малий обсяг годин.

На той час, реформа загальноосвітньої і професійної школи передбачала більш глибоке поєднання навчання з виробництвом, тому досить гостро ставилося питання про технічну підготовку вчителів праці. Відповідно до цього у 1987 році колективом радянських науковців (А.А. Антонов, Н.Т. Дружкова, Н.Н. Лавров, С.А. Ярхо та ін.) була розроблена нова програма з машинознавства [8]. За нею курс машинознавства для студентів загальнотехнічних факультетів педагогічних вузів складався з семи розділів: теоретична механіка (54 години); опір матеріалів (30 годин); теорія машин і механізмів (34 години); деталі машин (50 годин); гідравліка (40 годин); загальна теплотехніка (22 години); автомобіль (40 годин).

На межі розпаду Радянського Союзу В.А. Курок [7] розробляє власну програму з машинознавства для спеціальності „Праця”. Програма була розроблена у відповідності до тогочасної реформи вищої школи, яка вимагала інтеграції споріднених навчальних дисциплін, що дозволило б розглядати явища у всебічному зв’язку, сприймати світ у його цілісності. Щоправда, даний курс називався „Технічна механіка”. Автор об’єднала навчальний матеріал з дисциплін „Технічна механіка”, „Опір матеріалів”, „Теорія машин і механізмів” та „Деталі машин” у курс „Технічна механіка”. Програма була спробою синтезу загальнотехнічних знань за ознакою спільності методу їх вивчення і орієнтувала на вивчення мінімуму, який потрібний вчителям трудового і професійного навчання.

На вивчення даного курсу відводилося 228 годин, 128 – лекційних і 100 – лабораторно-практичних.

Всі проаналізовані вище програми для педагогічних вузів включали в себе знання з окремих автономних дисциплін, які просто наповнювали зміст машинознавства окремими видами знань і без усілякого логічного зв’язку та забезпечення належних міжпредметних зв’язків.

Кардинально змінилося ставлення до машинознавчої підготовки вчителів трудового навчання за часів незалежності України, коли колектив авторів у складі П.В. Дмитренка, Р.О. Захарченка, М.С. Корця, В.К. Сидоренка і за редакцією професора Д.О. Тхоржевського розробили програму з машинознавства для спеціальності „Трудове навчання” [5]. Програма була розроблена на основі сучасної загальноприйнятої наукової класифікації машин.

Дана програма складається з трьох розділів: енергетичні машини; робочі машини; контрольно-інформаційні машини. Порівняно з аналізом попередніх програм, вона залишається найбільш вдалою на сьогоднішній день, яка відповідає вимогам галузевого стандарту вищої освіти за спеціальністю „Трудове навчання”. За нею, вивчення курсу машинознавства передбачає ознайомлення майбутніх вчителів трудового навчання (технологій) з основними видами машин у відповідності до їх класифікації, з техніко-технологічними можливостями та конструктивними особливостями машин. Вивчення даного матеріалу визначається вимогами професійно-кваліфікаційної характеристики вчителя трудового навчання (технологій).

Отже, тільки при комплексних інтегрованих відомостях у студентів формуються системні знання, які сприяють більш глибокому розумінню ними принципів будови та роботи різних механізмів і машин, виділення спільних за будовою та роботою ланок в різних технічних об’єктах. Ці чинники сприяють професійній спрямованості на загальнотехнічну підготовку вчителя технологій.

Література:

1. Большая Советская Энциклопедия. (В 30 томах). Гл. ред. А.М. Прохоров. Изд. – 3-е. М.: Советская Энциклопедия, 1974. – Т. 15. Ломбард – Мезитол. 1974. – 632 с., с илл., 27 и. илл., 2 л. карт, 1 карта-вкладка.
2. Жиделев М.А. Машиноведение в VIII – Х классах городской средней школы. Методическое пособие для преподавателей. Изд. 2-е исправленное и дополненное. – М.: Изд. АПН РСФСР, 1958. – 280 с.
3. Машиноведение. (Методическое пособие). Для учащихся заочных средних специальных заведений (на базе 7 и 10 классов). Программа, задание для контрольной работы с краткими методическими указаниями по его выполнению. – М.: Высшая школа, 1962. – 30 с.
4. Програма з машинознавства для дефектологічного факультету спеціальності 2111 „Олігофренопедагогіка та праця” / Автори: Ю.П. Колосвєтов, М.С. Корець, І.Г. Трегуб. – К.: КДПІ ім. А.М. Горького, 1985. – 10 с.
5. Програми вищих педагогічних закладів освіти. Машинознавство. (Для студентів спеціальності 7.01.01.02 „Трудове навчання”) / За ред. Д.О. Тхоржевського. – К., 1996. – 22 с.
6. Программы педагогических институтов. Машиноведение. Для специальности № 2120 „Общетехнические дисциплины и труд”. – М.: Просвещение, 1970. – 40 с.
7. Программы педагогических институтов. Машиноведение. Часть 1. Техническая механика. (Для студентов специальности 03.02.00 „Труд”) / Сост. В.А. Курок. – К.: РУМК, 1991. – 12 с. – На укр. яз.
8. Программы педагогических институтов. Сборник № 16 (для специальности № 2120 „Общетехнические дисциплины и труд”). – М.: Просвещение, 1987. – С. 45 – 72.
9. Український Радянський Енциклопедичний Словник: в 3-х т. / Редкол.: …А.В. Кудрицький (відп. ред.) та ін. – 2-е вид. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1987. – Т. 2. Каліграфія – Португальці. – 736 с., іл.

Кас’ян Іван Миколайович - Аспірант кафедри трудового навчання і креслення Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Науковий керівник: к.п.н., доцент Юрженко В.В.