ВИСЕЛЕННЯ ВЛАСНИКІВ З ЇХ БУДИНКІВ (КВАРТИР) В КОНТЕКСТІ ПРАВА НА ЖИТЛО

Право на житло – одне з основних соціально-економічних прав людини. Відповідно до Загальної декларації прав людини кожен має право на такий життєвий рівень, включаючи житло, який є необхідним для підтримання його здоров’я і добробуту його самого та його сім’ї [1].

В Україні право на житло вперше було закріплено в Конституції УРСР 1978 [2] року. Конституція України 1996 року визначила, що кожен має право на житло і держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Конституційне право на житло містить заборону примусового позбавлення житла інакше, як на підставі закону і за рішенням суду. Цьому праву кореспондує обов’язок держави створювати умови для його захисту та реалізації. Основною гарантією реалізації права на житло є те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як за рішенням суду [3, с. 678-679].

Випадків позбавлення права власності лише на тій підставі, що власник не виконує свого обов'язку щодо утримання належного йому майна (відповідно до статті 322 Цивільного кодексу України [4] (далі ЦК) тягар утримання майна лежить на власнику), ані ЦК, ані іншими законами України не передбачено.

Тим часом власники будинків та квартир мають не лише права, але й певні обов'язки, зокрема щодо забезпечення схоронності жилого будинку (квартири). Так, відповідно до статті 151 Житлового кодексу України [5] (далі ЖК) "громадяни, які мають у приватній власності жилий будинок (квартиру), зобов'язані забезпечувати його схоронність, провадити за свій рахунок поточний і капітальний ремонт, утримувати в порядку придомову територію". Далі текст статті 151 ЖК містить наступне речення: "Безгосподарне утримання громадянином належного йому будинку (квартири) тягне за собою наслідки, передбачені ЦК Української РСР." До кінця 1993 року цілком реальним наслідком безгосподарного утримання приміщення могло бути безоплатне вилучення такого приміщення у власника на підставі рішення суду за позовом виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради (ст. 135 ЦК Української РСР в редакції до 16.12.1993). ЦК України на відміну від старого радянського ЦК не містить правових норм, що вирішували б проблему безгосподарного утримання громадянином квартири, що йому належить, шляхом простого відібрання такої квартири.

Невідвідування власниками квартир багато років, невиконання ними обов'язків щодо проведення поточного і капітального ремонту квартир, оплати житлово-комунальних послуг, обережного ставлення до санітарно-технічного та іншого обладнання, додержання правил утримання жилого будинку і придомової території тощо - всі ці дії власників квартир є адміністративним правопорушенням.

Виселення власників квартир у судовому порядку без надання їм іншого жилого приміщення відбувається на підставі статей 157 та 116 ЖК. Це не вирішує основні проблеми - власники квартир де-юре залишаться такими ж власниками, як і раніше. Позивачем може бути будь-яка зацікавлена особа, наприклад, той самий виконком міської ради. Це не вирішує питання права власності на квартири. Ані органи місцевого самоврядування, ані підприємства, що надають житлово-комунальні послуги, після виселення власників квартир не матимуть правових підстав для вселення (навіть тимчасового) до квартир інших людей.

Відповідно до ч. 3 ст. 9 ЖК "ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом". Відповідно до ЖК виселення власника житлового приміщення можливе у випадку звернення стягнення на таке житлове приміщення кредитором у разі неповернення власником житла кредиту, наприклад, наданого банком на придбання житла. У цьому разі власник житла, який не зміг повернути кредит, виселяється із житлового приміщення без відшкодування, а інше житло йому не надається (ч. 2 ст. 109 ЖК).

Отже, у випадку неповернення кредиту звернення стягнення на передане в іпотеку (тобто заставу) жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців такого приміщення. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення всі громадяни, що мешкають у ньому, зобов'язані на письмову вимогу кредитора або нового власника цього жилого приміщення добровільно звільнити його протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Виселення власників житла при зверненні стягнення на житло, що було придбане за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечено іпотекою, може відбуватися з наданням колишнім власникам житла жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання, що залежить від наявності таких тимчасових житлових приміщень. Відсутність тимчасових житлових приміщень або ненадання їх колишнім власникам житла не є перешкодою для їх примусового виселення.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з метою подолання негативних наслідків фінансової кризи» введено на 2009-2010 роки мораторій на примусове виселення із житла, в якому зареєстрована фізична особа - іпотекодавець і це житло є єдиним житлом іпотекодавця, у разі якщо відсотки за іпотечним житловим кредитним договором сплачуються своєчасно або з максимальною затримкою до двох місяців, а також документально врегульовано питання реструктуризації боргу на узгоджених з банком умовах.

Виселення громадянина з житлового приміщення, власником якого він є, може відбуватися також, якщо власник житла, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними. Таке виселення провадиться без надання іншого жилого приміщення. (ст. 116 ЖК).

Таким чином, вище перераховані випадки примусового виселення громадян з житлових приміщень, власниками яких вони є, що передбачені Житловим кодексом України. ЖК не передбачає автоматичного примусового виселення власника житлового приміщення за борги по оплаті житлово-комунальних послуг.

Якщо ж боржник не має коштів для погашення боргу або таких коштів не достатньо, то, згідно з чинним законодавством, під час виконавчого провадження звернення стягнення на житлове приміщення боржника є можливим. Так, відповідно до ст. 62 ЗУ "Про виконавче провадження" [7], звернення стягнення на будинок, квартиру, інше приміщення, земельну ділянку, що є нерухомим майном, провадиться у разі відсутності у боржника достатніх коштів або рухомого майна. Житлове приміщення не входить до Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами [8, с. 5].

Отже, можна зробити висновок, що Конституцією 1996 року [9], нажаль, єдиним обов’язком держави є безоплатне забезпечення житлом у державному житловому фонді та житловому фонді органів місцевого самоврядування громадян, які потребують соціального захисту, а не усіх громадян, які потребують поліпшення житлових умов. Для всіх інших правовідносин, пов’язаних з реалізацією права на житло, державою створюються умови для їх існування, а відбуваються вони в сфері цивільно-правових відносин. Наприклад, відповідно до ст. 42 Конституції УРСР 1978 року передбачалось, що право на житло забезпечується розвитком і охороною державного і громадського житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом і громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєних жител, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги.

Існування в національному законодавстві інститут виселення без надання іншої жилої площі базується на принципі, що кожен громадянин своїми коштами вирішує свою житлову проблему. Звідси випливає, що реалізація права на житло здійснюється громадянами самостійно, без будь-якого сприяння державою, крім вузького кола зазначених осіб, що свідчить про декларативність права на житло, яке скоріш відповідає інституту права приватної власності та його захисту, що має провідну цінність при демократичному ладі суспільства.

Література:

1. Загальна декларація прав людини вiд 10.12.1948 // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015
2. Конституція Української РСР вiд 20.04.1978 № 888 // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=888-09
3. Великий енциклопедичний юридичний словник / За редакцією акад. НАН України Ю. С, Шемшученка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 992 с.
4. Житловий кодекс Української РСР від 30.06.1983 № 5464 // Відомості Верховної Ради. – 1983. – Додаток до № 28. – 573 с.
5. Цивільний кодекс Української РСР вiд 18.07.1963 № 1540 // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1540-06
6. Закон України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 № 606 // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 24. – 207 с.
7. Крупник Д. Виселення з власної квартири за борги: чи це можливо? // "Товариш". – № 59 (849). – 2006. – С. 5.
8. Конституція України від 28.06.96 № 254 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 36. – 141 с.

Воробйова Катерина Василівна – студентка Одеського національного університету імені І. І. Мечникова
Науковий керівник: Кармазіна Катерина Юріївна старший викладач кафедри конституційного права та правосуддя Одеського національного університету імені І. І. Мечникова