ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЦІ КОНСТИТУЦІЙНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРТІЇ (1905–1917 рр.)

Важливим фактором внутрішнього життя Російської імперії було національне питання. Відношення до нього стало чинником, що визначав готовність політичних партій вирішувати міжетнічні суперечності, задовольняти вимоги усіх народів. Найбільш впливова російська політична сила ліберального напряму – Конституційно-демократична партія (Партія народної свободи) чимало уваги у своїй діяльності надавала національним проблемам.

Мета статті – дослідити ставлення Конституційно-демократичної партії до польського питання (1905–1917 рр.).

Згідно програми Конституційно-демократичної партії, яка була прийнята на І Установчому з’їзді 12–18 жовтня 1905 р. у Москві, вирішення національного питання кадетами зводилось до надання прав на культурне самовизначення кожній народності, яка населяла Російську імперію [7, с. 190]. Специфічне місце у майбутній Росії, яка повинна була стати конституційною-парламентською монархією, відводилось Царству Польському та Фінляндії. У Царстві Польському передбачалось автономне управління із сеймом, який обирається на основі загальнодержавного представництва, при умові збереження державної єдності та участі в центральному представництві на засадах однакових з іншими частинами імперії. “Кордони між Царством Польським і сусідніми губерніями могли бути виправлені у відповідності з племінним складом і бажанням місцевого населення” [7, с. 192]. На території Польщі мали діяти гарантії громадянської свободи і права національності на культурне самовизначення і забезпечуватись права меншостей.

Вимога автономії Польщі стала приводом для звинувачень кадетів з боку октябристів у зазіханнях на могутність і цілісність Росії. Конституційні демократи стверджували у відповідях своїм опонентам, що “надання автономії Польщі ліквідує озлобленість проти російської влади, дух взаємної недовіри і ворожнечі” [4, с.51].

У своїй доповіді 22 квітня 1906 р. на ІІІ з’їзді партії П. Мілюков, визначаючи орієнтири тактичної діяльності в парламенті, тільки обмовився, що “справедливі вимоги національностей повинні бути взяті до уваги І російською думою на основі домовленостей із зацікавленими групами” [3, с.321]. Та коли виникла нагода співпрацювати з Союзом автономістів (об’єднанням думських груп неросійських народів імперії), лідер кадетів проявив свою упередженість та обережність, назвавши виокремлення “автономістів” в парламентську фракцію політичною помилкою. П. Мілюков підкреслював невизначеність терміну “автономія” та неоднорідність Союзу, яка обумовлювалася неузгодженістю завдань і вимог, різною базовою підтримкою його членів та історичними традиціями (“одні мають за собою столітню історію, інші – тільки вчора народились”). Як пізніше згадував Павло Мілюков, “питання національні самі по собі загрожували ускладнити питання соціальні і конституційні, які складають наше головне завдання” [3, с.303]. Відмінність устремлінь і вимог різних національностей злились би в загальні формули, а це, на його думку, спричинило б підвищення вимог найменш готових до автономії народностей. Найбільш підготовленими до процесу самовизначення він вважав поляків, хоча такий диференційований підхід до народів Російської імперії суперечив тому принципу рівності громадян без різниці національності, який був проголошений у програмі партії.

Неодноразово вимога надати Польщі автономію ставала предметом своєрідних національно-політичних заздрощів з боку українців. 7 жовтня 1913 р. на зустрічі ЦК з представниками Київського комітету партії, заперечуючи наявність сепаратизму серед українців, барон Ф. Штейнгель стверджував, що є “тільки прагнення, щоб на Україну дивились як на область, яка має таке саме право на автономію як Польща” [5, с.132]. М. Василенко вважав, що недержавні народи (українців, грузинів, латишів) треба зрівняти у правах на самостійне існування з державними національностями (поляками і фінами).

П. Мілюкова виступав як послідовний прихильник польської автономії. У Думі ІІІ скликання його відношення до поляків стало стриманішим у зв’язку з діяльністю Польського кола, представники якого ігнорували думські фракції і партії, розглядаючи своїм союзником насамперед уряд [2, с.336]. У своїх спогадах лідер кадетів зізнавався, що не міг симпатизувати польському соціальному ладові, так як симпатизував фінському, оскільки він став основним речником кадетів з фінського питання. З польської проблеми він виступав дуже мало.

П. Мілюкова відштовхували, як він писав “аристократичний “гонор” і ставлення поміщика до “хлопа” поляків, хоча він усвідомлював їх високий рівень інтелігентності, старі традиції державності, поєднані з містикою національних мрій і міжнародними відносинами” [2, с.404].

Перша світова війна загострила національне питання в Російський імперії. Кадети приділяли під час війни значну увагу польському питанню на засіданнях ЦК, конференціях і з’їздах. Була створена комісіїя з польського питання (О. Корнілов, В. Вернадський). 2 листопада 1914 р. на засіданні ЦК партії були розглянуті повідомлення О. Корнілова про історичну долю Польщі, П. Мілюкова про етнографічні кордони сучасної Польщі в межах Росії, Австрії, Німеччини, Ф. Кокошкіна про державний устрій [5, с.415].Ф. Кокошкін не зміг прибути, але виклав свої положення у листі, які засвідчили непохитність його поглядів від 1905 р. Кадетський теоретик національного питання наполягав на тому, що Польща має бути виділена в окрему автономію з сеймом, обраним загальним, прямим, рівним таємним голосуванням, при збереженні єдності з імперією. До компетенції сейму не входили бюджет, зовнішня політика, залізниця, почта, телеграф, телефон. Закони сейму підлягали утвердженню царем. Запроваджувалась посада статс-секретаря, відповідального перед сеймом.

П. Мілюков вважав, що не настав час практичного втілення таких положень, необхідно стояти на платформі відозви до поляків, тобто відозви 1 серпня 1914 р. великого князя Миколи, в якій обіцялось, що у випадку перемоги у війні Росії під скіпетром російського царя “відродиться Польща, вільна у своїй вірі, мові і самоуправлінні”. Лідер кадетів відстоював етнографічний принцип відновлення кордонів Польщі, заперечував польську історичну формулу створення держави “від моря до моря”.

22 листопада 1914 р. на нараді ЦК П. Мілюков і Д. Протопопов звітували про зустрічі з поляками. Відзначили специфіку: стає серед поляків більше прихильників невтручання російських законодавчих установ в польські справи, хоча раніше дотримувались проектів Польського Кола [5, с.449].

На думку П. Мілюкова, краще мати справу з народовцями, ніж з прогресивними елементам, які приймали участь в нараді. Оскільки перші як реальні політики, не відмовляючись ні від чого аж до незалежності Польщі, мовчать про це до з’ясування результатів війни і виходять з реального факту – відозви Головнокомандуючого. Прогресивні ідуть прямо, не відмовляючись від перспективи завоювання своїх прав разом з російськими революційними елементами [5, с.451].

7 грудня 1914 р. на засіданні лідер партії категорично висловився проти незалежності Польщі: “Зараз незалежна Польща через ті чи інші умови могла б зайняти ворожу позицію до Росії, треба поки, що її стримати” [5, с.476]. Єдиним шляхом надання автономії Польщі, який б не суперечив програмі кадетів, він вбачав у проведенні цього рішення через російські законодавчі органи. Він вважав, що кадети можуть тільки “максимально визнати надання ширших законодавчих прав сейму, призначення окремих міністрів для Польщі” [20:359-360].

Розроблений Ф. Кокошкіним проект “Про устрій Царства Польського” обговорювався на засіданнях ЦК і партійній конференції 6–8 червня 1915 р. Після партійного обговорення проекту вирішили передати його в думську фракцію і опублікувати, але положення документу були надто радикальними у порівнянні із ставленням до національного питання союзників по Прогресивному блоці (октябристів і націоналістів), які б могли це розцінити як спробу знищення “єдиної і неділимої Росії” [8, с.361].

Виступаючи на засіданні ЦК 31 березня 1916 р. не погодився з проектом Ф. Кокошкіна і О. Ледницький, який висловився за надання Польщі незалежності [6, с.286]. Однак П. Мілюков наполягав на тому, що не можна іти дальше надання широкої автономії. Таку обережну позицію кадетів до польського питання можна пояснити тим, що в серпні 1915 р. Царство Польське було заняте німцями. Ця обставина надала польській проблемі насамперед міжнародного значення, вирішення якого залежало від результату війни.

У 1916 р. серед польських політичних сил поширюється ідея відновлення державності, яку негативно сприйняли кадети. У квітні-травні 1916 р. під час поїздки у складі парламентської делегації в Англію П. Мілюков зустрічався з англійським міністром закордонних справ Е. Греєм, в розмові з яким відмітив, що “поляки наполягають на незалежності і міжнародному визнанні, однак ми так далеко іти не можемо… Ми проти згадки про внутрішню конституцію Польщі в міжнародному акті” [1, с.339].

У травні 1916 р. на засіданні Московського відділу ЦК у доповіді про Польщу кн. П. Долгоруков розглядав три варіанти закінчення війни, які б по-різному визначили долю польського питання. Якщо умови миру будуть продиктовані державами Троїстого союзу, то “партія не зможе впливати на вирішення польського питання”. У випадку, якщо Росія з союзниками буде встановлювати умови миру, то “три частини Польщі в її етнографічних кордонах, повинні бути об’єднані в єдину самостійну державу з виходом до Балтійського моря” [6, с.305]. Але цей проект для розгляду на міжнародній конференції повинен бути розроблений Росією. За умови нічиї у війні зберігається status quo ante bellum і Росія може впливати тільки на частину Польщі, яка входила до її складу до війни. Проте доповідач наголосив, що “на крик з вимогою самостійності Польщі при будь-яких умовах доведеться, як це не важко, відповісти негативно, підпорядкувавши політику серця політиці політичного розуму” [6, с.306–307].

8 листопада 1916 р. на засіданні Московського ЦК були прийняті тези з польського питання, які виступ партії з визнанням незалежності чи проектом називали несвоєчасним, оскільки “незалежність Польщі означає послаблення військової могутності Росії (втрата території і населення в 12 млн.)”, і ніхто не давав право кадетам від імені Росії погоджуватись на таке зменшення її сили. Визнання незалежності Польщі викликало б негативне ставлення до партії правих сил і уряду, що послабить позиції партії. Для вирішення польської проблеми потрібен акт міжнародного характеру. Кадети наголошували на тому, що “яким би в майбутньому не був лад Польщі, у будь-якому випадку ми не можемо уявити її інакше як в об’єднаною зв’язком з Росією” [6, с.336].

Лютнева революція стала важливим випробуванням для Конституційно-демократичної партії. Політичні події вимагали вже не тільки теоретичних розробок вирішення суспільних проблем, а рішучих практичних кроків, спрямованих на їх розв’язання. 17 березня 1917 р. Тимчасовий уряд видав відозву до поляків, проголосивши, що “вважає створення незалежної польської держави з усіх земель, де переважає польське населення, гарантією міцного миру в оновленій Європі” [1, с.340]. Під цим документом стояв підпис П. Мілюкова, що свідчило про зміну відношення кадетів до польської проблеми, поштовхом до яких насамперед стали міжнародні події.

Отже, у своїй політиці щодо вирішення польського питання кадети декларували принцип рівності націй. Кадети підтримували надання Польщі автономії, враховуючи історичні традиції народу, Період Першої світової війни показав залежність ставлення Конституційно-демократичної партії до польського питання від внутрішньополітичної ситуації (відмова від опозиції уряду, блокування з правими партіями) та успіхів і поразок російської армії.

Література:

1. Бахтурина А. И. П. Н. Милюков и польский вопрос / А. Бахтурина // П. Н. Милюков: историк, политик, дипломат. Материалы международной научной конференции. – М. : Российская политическая энциклопедия” (РОССПЭН), 2000. – С. 334–342.

2. Милюков П. Н. Воспоминания / П. Милюков. – М., 2001. – 640 с.

3. Милюков П. Н. Год борьбы. Публицистическая хроника. 1906 / П. Милюков. – СПб., 1907. – 550 с.

4. Нападки на партию Народной свободы и возражения на них. – М., 1906. – 144 с.

5. Протоколы Центрального комитета и заграничных групп конституционно-демократической партии : в 6 т. – Т. 2. 1912–1914 гг. – М., 1997. – 520 с.

6. Протоколы Центрального Комитета и заграничних групп конституционно-демократической партии : в 6 т. – Т. 3. Протоколы Центрального Комитета конституционно- демократической партии. 1915–1920 гг. – М., 1998. – 590 с.

7. Съезды и конференции конституционно-демократической партии :в 3 т. – Т.1. 1905–1907 гг. – М., 1997. – 744 с.

8. Шелохаев В. В. Разработка кадетами национального вопроса в годы первой мировой войны / В. Шелохаев // Первая мировая война: Пролог ХХ века. – М.: Наука, 1998. – С. 355–366.