ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ КОМУНІКАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ ВЧИТЕЛЯ МУЗИКИ

Розвиток засобів масової комунікації і викликані ним зміни в житті суспільства і окремого індивіда обумовили потребу в осмисленні комунікативної культури як соціально-культурного феномена багатьма науками: філософією, культурологією, соціологією, психологією, педагогікою, що засвідчує необхідність його міждисціплінарного вивчення.

У повній відповідності зі змістом латинського «Communico» (роблю спільно, спілкуюсь, зв’язуюся) комунікація (в багатьох джерелах інформації використовується термін «спілкування») виступає необхідним засобом і метою процесів соціальної взаємодії. Освіта ж у найбільш широкому розумінні цього поняття належить до соціально-конструктивних комунікативних процесів. Оскільки основою педагогічної діяльності є організація взаємодії між педагогом і вихованцем, то однією з найважливіших умов забезпечення її ефективності є розвинена комунікативна культура (культура спілкування) вчителя.

У науково-педагогічних дослідженнях представлені різноманітні підходи щодо трактування феномену комунікативної культури: філософський (Н.Бахтін, В.Біблер, М.Губер, Ю.Лотман, М.Каган, С.Франк), методологічний (Г.М. Андреєва, Є.В. Бондаревська, Ф.Н. Гоноболін, І.І. Зарецька, Н.В. Кузьміна, В.А. Сластєнін), психологічний (Б.Г. Ананьєв, І.А. Зимня, В.А. Кан-Калік, М.Н. Левіна, А.А. Леонтьєв, Є.І. Рогов, Ю.А. Шерковін). За сучасним міждисциплінарним педагогічним словником Г.М. Коджаспірової та О.Ю. Коджаспірова комунікативні вміння вчителя розглядаються «…як процес передачі інформації і така організація мови і відповідної поведінки вихователя, які впливають на створення емоційно-психологічної атмосфери спілкування вихователя і вихованця, на характер відношень між ними, на стиль праці» [1, с. 132].

Культура спілкування має глибинні витоки і тісно пов’язана з особистісними рисами педагога, його мотивами і ціннісними орієнтаціями, самосвідомістю, професійними установками. Педагогічна комунікація, як форма професійної поведінки підпорядковується відповідним правилам та здійснюється на основі комплексу антропологічних, культурних, соціально-психологічних умов. Педагог виступає активатором процесу педагогічного спілкування, організує його та керує ним. Культура педагогічного спілкування впливає на результативність навчально-виховного процесу, встановлення позитивної духовно-моральної атмосфери учасників взаємодії. Сприятливі взаємовідношення вчителя та учнів забеспечують особистісну захищеність, переживання емоційного благополуччя кожним з них. А.А. Леонтьєв підкреслює, що педагогічне спілкування покликане активізувати операційну напругу, що забезпечує успішне виконання діяльності, а не створювати емоційну напруженість, що дезорганізує нервову систему, знижує працездатність, породжує психологічний бар’єр між вчителем та учнями [2, с. 75].

Комунікативна діяльність вчителя музики специфічно втілюється в його праці, має складну психолого-естетичну природу й пов’язана з естетичним феноменом музичного твору. Урок музики вирізняється самобутнім характером, природною своєрідністю, неповторністю, несхожістю на інщі уроки. Це насамперед тому, що предметом вивчення на ньому є явище музичного мистецтва. Жоден інший шкільний предмет не надає таких широких можливостей для особистісного спілкування з творіннями великих майстрів і відкриття їх ідейно-естетичних глибин. Вивчення музики потребує специфічної форми інтеракції вчителя і учнів – спілкування, що ґрунтується на принципах відкритості, щирості, свободи та рівноправного партнерства. Тут абсолютно неприйнятий вольовий стиль управління класом, авторитарне нав’язування педагогом своїх естетичних смаків, знеособлення думки школярів, оскільки осмислення музичного образу ґрунтується на тонкому індивідуальному сприйнятті. Музику називають дзеркалом людської душі, це мистецтво прямого і сильного емоційного впливу, тому що в ньому людські почуття стають предметними. Музика емоційна за своєю сутністю, за своїм безпосереднім змістом. Завдяки цій особливості вона стає, за висловом Б.Тєплова, «емоційним пізнанням» і дає незрівняні можливості для розвитку емоційної сфери людини, особливо в дитинстві – найбільш спринятливому віці. Відмінності уроку музики специфічно впливають і на загальні моменти, і на проведення його окремих елементів. Так, жоден шкільний урок не має стільки видів діяльності (форм роботи), як урок музики (хоровий спів, слухання музики, музично-ритмічні рухи, гра на музичних інструментах, музична творчість, теоретичне вивчення музики). Особливістю музичних видів діяльності на уроках музики є, переважна, колективна форма роботи: слухають і виконують музику всі діти одночасно, під час хорового співу клас ніби утворює єдиний інструмент. На уроках музики має реалізуватися спільна діяльність вчителя зі своїми вихованцями за формулою: «творча основа, духовна рівність та міжособистісне спілкування». На відміну від отримання готової, механічно завченої й неосмисленої інформації, учні, визначивши спільно з вчителем мету й вектор пошуку, разом стають на стежку дослідження. Це забезпечує духовну рівність суб’єктів взаємодії, її демократичний характер і сприяє особистісному осягненню музичного мистецтва.

На думку одного з засновників гуманістичної психології К.Роджерса, вагомою є реалізація викладачем функції фасилітації, полегшення. Звідси, важливість висновку про необхідність підтримуючої атмосфери спілкування, яка сприяє самореалізації учнів в учбово-музичній діяльності. В цьому випадку взаємодія з дитиною носить особистісний, ціннісно-смисловий та виховний характер.

У музично-педагогічному процесі присутня багатосторонність комунікації, яка проявляється на різних рівнях: спілкування учня з педагогом; з музичним мистецтвом (в формі слухання, виконання); спілкування з композитором, з епохою; міжособистісне спілкування учнів (під час співтворчості). Педагог виступає організатором ситуації спілкування з музичним мистецтвом, тому для вчителя музики шкідлива роль ментора, а продуктивна позиція фасилітатора, котрий забезпечує сприятливі умови для прояву творчої активності учнів. Творчий чинник, який виконує роль загального в педагогічній профессії в цілому, специфічно втілюється в праці вчителя музики, що має складну психолого-естетичну природу й пов’язана з естетичним феноменом музичного твору.

Психологи довели, що учень сприймає всі впливи навчального матеріалу через особистість вчителя, через спілкування з ним. І якщо це спілкування не зацікавлює, а викликає неприйняття особистості педагога, ситуацію внутрішнього напруження, дискомфорту, страх помилитися, то це стомлює дітей, породжує байдужість до предмету. Тому, такі передумови ефективності комунікативної діяльності вчителя музики як здатність відчувати комунікативну ситуацію на уроці, долати психологічні бар’єри, вирішувати конфлікти, бути небайдужим до особистості учнів, оптимістично зарядженим, являються вирішальними складовими у комунікативній культурі вчителя музики.

Традиційно вчені виділяють наступні компоненти педагогічного спілкування: технологічний: 1)арсенал психолого-педагогічних засобів, 2) розуміння педагогом своїх індивідуальних експресивних можливостей; морально-естетичний компонент: професійна мораль (повага достоїнств дитини, педагогічний такт, висока культура спілкування), гармонія внутрішніх та зовнішніх проявів учителя, його артистичність, творча самобутність.

Педагогічна комунікація розгортається на фоні відношень до особистості і до музики. Педагоги-музиканти серед компонентів педагогічного спілкування виділяють і специфічний естетичний компонент, який забезпечує взаємозв’язок між музичним мистецтвом та особистістю; естетичні достоїнства самого художнього твору, що накладають свій відбиток на комунікативний процес; музичну мову, потребуючу якісно іншого вербального відтворення; особливу естетичну цінність музичного мистецтва, що найбільш яскраво проявляється у педагогічній комунікації.

На наш погляд, формування професійної комунікативної компетентності майбутніх вчителів музики буде протікати успішно при дотриманні наступних педагогічних умов:

- спрямованості педагогічного процесу при вивченні музичних дисциплін на психологічну, музично-педагогічну і комунікативну підготовку студентів;

- використання у якості базового методичного принципу у роботі зі студентами принципу індивідуального підходу, що заключається у розумінні особистості студента, рівня його музичного та особистісного розвитку, використанні адекватних прийомів педагогічної взаємодії;

- впровадження в учбовий процес додаткових форм індивідуальної та колективно-групової діяльності студентів (установчо-освітній курс, індивідуальна робота у класі, ділові ігри, тести, опитування, комунікативні практикуми, «репетиції» відповідей на екзаменах, «репетиції» роботи з хором і т.п.);

- розвиток у студентів професійно-значущих рефлексивних якостей: розуміння особливостей музичного досвіду, досвіду спілкування з колективом (хором, інструментом), самооцінка своїх виконавчих та педагогічних можливостей, ініціативність у виборі прийомів педагогічної комунікації відповідно музичної обдарованості учнів у ході педагогічної або хорової практики.

Зазначене дозволяє констатувати, що оволодіння теорією професійно-педагогічного спілкування, пізнання його структури, моральних принципів, входження в «технологію» цього процесу, придбання в результаті цього професійних комунікативних прийомів та навиків, формування особистісного досвіду комунікативної діяльності представляє основні напрямки роботи, які можуть сприяти становленню комунікативних здібностей і комунікативної культури молодого педагога-музиканта.

Література:

1. Коджаспирова Г.М., Коджаспиров А.Ю. Словарь по педагогике. – М.: ИКЦ „МарТ”, 2005. – 448 с.

2. Леонтьев А.А. Психология общения / А.А. Леонтьев. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Смысл, 1997. – 365с.