ТРАНСФОРМАЦІЯ ОСВІТИ ЧЕРКАЩИНИ В УМОВАХ СУСПІЛЬНО-ГРОМАДСЬКОГО ПІДНЕСЕННЯ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Всебічне вивчення становлення та розвитку освіти у різних регіонах України має велике значення на сучасному етапі розбудови національної системи освіти.

Освіта − це історично сформована загальнонаціональна система, що включає різноманітні дошкільні, шкільні і позашкільні установи та органи управління ними. Від її розвиненості залежить показник культурного рівня будь-якого суспільства. Без становлення національної системи освіти неможливе й національне відродження України. Важливе місце тут відводиться середній освіті, яка зараз, як і все суспільство, переживає значні зміни. Тому є потреба наукового узагальнення історичного досвіду становлення й розвитку світської середньої освіти в минулому, в тому числі й на Черкащині кінця XІХ –початку ХХ століття. Його врахування є необхідним у наш час, коли перед сучасною середньою освітою формулюються нові завдання. 

У період суспільно-громадського піднесення кінця 50-х pp. XIX ст. з особливою гостротою постала проблема збільшення кількості шкіл для широких верств населення. Зазначимо, що до цього часу шкіл для сільського населення практично не було.

 Певну активність у цій справі виявило духовне відомство – Священний Синод. Пропозиції Київської духовної консисторії були спрямовані на негайну організацію шкіл у селах і містечках єпархії на кошти церкви і в церковних приміщеннях. Однак духовенство, зобов’язане суворими приписами відкривати школи, не завжди мало для цього відповідні кошти. Наставниками у цих школах вважались виключно місцеві священики, але через численність своїх прямих обов’язків по парафії вони часто доручали навчання пономарям і солдатам у відставці. Висновок київського генерал-губернатора був однозначним: ці школи не відповідали меті створення. Серед селян все більше назрівало незадоволення діяльністю парафіяльних шкіл, вони відмовлялись надавати їм матеріальну підтримку і вчити в них своїх дітей. У результаті цього з другої половини 60-х рр. ХІХ ст. мережа церковнопарафіяльних шкіл почала швидко скорочуватися. Київська духовна консисторія в кінці 60-х рр. навіть створила комісію для з’ясування причин зменшення чисельності дітей у церковних школах [ 2, с. 15]. 

Таким чином, протягом періоду, що розглядається, у Черкаському повіті сформувалась мережа початкових навчальних закладів, підпорядкованих Святому Синоду. Незважаючи на певний консерватизм і обмеженість навчального курсу церковнопарафіяльних шкіл і шкіл грамоти, незаперечним досягненням їх функціонування стало оволодіння грамотою та освоєння нових форм моралі учнями, які мали змогу їх відвідувати. Впровадження земств позитивно вплинуло на розширення шкільної мережі у повіті. Основні заходи шкільної адміністрації на початку ХХ ст. були спрямовані на забезпечення доступності навчання і зміцнення його результативності.

Проте за відсутності земських установ у Київській губернії, до якої входила і правобережна Черкащина, церковні школи до кінця ХІХ ст. залишались основним типом початкової школи регіону. 

У середині XIX ст. одним із основних осередків освіти на Черкащині стала Золотоніщина (нині Золотоніський район Черкаської області). Важливою ланкою у розвитку освіти залишались церкви, які в той період масово будувалися. „Клірова книга Полтавської єпархії” подає дані про будівництво церков у Полтавській губернії і, зокрема, в Золотоніському повіті. У цьому важливому історичному джерелі знаходимо дані, які підтверджують думку про те, що саме церкви забезпечували здобуття початкової освіти населенням краю. 

Однак освіту могли отримати не всі. Наприклад, в Уманському повіті навчанням було охоплено близько 30% дітей віком 8-11 років. Загальна кількість учнів, які відвідували церковнопара­фіяльні школи у 1887-1888 навчальному році, така: у Звенигородському повіті – 3107, у Канівському – 3201, в Уманському – 2463, у Черкась­кому – 4328, у Чигиринському – 2688 школярів. На одну церковнопарафіяльну школу в середньому припадало 45 учнів [4, с. 36]. Найчисельнішими були школи Черкаського повіту, в яких навчалося по 60 учнів.

З кінця XIX ст. кількість цих навчальних закладів почала зменшува­тися. Відчувалося критичне ставлення населення до церковної школи, тому влада намагалася підтримати її адміністративними заходами. Волосні писарі та інші представники сільської адміністрації заохочували сільські громади до відкриття церковнопарафіяльних шкіл. У 1897 р. генерал-губернатор Київської, Волинської та Подільської губерній зобов’язав місцеву владу домагатися від сільських громад виділення землі з громадських фондів для будівництва церковних шкіл. Із запровадженням на початку XX ст. земських установ на Правобережній Україні церковнопарафіяльні школи поступово витісняються земськими. Церковнопарафіяльні школи працювали на засадах православ’я, тому діти, які належали до інших віросповідань, були позбавлені можливості отримати освіту. Щодо цього попечитель Київського учбового округу у звіті про роботу навчальних закладів писав: „...Для освіти непридатна церковнопарафіяльна школа, яка не може зацікавити населення іншої віри, що становить більше 18% ” [2, с. 64].

Правобережні українські губернії (Київська, Подільська та Волин­ська), до складу яких входила і територія сучасної Черкащини, перебу­ваючи у складі Російської імперії, відрізнялися від інших регіонів низкою особливостей економічного, політичного та культурного життя, що позначилося на стані освіти у цьому краї. Соціально-економічна відсталість Правобережжя зумовила низький рівень освіти та культури населення цієї території. За даними Всеросійського перепису 1897 р. у Київській губернії писемне населення становило лише 18,1% [5, с. 297].

Основу системи освіти Правобережної України становили церковні та міністерські школи. Провідним типом початкових шкіл були церковнопарафіяльні, яких на початку XX ст. налічувалося 4355, або 83% усіх сільських шкіл. У „Правилах про церковнопарафіяльні школи” від 1884 р. говорилося, що вони мають на меті „...утверджувати в народі православне вчення віри і моралі християнської та повідомляти початкові корисні знання”. Церковнопарафіяльні школи були двох видів: однокласні (трирічні) і двокласні (п’ятирічні). В однокласних викладалися Закон Божий, церковний спів, читання, письмо, початкові відомості з арифметики. У двокласних, крім вищевказаних предметів, – відомості з історії церкви і „Отечества”. Керували цими школами єпархіальні шкільні ради та їх відділення на місцях [1, с. 77].

У суспільно-політичному житті України другої половини XIX – першої половини XX ст. проявляється тенденція взаємозв’язку розвитку українських історичних шкіл з розмаїттям загальноєвропейських політичних течій. Відбувається усвідомлення та декларування своєї української ідентичності на противагу малоросійській, всеросійській чи польській. Вбачаючи в цьому загрозу імперіям, які панували в Україні, їхні правителі дбали про те, щоб не допустити суспільного руху мас. Вони намагалися зупинити культурницько-просвітницькі заходи української інтелігенції [3, с. 127].

Після революції 1917 р. суспільний ентузіазм, з яким була зустрінута звістка про па­діння російської монархії, трансформувався в свідомості політично активного українського громадянства у потяг до практичного творення нового життя для всього народу України на основі його природних прав господарів своєї землі. З самого початку української національно-демократичної революції творча енергія свідомого українства спрямовувалася і на розбудову національної за формою і за змістом освіти. Вже перші кроки нової національної влади, як свідчить про те відозва Центральної Ради до українського народу від 22 березня 1917 р., були спрямовані на визначення таких першочергових національних завдань, як відродження української мови, створення національних закладів освіти з наданням їй відповідного національного змісту. Зокрема, відозва містила заклик до українського народу домагатися від Тимчасового уряду “...в найближчім часі права на заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих...” [6, с. 107]. Повертаючись до першої частини міністерського наказу – запровадження навчання українською мовою − варто звернути увагу, що йшлося не лише про українські губернії, а й про області Росії, де компактно проживало українське населення.

У ситуації масового національного піднесення навіть труднощі революційного періоду – матеріальні нестатки, військові події, які здебільшого були не на користь українських державницьких сил, протидія антиукраїнськи налаштованого громадянства всередині країни − хоча і впливали негативно на повномасштабне реформування освіти, проте не змогли перешкодити становленню української школи. 

Вже на початку 1920-х рр. на Лівобережній Черкащині розпочалася масова ліквідація неписемності. Про це свідчить, зокрема, постанова Черкаської повітової надзвичайної комісії з ліквідації неписьменності, якою передбачалося ряд невідкладних заходів. Зокрема, намічалося провести повний перепис неписьменних і малописьменних, було виділено відповідальних осіб і встановлено три категорії черговості: перша − віком від 14 до 30 років, друга − від 30 до 40, третя − від 40 до 50 років. Створювалися пункти ліквідації неписьменності [6, с. 109].

Простежуючи основні тенденції в реформуванні освіти даного періоду, можемо стверджувати, що, з одного боку, розбудова української національної школи в масштабах Черкаської області стала можливою лише в руслі національно-державного будівництва, яке в кінцевому підсумку перетворилося на визначальну ідею української революції. З іншого боку, українська національна школа, як базисна суспільна цінність, забезпечувала і мала забезпечити в майбутньому цивілізоване розв’язання завдань побудови незалежної національної держави.

Отже, процес розвитку освіти Черкаського краю віддзеркалював досить бурхливі і багато в чому суперечливі події другої половини XIX – першої половини XX ст. В умовах російського самодержавства масова неписьменність була типовим явищем, а чимало дітей знаходилося поза школою. 

З приходом до влади Центральної Ради школа пройшла шлях від мовної українізації навчального процесу до широкого запровадження в освіту всіх рівнів українознавчих дисциплін. І хоча до повного вирішення освітньої проблеми в цьому напрямку було ще далеко, те, що було зроблено в справі національного реформування освіти – і за масштабами, і за змістом − незаперечно стало визначальним імпульсом для національно-культурного відродження не тільки Черкащини, а й України в цілому. 

Література:

1. Денисюк І.А. З історії церковнопарафіяльних шкіл на Черкащині (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) / І.А. Денисюк // Краєзнавство Черкащини. – Черкаси, 2004. – С. 76-83. 
2. Драч О.О. З історії організації шкільної справи на Черкащині в контексті загальноукраїнських традицій (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) / О.О. Драч // Краєзнавство Черкащини. – Черкаси, 2004. – С. 15-21, 64.
3. Коцур А.П. Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. – Переяслав-Хмельницький, 2000. – Вип. 10. – 127 с.
4. Присяжнюк Ю.П. Українська освіта як традиційне явище в умовах модернізації (історико-антропологічне дослідження) / Ю.П. Присяжнюк. – Черкаси: „Вертикаль”, ПП Кандич С.Г., 2005. – С. 36, 96.
5. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – ХХ ст.): нариси. – К.: Рад. школа, 1991. – 384 с.
6. Сірополко С.М. Історія освіти в Україні / С.М. Сірополко. – К., 2001. – С. 105-113.

Вишня Марина Олександрівна − магістрант історичного факультету ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди»
Науковий керівник: д.і.н., професор Коцур А.П.