ВНЕСОК М.І. КОСТОМАРОВА В СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПЕРШОГО УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОГО І ЛІТЕРАТУРНО- МИСТЕЦЬКОГО ЩОМІСЯЧНИКА “ОСНОВА”

Серед видатних учених, письменників, громадських діячів, загалом рушіїв українського відродження та національної історичної науки ХІХ ст. особливе місце належить Миколі Івановичу Костомарову. Він також автор самобутніх творів українського письменства, неповторний письменник-романтик, засновник народницького напряму в національній історіографії, оригінальний мислитель, співзасновник знаменитого Кирило-Мефодіївського братства й один з творців політичного українства.

Важливий внесок зробив М.І. Костомаров і в публіцистику. Він співробітничав у багатьох відомих журналах, за його активної участі з’явився, спільно створений з В.М. Білозерським та П.О. Кулішем, перший український громадсько-політичний і літературно-мистецький щомісячник “Основа”, який виходив українською і частково російською мовами [6, с. 316].

Роль М. Костомарова у підготовці “Основи” була величезною. Він дуже серйозно готувався до нового видання. Обдумавши стратегію видання, він визначив для себе основні завдання, серед яких найважливішою була боротьба з “ворогами” української мови, які не визнавали її самобутності і намагалися за допомогою різних теорій віднести її до т.зв. “наріччя” російської або польської мов.

До підготовки необхідних публікацій М. Костомаров намагався залучити всіх українознавців, покладаючись при цьому на власних друзів. У цій важливій справі він не міг не звернутися до свого саратовського приятеля Д. Мордовця. Зокрема, у листі від 28 липня 1859 р. він з радістю повідомляє, що у Петербурзі буде видаватися журнал, присвячений історії, географії, етнографії, літературі, господарській діяльності та іншим сферам знань про Україну. М. Костомаров запрошує письменника взяти участь у створенні часопису. Як бачимо, Микола Іванович продумував кожну публікацію журналу, добре орієнтувався у наукових зацікавленнях авторів і залучав їх до співробітництва, наперед знав, який “продукт” може отримати від них [5, c. 11].

З’явившись у січні 1861 р., журнал “Основа” одразу перетворився на сцену боротьби за український культурний феномен, на яку виходили найактивніші захисники української ідеї і вільного розвитку нашого народу. Основний тягар, як було зазначено вище, взяли на себе В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і, звичайно, М. Костомаров – старі приятелі, спільники, пов’язані минулим членством у Кирило-Мефодіївському братстві. У програмній статті зазначалося, що журнал присвячується вивченню земель, населених українцями і сусідніх з ними територій – Бессарабії, Криму і т.п. Часопис відкритий для творів українською і російською мовами. На перше місце було винесено питання практичного використання мови, в т.ч. й викладання та навчання у початкових школах [1, c. 13].

Завдяки зусиллям команди справа дійсно йшла успішно. Проте успіх “Основи” був тимчасовим. Д. Мордовець спостерігав за роботою редакції з публікацій та за листуванням з М. Костомаровим. Той писав, що спад “Основи” пов’язаний з внутрішніми проблемами редакції. Перша – це конфлікт П. Куліша та В. Білозерського з приводу різних поглядів на пропоновані до друку твори. Так, наприклад, повість Марка Вовчка “Три дні” П. Куліш вважав “нижче всякої критики”, натомість В. Білозерський захоплювався нею. Сам М. Костомаров намагався підтримувати нормальні стосунки з обома, але побутовий конфлікт з В. Білозерським стався. В листі до Н. Білозерської, яка тоді була його особистим секретарем, він жалкував, що так сталося через його гарячкуватість і висловлював повагу до В. Білозерського [2, c. 13].

Крім того навколо журналу плелись постійні інтриги, відшукувались політичні організації, які ніби-то пов’язані з пожежами, що відбуваються у Петербурзі. На думку М. Костомарова, це був лише привід. Шукати причину потрібно було у суспільно-політичній ситуації, що панувала у той час. Він характеризує її як “лібералізм у тисячі різноманітних форм, починаючи від легкого засудження руху уряду до потворних теорій безбожжя, безвладдя, безшлюбності і бездуховності [3, c. 81].

Паралельно з виходом “Основи” з’являлися й інші україномовні видання, якими опікувався М.І. Костомаров. Так, на початку 1862 р. у Петербурзі і Москві можна було придбати шість різних українських букварів, в т.ч. П. Куліша та Т. Шевченка. Початкове навчання на місцевій мові запроваджувалося досить мобільно у зв’язку з антикріпосницькою реформою, яка висвітлила нагальні проблеми народної освіти.

М. Костомаров вважав, що починати потрібно з виховання та навчання дітей найнижчих верств населення зрозумілою і рідною українською мовою та закликав присвятити цій високій меті діяльність інтелектуальної еліти й всіх тих, кому небайдужа доля України. Це завдання ставило перед собою ще Кирило-Мефодіївське братство, але воно не було виконане, і тому історик бажав довести почату справу до логічного завершення [1, c. 16].

Піднімаючи життєво важливе для українського народу питання, історик розумів, що обов’язково наразиться на критику з боку своїх численних опонентів – захисників державницької ідеї та цілісності Російської імперії, тому у власних працях не раз наголошував на неполітичності процесу.

Думки вченого одразу ж набули сенсаційного характеру і його звинуватили в “українському сепаратизмі”. М. Костомарову довелося „відбиватися”, але це було непросто, оскільки він переслідував єдину мету: не нашкодити розпочатій справі. Вчений декілька разів виступав у пресі, пояснюючи, що започаткована ним справа має лише просвітницький характер, тому він і піднімає питання про збір коштів на видання літератури українською мовою. Тоді ідейні опоненти звинуватили його у відступництві, а насправді М. Костомаров лише кинув раціональне зерно у благодатну землю.

Але конфлікт у пресі розгорівся не лише через праці вченого. Причиною цьому був ряд публіцистичних виступів на шпальтах “Основи”, в яких висловлювалася думка про національно-репрезентативну і символічну роль української мови [4, c. 124].

Вбачаючи велику небезпеку цілісності держави у піднесенні розвитку національних мов народів, що населяли територію Російської імперії, зокрема українського, вирішено було застосувати т.зв. об’єднавчий принцип русифікації. Провідна роль у процесі русифікації українського народу відводилася інтелектуальній еліті, яка повинна була пропагувати ідею загальноруськості й російської мови як „загальноруського засобу спілкування”. Захисникам української ідеї доводилось розриватися між своїми переконаннями та законами Російської імперії. Україномовній та російськомовній інтелігенції, яка проживала на території різних державоутворень, і була зацікавлена у розвитку української літературної мови, досить складно було консолідувати свої зусилля. М. Костомаров закликає до активної діяльності зі збору коштів, розуміючи важливість економічного важеля у залученні до цієї справи якомога більшої частини суспільства [3, c. 87].

Проте, попри всі намагання М. Костомарова продовжувати розпочату справу, виникали різні перешкоди на його шляху. Наприкінці 1862 р. почалися перші арешти учасників українофільського руху. М. Костомаров був дуже стурбований цим процесом, адже мав сумний досвід 1847 р.

У такій складній ситуації М. Костомаров прагнув продовжувати справу, але це йому не вдалося. Він шкодував про закриття “Основи” як органу українського руху і бачив вирішення проблеми у пошуку нового вільного грошового фонду, який можна було б використати для відкриття нової дієвої газети, “щоб своє було…”. Історик визнавав основною перешкодою справі байдужість заможного прошарку населення до долі свого народу [5, c. 12].

Творча спадщина М.І. Костомарова відображає весь спектр різноманітних напрямків його діяльності, єдиною метою якої було духовне і культурне відродження українського народу як самостійного суб’єкту європейської цивілізації. Сама тільки праця Миколи Івановича Костомарова як видавця і співробітника “Основи” характеризує його як активного учасника українського національно-культурного руху. Робота в журналі зміцнила його в думці щодо душевної приналежності до українців. М.І. Костомаров є однією з тих постатей, з якою асоціюється українське відродження та порушення “українського питання” в історії нашої держави.

Література:

1. Гончарук П. Провісники української ідеї (до 160-річчя Кирило-Мефодіївського товариства) / П. Гончарук // Київська старовина. − 2006. − №1. − С. 3-30.
2. Козачок Я.В. Українська ідея: з вузької стежки на широку дорогу (художня і науково-публіцистчна творчість Миколи Костомарова) / Я.В. Козачок. – К., 2004.
3. Пінчук Ю.А. Відображення елементів української національної ідеї в науковій творчості М.І.Костомарова / Ю.А. Пінчук // Український історичний журнал. – 2007. − № 2. – С. 78-88.
4. Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров / Ю.А. Пінчук. – К.: Наук. думка, 1992. – 232 с.
5. Пінчук Ю.А. М. Костомаров: людина, вчений, громадський діяч (до 190-річчя від дня народження) / Ю.А. Пінчук // Український історичний журнал. − 2007. − №1. − С. 3-16.
6. Смолій В.А. М. Костомаров: віхи життя і творчості: Енциклопед. довідник./ В.А. Смолій, Ю.А. Пінчук, О.В. Ясь; за заг. ред. В.А. Смолія. – К.: Вища школа, 2005. − 543 с.