КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА РОБОТА НА ПЕРЕЯСЛАВЩИНІ У ПЕРІОД УТВЕРДЖЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

На сучасному етапі демократичного розвитку суспільства у вивченні складних питань недавньої історичної минувшини дослідники звертаються до історії тоталітарних режимів та їх впливів на долю України.

Прорахунки і помилки у вирішенні культурно-освітніх, матеріально-технічних, організаційно-методичних і кадрових питань, репресії були пов’язані з шаленою ідеологічною обробкою населення. Тому цей негативний досвід необхідно врахувати зараз, коли проходить процес розбудови освіти в Україні.

Похибки та прогалини в історіографії можна пояснити тим, що тоталітарний режим протягом десятиліть всіляко перешкоджав вченим-історикам у дослідженні складних політичних процесів, особливо в період сталінізму, орієнтував висвітлювати їх лише у загальному плані, не заглиблюючись у політичний аналіз, з’ясування мети та наслідків впровадження командно-адміністративної системи в сфері освіти, науки та культури України.

Лише з проголошенням державної незалежності України склалися сприятливі умови для наукового розгляду проблематики історії утвердження та розвитку сталінізму.

Відтак, актуальність теми дослідження визначається, по-перше, нагальною потребою дати науково виважені оцінки сталінізму як суспільно-політичному явищу ґрунтуючись на нових концептуальних підходах до вивчення політичних процесів; по-друге, необхідністю об’єктивного аналізу процесу створення ідеологічних основ функціонування сталінської моделі тоталітаризму. Серед актуальних питань, які заслуговують на увагу, є особливості політики сталінізму в сфері освіти, науки та культури в Україні.

Проблемам розвитку освіти та науки в Україні у перші радянські десятиліття присвячено значну кількість наукових праць вітчизняних дослідників, оскільки це питання займало чільне місце в політиці нової влади.

Перші спроби дослідження політико-культурного та освітнього життя України робилися по «гарячих слідах», ще в 20-30-ті рр. ХХ ст. Це здебільшого газетні та журнальні статті, що були опубліковані у журналах «Життя і революція», «Шлях до комунізму», «Освітяни», «Родина» та інші.

У процесі роботи із джерелами цікаві дані виявлено в матеріалах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО) [1; 2; 3; 4; 5] та Центрального державного архіву вищих органів державної влади і органів державного управління України (ЦДАВО) [6; 7]. Зокрема, мету та наслідки впровадження сталінського тоталітарного режиму в сфері освіти та науки – уніфікація культурного життя; знищення тих, хто намагався мислити по іншому, а замість них виховання нового покоління слухняних виконавців з певною сумою технічних і гуманітарних знань, позбавлених таких якостей, як свобода думки, незалежність суджень, гуманізм тощо.

Суттєвим і важливим внеском у вивченні даної теми є спеціальні наукові праці про політику сталінського режиму в сфері освіти і науки в 20-30-х рр. Важливим свідченням є спогади учасників подій, оскільки жодні документальні матеріали не в змозі зафіксувати всю складність і динамічність адміністративно-командного режиму, передати жорстокість тоталітаризму в сфері освіти та науки, який застосовувався для досягнення поставлених керівником цілей [8, с. 205-206].

У 40-х − на початку 50-х рр. ХХ ст. сфера України у вітчизняній історіографії практично не досліджувалась. Причиною цього насамперед були ідеологічні настанови більшовицької партії. Хрущовська «відлига» та розвінчування культу особи Сталіна послужили поштовхом для розширення тематики історичних досліджень. Було засуджено деякі «помилки» в політиці партії та селянські «перегини». Та в усіх працях даного етапу саме партія, радянська держава і комсомол виступають головними «натхненниками і організаторами» розвитку мистецтва, літератури й культури в цілому. Роботи другої половини 50-60-х років фактично не містять у собі аналізу культурної сфери, лише констатують «успіхи культурної революції».

Нечисленні аналітичні праці були, як правило, проблемно вузькими. Вони мали швидше джерелознавче, ніж історіографічне значення. Вони спиралися на солідну документальну базу і підсумували – кожна в своїй проблематиці – широке коло попередніх публікацій [9; 10].

Сучасний етап історіографії політичних та культурних процесів в Україні у досліджуваний період розпочинається з 1990 р. і характеризується концептуальним переосмисленням історії; появою великого масиву нових збірних документів і матеріалів, де вміщувалися раніше заборонені документи партійних органів та архіву служби безпеки України; чітко окреслюються нові підходи до визначення ролі КП(б)У в тоталітарній системі, значення рад, масових громадських організацій, каральних органів як опори антидемократичного режиму [11; 12].

Останнім часом більш об’єктивно розкриті маловивчені теми в «Наукових записках з української історії», які видаються в Переяслав-Хмельницькому ДПУ імені Григорія Сковороди [8; 13; 14].

Мета дослідження полягає в тому, щоб на базі архівних матеріалів, опублікованих джерел та новітніх наукових праць, дослідити й узагальнити основні аспекти культурно-просвітницької роботи на Переяславщині у період утвердження радянської влади.

Державний архів Полтавської області містить цікаві відомості щодо становлення та розвитку шкільної освіти на Переяславщині. Акуратність ведення статистики по кількості населених пунктів району, його мешканців і, зокрема, дітей шкільного віку, дає підстави стверджувати про серйозний підхід і відповідальність місцевої влади у реалізації освітньої програми. Шкільна мережа загального навчання Переяславського району на Золотоніщині станом на 1924-25 н.р. включала 39 шкіл, що налічували від 1 до 5 комплектів. Із них 3 трудові школи діяли на Переяславщині. Вони охоплювали місто і частково район − дві семирічки та одна з п’ятирічним терміном навчання (ІІІ трудшкола). У місті налічувалося 1008 дітей віком 8-11 років. Із них фактично відвідувало ІІ трудшколу − 333 учні, ІІІ − 226. Відомості стосовно відвідування І-ї трудшколи відсутні, хоч і наявні показники дають можливість констатувати далеко не стовідсоткове відвідування школи дітьми [8, с. 197-198].

Згідно з матеріалами архіву, в 1924/1925 н.р. відсоток охоплених дітей школою становив 74%, у 1926/1927 н.р.- 92%, а в 1928/1929 н.р.- 104% [16, арк. 93]. Очевидно, що ці показники суттєво завищені, оскільки тогочасна місцева преса неодноразово відзначала недостатній відсоток охоплених дітей шкільним навчанням. Так, один із її представників відзначав, що відсоток охоплення дітей шкільного віку на Переяславщині досяг лише 70%, що пояснювало наявністю чималої кількості так званих переростків-дітей 12-14 та 15 років, які доучувалися [15, арк. 92]. Недостатній рівень поширення грамоти відзначався і на VI з’їзді Рад Переяславщини у березні 1929 р. Зокрема, наголошувалося, що по району ще не всі діти охоплені школою (72% дітей шкільного віку), не ліквідовано неписьменність, погано стоїть справа з лікнепами та політосвітою на селі, бракує шкільних приміщень і багато інших недоліків [8, с.199].

Протягом квітня в Переяславському повіті було організовано 9 «Просвіт». Робота в них проводилась цілеспрямовано та інтенсивно. У червні 1920 р. підвідділ ІІ шкільної освіти в Переяславі відкрив курси українознавства у приміщенні «Просвіти». Програма курсів включала вивчення історії України, економічної географії України, української мови, літератури, політекономії. Ці курси мали велике значення для підвищення освітнього рівня переяславчан [14, с. 105].

Велику роботу проводили комсомольські організації й по ліквідації неписьменності. Вони брали на облік неграмотне населення, організовували лікнепи, багато з них працювали вчителями і методистами, проводили з неписьменними політбесіди, організовували колективні читання книг, газет, брошур.

Ліквідація неписьменності проводилася й у самих комсомольських організаціях, особливо після другого всеросійського з`їзду ліквідації неписьменності (травень 1923 р.) на якому вказувалось необхідність залучення до шкіл грамоти підлітків. Майже всі комсомольці були членами товариства «Геть неписьменність», залучали до нього неспілкову молодь. Комсомольські організації виявляли неписьменних і малописьменних, організовували суботники, засівали «культгектари», прибутки з яких перераховували у фонд ліквідації неписьменності, збирали зошити і олівці. Райкоми ЛКСМУ періодично проводили огляди участі комсомольців у лікнепроботі.

Окружкоми та райкоми комсомолу допомагали створювати лікнепи і школи для малописьменних, до роботи в яких залучали вчителів, грамотних комсомольців. Перший з’їзд товариства «Геть неписьменність», який відбувся на початку 1926 р., відзначив, що на Київщині діяло 1 217 лікпунктів, з них 884 для дорослих і 223 для підлітків. З ініціативи Київського окружкому ЛКСМУ в усіх вищих навчальних закладах були створені комісії сприяння походу проти неписьменності. Райкомівські штаби закріплювали комсомольські осередки міста за районами Київщини [21, с. 126].

На Переяславщині товариство «Геть неписьменність» почало діяти у 1924 р. і мало охопити навчанням 60-70% населення. Наступного року в місті діяло 5 лікнепів і 2 масові школи для дорослих. Кожен член товариства сплачував членські внески, на які організовувалися гуртки і школи. Першим головою товариства було обрано Н. Малашенка, а пізніше І. Грименка. Товариство зібрало кошти на створення 75 груп навчання, охопивши 3 000 слухачів [17, с. 509-510].

З часом гуртки лікнепу виникли в кожному селі. З метою залучення до навчання в них вживалися різні заходи (заохочення, покарання). Так, у Переяславі кожного, хто навчився читати й писати, товариство нагороджувало, сплачуючи по 2 крб. На ниві поширення письменності відзначилось 150 переяславців. Серед них В. Вердоні, П. Сопряжинська, С. Гордієнко, О. Заболотна, А. Заболотна, І. Гріненко, Н. Малеча, І. Бойко та інші [20, с. 141-142].

Однак варто зазначити, що крім позитивних моментів, було й багато недоліків. Зокрема, в Переяславській міськраді в 1929 р. було зареєстровано 118 активістів лікнепу, але реально працювали лише 45. Незадовільною була робота лікнепу в селах: Студеники, Положаї, Виповзки, Велика Каратуль, Пологи-Чобітьки. Погано функціонували лік пункти, не проводилось гурткове навчання [21, с. 127].

Найбільш впливовим серед сільських культзакладів були клубні установи. Партійні, радянські органи постійно тримали під контролем їх діяльність. Так, у березні 1926 р. оргбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про роботу сільбудів та хат-читалень». У ній було запропоновано окружкомам партії поставити роботу сільбудів і хат-читалень як одну з форм масової роботи партії. «Перетворити їх в масові культурно-громадські організації», − вимагав ЦК партії. Як зазначав Л. Троцький: «Клуби були в руках партії складовою частиною «складної системи важелів», через які вона впливала на маси і які являли собою «виключно важливий момент колективної переробки роздрібненого досвіду робітничого класу». Цей досвід більшовицькі ідеологи прагнули «зібрати» в свідомості робітника, щоб дати йому можливість знайти «правильні орієнтири у суспільстві, вигідні для влади». Система радянських їдалень, гуртожитків, клубів мала єднати компартійні кола з безпартійними і ліквідувати т. зв. «розкладницький вплив дрібнобуржуазної стихії». У клубах відповідно до рішень ХІІ зїзду РКП(б), на перший план мали висуватись форми масової роботи (методами лекцій, доповідей, вечорів запитань та відповідей), яким підпорядковувалася як діяльність гуртків, так і робота клубних аудиторій в цілому, а до основних обов’язків належала б пропаганда та роз’яснення головних завдань, що стояли перед Комуністичною партією [18, с. 180-181].

Досить активно в культурно-просвітницькій роботі виявили себе комсомольці Полтавщини. Робота КСМ була направлена в русло політпросвіти. Її завданням була організація, як в містах, так і в селах, будинків молоді, які замінювали собою клуби спілок.

У грудні 1929 р. відбулася Всеукраїнська агітаційно-пропагандистська нарада, де аналізувався стан агітаційно-пропагандистської роботи, темпи її росту в період колективізації сільського господарства. Було підкреслено, що основні органи культосвітньої роботи на селі − сільбуди і хати-читальні відставали від темпів перебудови сільського господарства. «Сільбуд і хата-читальня ще не стали центром політосвітньої роботи. Відрив від основних мас села, безсистематичність, а в багатьох випадках і відсутність всякої роботи − ось, що характеризує роботу більшості політосвітніх органів на селі. В багатьох випадках сільбуди були лише приміщеннями, в яких відбувалися збори, а самі не відігравали активної ролі»,- говориться в постанові [3, арк. 89].

Політосвіта, як масова робота, переживала на початку першої п’ятирічки кризові явища. Про це з тривогою говорилося в таємному повідомленні органів ДПУ республіки в ЦК КП(б)У (грудень 1929 р.). В ньому підкреслювалося: більшість культосвітньої роботи проводиться без плану, самопливом, ніякої підготовки немає, в результаті чого свята чи вечори або зриваються, або проходять в порожніх залах. Відвідування масових закладів надзвичайно впало. Дуже часто культмасова робота зводилась до організації випивок під керівництвом самих культпрацівників. Як масове явище спостерігається відсутність систематичного керівництва і контролю над роботою сільбудів і хат-читалень з боку інспекторів НКО України [4, арк. 62-63].

Найбільш важливою формою культурно-освітньої роботи з боку клубних установ була організація художньої самодіяльності.

Не все влаштовувало партійні та радянські органи в роботі театрів та драмгуртків. Так, Полтавський відділ народної освіти в 1929 р. скаржився в НКО України, що не дивлячись на всі заборони, п’єси не мають ідеологічної витриманості. Тому сцена знаходиться в полоні старих ворожих п’єс. Всупереч забороні, люди продовжують дивитися: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Безталанна», «Борці за мрії» В. Винниченка, «Базар», «Гріх» тощо. Велике невдоволення органів радянської влади викликали різні пісні та частівки, які були дуже поширеними серед населення і відображали його справжнє ставлення до політичних і економічних подій.

У всі районні відділи наросвіти всім інспекторам політосвіти була направлена інструкція (грудень 1929 р.): «Категорично заборонити виступати самодіяльним гурткам без дозволу заврайвно, інспекторів політосвіти чи уповноваженого облліту даного району, а там, де таких немає, за дозволом відділу агітації і пропаганди райкому партії. Професійні пересувні театри, капели бандуристів, ансамблі та інші гастролі можуть давати лише за дозволом на це облреперткому. В подальшому необхідно буде ввести систему, щоб самодіяльні гуртки надсилали свої репертуарні плани в обласні будинки народної творчості для затвердження і отримання конкретних порад [19, с. 156].

Ще в травні 1922 р. була створена цензура видовищ. У секретному наказі ДПУ та НКО УСРР говорилося: «З метою встановлення дійсного систематичного і регулярного контролю всіх видів публічних видовищ і зборів, а також демонстрації мистецтв, а саме: театральних і церковних, кінематографічних сеансів, доповідей, дискусій, рефератів, лекцій, художніх виставок, фотовітрин та ін. – розповсюдити відповідні накази Головполітосвіти РСФРР від 8.03.1922 р. на території УСРР». Заборонялося демонструвати твори антирадянського, релігійно-містичного, порнографічного та націоналістичного характеру. Звісно під розряд «антирадянських» могли бути віднесені будь-які видовища, що так чи інакше розходилися з офіційною ідеологією [6, арк. 141].

Ці люди були небажані для партії і радянського керівництва. Вони вміли бачити глибше, розносили правду про тогочасну дійсність. Вже в 1929 р. органи ДПУ УСРР відмітили, як вкрай негативні, виступи по селах бандуристів із піснями на вірші Т. Шевченка. Їх вплив на людей був величезний [19, с. 158].

У 20-30-ті рр. ХХ ст. ціною героїчних зусиль було зроблено важливі кроки в ліквідації неписьменності, розвитку школи, підготовці нових кадрів у всіх ланках життя: виробництві , освіті, культурі. Розвивалася культурно-масова робота. Цих змін не змогли зупинити ні партія, ні радянський уряд. Вони відбувалися під їх всеосяжним контролем і в строго заданому, спланованому напрямку. Державна регламентація культурної діяльності мала, по суті, тоталітарний характер. Різко посилилось адміністративне втручання в сферу культури. Склався певний політико-ідеологічний комплекс, коли духовне життя розглядалося лише через політику, а політика у всіх випадках підкріплювалася ідеологією. Під ідеологічний тиск підпали всі галузі культури, всі сфери культурного життя.

Література:

1. Центральний державний архів громадських об’єднань України. − Ф. 1. − Оп. 20. − Спр. 172.
2. ЦДАГО України. − Ф. 1. − Оп. 20. − Спр. 237.
3. ЦДАГО України. − Ф.1. − Оп. 20. − Спр. 281.
4. ЦДАГО України. − Ф.1. − Оп. 20. − Спр. 2994.
5. ЦДАГО України. − Ф.1. − Оп. 3099. − Спр. 20.
6. Центральний державний архів військових об’єднань України. − Ф. 166. − Оп. 2. − Спр. 136.
7. ЦДАВО України. − Ф. 166. − Оп. 17. − Спр. 321.
8. Тарапон О. Розвиток освіти на Переяславщині в 20-30-х рр.. ХХ ст. / О. Тарапон, О. Лукашевич // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. − Вип. 19. – Тернопіль: Астон, 2007. − С. 205-206.
9. Наумова В.П. Завещание Ленина // Историки спорят. 13 бесед / В.П. Наумова, Л.Л. Кури. − М., 1988. − с. 84-121.
10. Михайлов О. Культурний розвиток українського села в роки соціалістичного будівництва (1924-1941) / О. Михайлов. − К., 1963. − С. 157.
11. Дзюба І. Пастка: 30 років зі Сталіним 50 років без Сталіна / І. Дзюба.− К., 2003. − С. 118.
12. Емельянов Ю. Сталин: на вершине власти / Ю. Емельянов. − М.: Вече, 2002. − С. 23.
13. Зленко А. Комсомол у культурному будівництві України 1920-х років. Історіографія / А. Зленко // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей: Вип. 19. − Тернопіль: Астон, 2007. − С. 215-221.
14. Кухарєва Н. Освіта на Переяславщині в 20 − на поч. 30-х рр. ХХ ст. / Н. Кухарєва, В.Вишаровський // Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» / Збірник наукових статей: Вип.2(4). − 2008. − С. 105-110.
15. Державний архів Полтавської області (ДАПО). − Ф. 495. − Оп. 2. − Спр. 1. − Арк. 93. План розгортання шкільної мережі загального навчання, на 1924/5-1929/30 роки по Переяславському району.
16. ДАПО. − Ф. 495. − Оп. 2. − Спр. 1. − Арк. 92. Відомості про загальну кількість дітей віком 8-14 років по Переяславському району.
17. Історія міст і сіл УРСР: в 25 т. / АН УРСР. Інститут історії. − К., 1971. − С. 802. Київська область.
18. Рабенчук О. Робітничо-селянська інспекція і культурне життя в Радянській Україні (1920-1934 рр.) / О. Рабенчук. − К., 2006. − С. 546.
19. Мандрик Я. Культура українського села в період сталінізму. 1929-1938 рр. / Я. Мандрик. − Івано-Франківськ, 1998. − С. 253.
20. Сікорський М. На землі Переяславській / М. Сікорський, Д. Швидкий. − К., 1971. − С. 207.
21. Молоткіна В. Ліквідація неписьменності в діяльності громадських організацій Переяславщини в культурно-історичному контексті України (1921-1929рр.) / В. Молоткіна // Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»/ Збірник наукових статей. Вип..2(4). − 2008 − 360 с.