СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ ПІДПРИЄМСТВА УКРАЇНИ НА ШЛЯХУ ПОДОЛАННЯ НЕДОЛІКІВ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ, ЩО НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ ВИМОГАМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Зважаючи на досвід країн, які вже пройшли інтеграційний шлях розвитку, найістотнішою проблемою адаптації аграрного сектору України до умов спільної аграрної політики Європейського Союзу (ЄС) є відповідність організаційно-правових форм сільськогосподарських підприємств до тих, що діють у ЄС. Не беручи до уваги європейські перспективи для аграрного сектору економіки України, адаптація вітчизняних господарств до умов ЄС відбувається без урахування організаційно-економічних факторів, покладених в основу створення та функціонування агроформувань ЄС. Для більшості фермерських господарств (ФГ) України винятково важливою залишається проблема досягнення ними оптимальних розмірів землекористування. За весь період аграрних реформ в країні не сформовано концепцію розвитку фермерства, яке не набуло рівних можливостей з корпоративними формами господарювання.

Домынантами у структурі сільського господарства ЄС є індивідуальні господарства та їх виробничі об’єднання, які виступають суб’єктами реалізації концепції багатофункціональності сільського господарства. Слід зауважити, що, як правило, всі ФГ країн ЄС мають високу технічну оснащеність, великий експортний потенціал і активну підтримку держави. Аграрну політику країн ЄС спрямовано на збереження фермерства та сільського способу життя. Слід виділити окремі національні риси ведення фермерства в окремих країнах ЄС.

Наприклад, в економіці Швеції гідне місце займають шведські кооперативи, членами яких є 90 % усіх фермерів країни [1, с. 16]. У Німеччині всі сільськогосподарські кооперативи входять до складу Німецької райфазенівської спілки.

У європейських країнах процес взаємодії кооперативів з органами державного і місцевого регулювання аграрного виробництва, професійними і міжпрофесійними об’єднаннями сільськогосподарських товаровиробників координується з єдиного центру. Саме такою структурою є COGECA – інституція, яка створена у 1959 р. національними кооперативними організаціями країн-засновників ЄС. Вона бере безпосередню участь в опрацюванні принципових положень аграрної політики щодо сільськогосподарської кооперації. Цією організацією формується і підтримується відповідне інституційне середовище в межах ЄС як базового елемента європейської моделі сільського господарства.

За площею землекористування сільськогосподарські підприємства вітчизняного аграрного сектору залишаються великими аграрними структурами з середнім розміром 1200 га. Водночас, середній розмір ФГ у країнах ЄС становить 15,8 га, що є значно менше, ніж в середньому по Україні. Частка ФГ із середньою площею понад 100 га у загальній кількості господарств становить: у Великобританії – лише 16 %, у Франції – 8%, у Німеччині – 2,7%, в Австрії – 2 % . Отже, за розмірами землекористування більшість ФГ України можна віднести до категорії середніх і великих господарств.

В умовах пристосування вітчизняного аграрного сектору до ЄС слід визнати, що фермерство, як сімейно-трудова форма, в принципі, відповідає організаційній сутності селянського господарства, формує певну ментальність селянина, яка поєднує безпосередньо особисту та колективну відповідальність за стан живої природи, забезпечує відносну свободу від держави.

Ефективне функціонування фермерського господарства можливе при створенні відповідних умов:

• земля власна або орендована на прийнятних умовах;

• початковий стартовий капітал;

• технічні ресурси;

• дієздатність та підприємницький хист.

Для приватних підприємств, виробничих кооперативів і господарських товариств головна проблема полягає у тому, що переважну більшість використовуваних ними земель вони орендують у власників земельних паїв. Недоліком організаційно-правових форм корпоративних підприємств є відокремлення відносин власності та трудових відносин. При цьому середня заробітна плата найманих працівників у сільськогосподарських підприємствах є майже у 2 рази нижчою від середньої по країні.

Насьогодні, згідно з чинним законодавством, яким передбачено створення різних видів сільськогосподарських кооперативів, виробничі кооперативи як юридичні структури підпадають під загальні засади функціонування, а отже – оподатковуються на однакових умовах з іншими формами комерційних виробничих сільськогосподарських структур.

До відношень із сільськогосподарськими обслуговуючими кооперативами не сформовано державну політику підтримки за аналогією з ЄС, де вони виступають базовою основою для функціонування аграрної політики. На нашу думку, нині кооперативи є найбільш прийнятною організаційною формою ринкової інтеграції малого аграрного бізнесу, оскільки саме вони здатні сприяти освоєнню передових технологій; підвищенню якості товарів і послуг для розвитку підприємництва; залученню кваліфікованих менеджерів; обмеженню негативних тенденцій монополізму на продовольчому ринку як з боку великих вітчизняних, так і зарубіжних сільськогосподарських товаровиробників; закріпленню жителів на сільських територіях; зниженню рівня бідності селян.

В останні роки у процесі інституціональних перетворень в аграрному секторі економіки України набувають поширення нові господарські структури, засновані на приватній власності. За цих умов відбувається передача сільськогосподарськими підприємствами консолідованих орендних ділянок у суборенду агрохолдингам, тобто великим промисловим, торговим і фінансовим компаніям, які представляють собою тип агропромислової інтеграції, діяльність яких спрямовано переважно на експорт, а розміри землекористування досягають 100 тис. га.

Слід візначити про масове поширення оренди земель усіма формами господарювання, яке сягає в Україні понад 90 %. Наслідком такого явища стало уособлення процесу землекористування та землеволодіння: земля належить одному суб’єкту, а використовується іншим. Таку ситуацію не можна оцінити позитивно навіть з тих позицій, що приватизація землі не привела до створення високотоварних ФГ або товарних господарств як фізичних осіб. Незважаючи на поширення оренди в усьому світі та, зокрема, у країнах ЄС (частка орендованої землі значно коливається: у Бельгії вона найвища – 67,4 %, у Франції – 63,1 %, у Німеччині – 61,5 %, у Люксембургу – 52,6 %, у Швеції – 45,2 % , у Великобританії – 35,5 %), в аграрному секторі України оренда у зазначеному розмірі не відповідає практиці більшості країн ЄС [2]. Очевидно, що в Україні розмір орендної плати є приблизно нижчим удвічі, ніж у державах ЄС, де він становить приблизно 20 % врожаю [3, с. 17]. Як правило, орендовані землі перебувають у власності великих підприємств – уже згаданих агропромислових холдингів, які не опікуються збереженням родючості земель, досить часто порушують умови орендної угоди та єдність земельних масивів. Широкомасштабне використання оренди сільськогосподарських земель може бути відрегульоване лише за рахунок функціонування вільного ринку землі, забезпечення у господарюючих суб’єктів оптимального співвідношення орендованих і власних земель, створення організаційно-економічних і правових засад, які б максимально забезпечували позитиви оренди.

Таким чином, частковий порівняльний аналіз функціонування багатоукладної структури сільського господарства в Україні та ЄС свідчить, що у вітчизняному аграрному секторі за роки його реформування не знайшли свого місця організаційно-правові форми партнерських об’єднань; не забезпечено державне стимулювання об’єднань ФГ для спільного виробництва сільськогосподарської продукції. При цьому розподіл землі та майна призвів, з одного боку, до створення великих агрохолдингових структур, а з іншого – до значної деконцентрації земель, які використовуються окремими господарствами, що, у свою чергу, зумовило формування багатомільйонного сектора сільських парцелянських домогосподарств з низькими рівнем товарності. Водночас, , в умовах практично нічим не регульованих економічних відносин між дрібнотоварними виробниками аграрної продукції, торгово-посередницькими структурами та переробними підприємствами виникла низка проблем, які не можуть бути вирішеними без інституціональних змін в середовищі господарств населення, а також інших суб’єктів господарювання в сільському господарстві [4, с. 13]. Зрозуміло, що не можна абсолютно копіювати наведені приклади по країнах ЄС, але є всі підстави вважати: подальший розвиток ринково-підприємницького середовища в аграрному секторі економіки повинен формуватись у контексті врахування як переваг великих господарств, так і підвищення конкурентоспроможності приватних підприємств, ФГ, сільськогосподарських кооперативів.

Для цього необхідним є:

• формування сприятливого інституціонального середовища для повноцінного розвитку всіх організаційно-правових форм сільськогосподарського землекористування, яке б дозволило найповніше реалізувати виробничий та соціальний потенціал аграрних підприємств як для забезпечення населення продовольством, так і для стійкого сільського розвитку;

• створення у законодавчо-нормативному плані відповідної організаційно-правової форми виробничого об’єднання дрібних товаровиробників-власників ОСГ з метою забезпечення їх участі в розширенні товарного виробництва та збільшення надходжень від цієї діяльності;

• набуття досвіду професійного менеджменту під час формування підприємницького сектору у сільському господарстві;

• підвищення рівня концентрації земель у межах окремих господарських одиниць і вдосконалення існуючого механізму оренди земель;

• стимулювання розвитку багатопрофільних кооперативів і найповніше використання потенціалу кооперації за активної державної підтримки та підвищення ролі членів кооперативів у прийнятті рішень;

• врахування проблеми регіональної та територіальної специфіки ведення сільського господарства;

• удосконалення організаційних методів управління на основі найактивнішого використання основоположних факторів: раціонального визначення функцій відповідних структур, матеріального та морального стимулювання праці, підготовки та перепідготовки кадрів, дотримання дого- вірних відносин;

• визначення правового статусу ОСГ.

Висновки. Враховуючи складний економічний стан сільськогосподарських товаровиробників, у тому числі підприємств, кооперативів, фермерських та особистих селянських господарств, зумовлений як глобальними наслідками світової продовольчої кризи, так і проблемами внутрішнього характеру, доцільно провести трансформування форм господарювання, здійснювані за різними напрямами. Такими можуть бути системи кооперативних відносин, побудовані на: кооперації ФГ та особистих селянських господарств, сільськогосподарських підприємств з особистими селянськими господарствами та ФГ, міжгосподарська кооперація у формі підприємств, об’єднань, асоціацій, союзів та інших формувань, що не суперечать європейській практиці. Система кооперативних відносин, агропромислова інтеграція, науково обґрунтована організація управління забезпечать стійкість моделі розвитку аграрного сектора ЄС.

Література:

1.  

   1. Ильин Ю. Развитие аграрного сектора экономики: зарубежный опыт / Ю. Ильин // Международный сельскохозяйственный журнал. – 2008. – №2. – С. 14-17.

   2. Оніщенко О. Особливості сучасних земельних відносин в Україні / О. Оніщенко // Економіка України. – 2010. – №4. – С. 56-62.

   3. Мельник Л.Л. Соціально-економічні аспекти землеволодіння і землекористування / Л.Л. Мельник, В.О. Олексюк // Агросвіт. – 2008. – №5. – С. 13-18.

   4. Крисанов Д.Ф. Концентрація товарного виробництва в господарствах населення / Д. Ф. Крисанов, Л.О. Удова // Агросвіт. – 2008. – №4. – С. 9-19.

Науковий керівник:

кандидат економічних наук, старший викладач,

Городенко Світлана Володимирівна