Період нової економічної політики в українському селі мав досить різні відтінки, внаслідок чого донині існують неоднозначні оцінки його в сучасній українській історичній літературі. В ті суперечливі роки відбувалась трансформація дожовтневих аграрних відносин на селі. Будівництво нової моделі соціально-економічних відносин на селі після жовтня 1917 р. започаткувало принципово нове, сконцентроване на ідеологічних чинниках комуністичної системи “радянське” вирішення даної проблеми. Проте на шляху успішного запровадження “радянської моделі” перетворень в аграрному секторі економіки в доколгоспний період стояв ряд перешкод. Серед них, чи не найбільшою мірою, значився чинник існування в селянському середовищі економічно міцного заможного прошарку селянства, наявність якого не вписувалась в сутність закладеної моделі більшовицької політики на селі .

Протягом 20-х рр. минулого століття заможне селянство змушене було долати чисельні утиски та перешкоди на шляху свого господарського розвитку. Про це переконливо свідчать архівні дані. Селянин-власник і комунізм були явищем несумісними. І це, одна з найбільш трагічних сторінок історії радянського періоду.

Яскравим прикладом не декларованого верхами, а реального ставлення радянської влади, а відповідно і зворотної реакції заможного селянства до тоталітарної держави, було надзвичайно поширене в українському селі, особливо на початковому періоді непу, таке нецивілізоване явище, як “червоний бандитизм”. Це сукупність незаконних кримінальних дій місцевого більшовицького керівництва по відношенню до заможного селянства України.

Ілюстративним прикладом такого бандитизму можуть слугувати події, що мали місце в Шишацькому районі Полтавської губернії. В даному районі, наприкінці 1924 р., “нібито “із почуттів класової помсти” була вирізана сім’я куркуля в складі 8 осіб, включаючи дітей. В цій кривавій справі брало участь декілька комуністів. Після арешту злочинців, секретар партосередку написав записку владі, в якій загрожував перерізати ще декількох куркулів, якщо в тюрмі будуть “мучити” арештантів” [1, арк.13]. Ця справа була передана до суду і винні були суворо покарані разом із секретарем осередку.

Бажаючи зупинити недопустимий для влади розвиток подій на селі, вище керівництво КП(б) України в різкій і категоричній формі засуджувало антигуманні дії місцевих партійних осередків по відношенню до заможного селянства. “Потрібно рішуче покінчити із залишками “червоного бандитизму”, в котрий ударяються деякі сільські комуністи, прикриваючи свої кримінальні дії нібито революційними пориваннями. Убивство комуністами сім’ї куркуля є прямою контрреволюційною дією, так як вона озброює широку селянську масу проти комуністів, проти Радянської влади. Нам потрібно твердо встановити революційну законність. Тому потрібно рішуче зупинити різного роду самоуправство й самосуди” [1, арк.13].

Та незважаючи на ці заклики і заборони, прояви “червоного бандитизму” продовжувались і доходили в деяких місцях до абсурду. Наприклад, в Липово-Долинській волості Роменського округу Полтавської губернії місцеве керівництво забажало “виділитись” перед вищими партійними інстанціями у плані активної розбудови народногосподарського комплексу. “Голова райвиконкому Кобиш разом із своїми заступниками розробили план розвитку господарств у своєму районі, за яким в 1924 р. потрібно було побудувати семирічну школу, млин, шосе й електричну станцію” [2, арк.66].

На перший погляд план заслуговує на повагу, об’єкти виділені для побудови дійсно важливі і потрібні. Але суть справи полягала в тому, що на той час ні в районному бюджеті, ні в бюджетах сіл, що постраждали в результаті несприятливих кліматичних умов і зібрали мізерний урожай, коштів для цього не було. Тоді районне керівництво приходить до висновку про доцільність провести в Липовій-Долині “дорозкуркулення" тих селян, яких не встигли розкуркулить повністю в роки “військового комунізму” [2, арк.66]. У вищі партійні інстанції був направлений список селян, які належали до цієї категорії. Відповідь затримувалась. Тоді “Кабиш і Саловський (керівник районного КНС) вирішили діяти. Склали свій список, включивши в нього значну частину середняків, і приступили до справи. Вибрали планову комісію (планком) на чолі з Кабишем і Саловським, організували невеликий, але міцний загін із незаможників, озброїли їх гвинтівками і пішли по господарствах середняків, які потрапили в “куркульський” список, розкуркулювати” [2, арк.66].

Селяни писали, що справа доходила “до затикання рота наганом, не бажавших підкорятися незаконному розкуркуленню”. Експропрійовували “корів, коней, комори (сараї) та інший надзвичайно важливий у селянському господарстві інвентар” [2, арк.66]. У випадку відмови негайно видати те, що було заплановано по розкуркуленню, або у випадку, коли в селян не було в наявності у власному господарстві ні коней, ані корови та іншого – згадані члени планової комісії шляхом погроз та шантажу змушували видати векселі на суму по оцінці “планкому”.

Продовжувався весь цей комуністичний анархізм до грудня 1924 р. Полтавський губком КП(б) України вивчивши факти кричущого порушення місцевим керівництвом елементарних засад радянського законодавства змушений був всю “команду господарників” передати до суду [1, арк.12].

Такі бандитсько-кримінальні методи боротьби, які приводили до знищення селянського майна, шкодили народному господарству і при яких страждало зовсім невинне селянство, – за визнанням секретарів ЦК КП(б)У Е. Квірінга та І. Клименка, – найгіршим чином дискредитувало КНС та Радянську владу в цілому [1, арк.12].

Чисельні архівні матеріали переконливо засвідчують, що радянська влада масово вживала щодо економічно міцного (заможного) селянства відверто терористичні заходи. Дії правлячої партії по відношенню до цієї категорії селянства України особливо в другій половині 20-х рр. минулого століття в цілому зводились до однієї мети – його повного політичного, економічного і морального підкорення.

Наслідком “комуністичного рішучого наступу” на заможне селянство стало те, що воно почало до мінімуму скорочувати власне господарство, продавати або вирізати майже всю наявну у їх господарствах робочу худобу, нищити власний сільськогосподарський інвентар і здавати його на металобрухт. Фіксувались випадки п'янства за кошти, вилучені від продажу власного майна. Набуло поширення, як і на початку 20-х рр. XX ст., практика виїзду заможних селян, які не витримали радянсько-більшовицького тиску й переслідування в міста, а то і за межі України. Певна частина заможного селянства змирившись з існуючим політичним ладом, здавала власне майно в новоутворені колективні господарства, і лише одинаки все ж намагались чинити силовий опір.

Література:

1. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України), ф.1, оп. 20, спр. 1965. Центральний комітет Комуністичної партії України. Загальний відділ. Циркулярные письма ЦК КП(б) У по вопросам организационно-партийной работы. Закрытые письма ЦК КП(б) У партийным организациям в связи с подготовкой к IX съезду КП(б) У о работе на селе, комитете незаможных селян. В деле постановления Секретариата ЦК КП(б) У о результатах посылке ответственных работников на село. 02 сентября – 25 октября 1925 г. – 56 л.

2. ЦДАГО України, ф.1, оп. 20, спр. 2114. Центральний комітет Комуністичної партії України. Інформаційно-статистичний відділ. Тезисы ЦК ВКП(б) об очередных засадах партработы на селе. Обзоры информационно-статистического отдела ЦК КП(б) У о состоянии работы сельских партийных организаций к 1 июля 1925 г., деятельности районных беспартийных сельских конференций. 13 февраля – 17 сентября 1925 г. – 70 л.