Проблема освітніх кадрів України на рубежі 1920-х – 1930-х років

Виокремлення й аналіз проблем кадрового забезпечення середньої та вищої школи України за умов радянського експерименту модернізації освіти у загальноісторичному контексті 1920–1930-х років дозволяє з’сувати справжню роль учительської та науково-педагогічної інтелігенції у формуванні національної свідомості українського народу, виявити деструктивні чинники руйнування інтелектуально-кадрового потенціалу загальноосвітньої та вищої школи республіки на початку 1920-х років, перманентне відтворення у її системі проблем кадрового дефіциту, переглянути сучасний досвід трансформації системи освіти та її впливу на кількісний та якісний склад освітянської інтелігенції України. Актуальність науково-історичного дослідження не означає прагматичного копіювання соціального досвіду міжвоєнних років ХХ ст., а передбачає насамперед його критичне переосмислення з врахуванням новітніх національно-культурних пріоритетів та загальноцивілізаційних норм і вимог до освіти та її педагогічних кадрів.

За офіційною радянською статистикою всесоюзних переписів населення 1926 та 1939 рр., кількість професорсько-викладацького складу й науковців республіки за 13 років між переписами зросла більше ніж ушестеро; учителів загальноосвітніх шкіл УРСР стало більше у 3,5 рази. Але статистичні «досягнення» були оманливими й характеризували лише кількісний бік справи. З якісної точки зору ситуація виглядала катастрофічною. Значна частина викладачів вищої школи, науковців й учителів внаслідок малокваліфікованості й невідповідності посадам підлягали заміні.

Гасло «Кадри вирішують все!», що його висунуло більшовицьке керівництво на початку 1930-х рр., повною мірою стосувалося інтелігенції й навіть почало втілюватися у життя ще наприкінці 1920-х рр. Під цим гаслом упродовж 1930-х рр. відбулися кардинальні трансформації у складі інтелігенції України. Підсумовуючи характер й напрям цих змін, можна виокремити основні моменти процесу творення «нової радянської інтелігенції», насамперед професорсько-викладацької й наукової та учительської.

На рубежі 1920-х – 1930-х рр. постала так звана «кадрова проблема». У радянській історіографії її поява традиційно пояснювалася «великим стрибком 1930-х», розширенням потреб суспільного виробництва у спеціалістах, а також необхідністю підготовки «класово близької інтелігенції». Навіть зважаючи на ці аргументи, деяких з яких мають певну рацію, все ж таки не можна пояснити катастрофічного дефіциту спеціалістів у 1930-х роках. Відкидаючи сталінські інсинуації щодо «шкідництва старої інтелігенції» й приймаючи за ймовірну гіпотезу про дійсний дефіцит як наслідок швидкого, інтенсивного та екстенсивного розвитку виробництва, варто додати до цього ще деякі міркування.

Насамперед, проблема кадрів була багато у чому штучною. Адже гасло інтенсивної підготовки «відданої справі пролетаріату» інтелігенції було наслідком більшовицьких бюрократичних містифікацій про «шкідництво». Перехід від нової економічної політики до звичних більшовицьких засад воєнно-комуністичного адміністрування у народногосподарській царині й спричинена цим економічна катастрофа наприкінці 1920-х рр. породили міф про «шкідництво» «старої інтелігенції». На базі цього міфу й будувалася нова політика творення «нової інтелігенції». Цей курс до певної міри й справді збігся із зростанням реальних потреб суспільства у розширеному відтворенні кадрів працівників розумової праці, що й надало цій політиці характеру об’єктивної зумовленості.

Масовим загоном вітчизняних працівників розумової праці була учительська й професорсько-викладацька інтелігенція. Враховуючи вирішальний вплив, що його справляли ці професійні групи на виховання й підготовку нових генерацій учнівської й високошкільної молоді – майбутніх поколінь «громадян країни Рад» – «будівників комунізму» – більшовицька адміністрація у союзному центрі – Москві – й на республіканській периферії, зокрема в УСРР, особливо ретельно відстежувала ситуацію у цих професійних загонах інтелігенції, відбраковуючи (шляхом репресій, позбавлення посад та ін.) назагал представників старшої генерації вітчизняного учительства, переважно національно свідомого й антирадянськи налаштованого, з досвідом участі у державно-культурному будівництві часів Української Народної Республіки – Західно-Української Народної Республіки, Української Держави П. Скоропадського.

Штучний характер проблеми інтелектуальних кадрів зріс у середині 1930-х рр., коли знову почалися масові репресії проти спеціалістів, проти інтелігенції взагалі.

У 1930-х рр. відбувалося швидке зростання бюрократичного апарату держави, оскільки сувора централізація виробництва й розподілу потребувала колосальної армії чиновництва. Певна частина працівників розумової праці, в тому числі й освітян, мігрувала до цього бюрократичного апарату й виходила за рамки матеріального чи духовного виробництва, стаючи частиною радянської номенклатури. Відтак прикметною рисою радянської дійсності 1930-х років стали перманентні кампанії адміністративного «повернення» колишніх учителів або осіб з фаховою педагогічною освітою до учительської праці, а відтак й перманентної втечі/добровільної міграції учорашніх учителів зі шкільних посад до спокійніших й престижніших суспільних занять.

Проблема кадрів, в тому числі й освітньої інтелігенції, підживлювалась їхнім пересічно невисоким якісним рівнем, що порушувало будь-які передреволюційні професійно-освітні стандарти. Висококваліфікований інженер або педагог з досвідом й відповідною фаховою освітою «легко» (за Й. Сталіним – «незамінних людей немає») замінювався двома-трьома малокваліфікованими «напівробтіниками», те ж саме відбувалося й в управлінських структурах. Оскільки система виробництва, освіти й управління перманентно розширювалася, принаймні упродовж 1920–1930-х рр., автоматично виникала проблема (підготовки й виховання) нових кадрів, що утворювало замкнене коло перманентної підготовки сірої маси малокваліфікованих «працівників розумової праці».

Перманентно й широко використовуючи в ідеологічній риториці пропагандистські порівняння «досягнень» радянської адміністрації з часами царату, 1913 р. тощо, комуністична пропаганда одночасно «сором’язливо забувала» про некорисні для себе порівняння. Адже на підготовку одного фахівця за радянської доби витрачалося утричі – учетверо менше коштів, аніж за дореволюційних часів. Зокрема, до Першої світової війни підготовка лікаря на теренах імперії Романових коштувала щороку 201 руб., а у середині 1920-х рр. – 94 руб. (46,76 %); педагога відповідно – 207 і 69 руб. (33,3 %); інженера – 306 та 73 руб. (23,85 %) [1, 26].

У системі підготовки «нової інтелігенції» пріоритети комуністичної адміністрації лежали не у площині професійного рівня цієї інтелігенції, а натомість її соціального походження. Сталінська верхівка партії, підтримувана партійною бюрократією, використовувала революційне гасло підготовки «народної інтелігенції» з робітників й селян з метою виховання відданої тоталітарній державі інтелектуальної маси. Звичайно, це робилося напівсвідомо з погляду вибору історичної перспективи. Мета, поставлена верхівкою компартійної бюрократії, – створення «соціально близької» інтелігенції, була, нарешті, досягнута у середині 1930-х рр. У Конституції СРСР 1936 р. проголошувався факт створення нової, радянської, робітничо-селянської інтелігенції. Вона і справді була новою, а за соціальним походженням – робітничо-селянською. Одначе за власними соціальними функціями вона ніяк не відбивала інтересів робітників і селян й була, за незначними винятками, цілком поставлена на служіння тоталітарній державі. Значна частина цієї інтелігенції поповнювала лави радянської бюрократичної еліти, дістаючи таким чином право на частину привілеїв, які їй надавала тоталітарна держава, тому вірно служила комуністичному тоталітарному режимові, але аж ніяк не «інтересам робітників і селян», хоча це гасло й не сходило зі шпальт радянської офіціозної періодики.

Упродовж 1930-х рр. в Україні було створено не робітничо-селянську інтелігенцію, в тому числі й освітню, а лише її сурогат. Спотворений й гіпертрофований «класовий підхід», покладений в основу формування цієї «нової інтелігенції», замінив систему професійно-етичних стандартів із загальноцивілізаційних на декларовані «класові».

Література:

1. Федюкин С. А. Некоторые аспекты изучения истории советской интеллигенции // Вопросы истории. – 1980. – № 9. – С. 17–31.