О.В. ФОМІН В КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ ПОВСЯКДЕННОСТІ

Яскравим представником наукової еліти України є О.В. Фомін – видатний вчений-ботанік, педагог, організатор науки, академік АН УРСР, фундатор Ботанічного Кабінету та Гербарію ВУАН, перший директор Інституту ботаніки АН УРСР. Непересічна постать і людина з багатогранними здібностями.

Дослідження діяльності видатних вчених не можливе без залучення міждисциплінарних підходів. До таких, в першу чергу, варто віднести інтелектуальну біографію, що набула значного поширення в біографістиці. Одним із аспектів вивчення, які передбачає інтелектуальна автобіографія є умови встановлення наукового світогляду та наукової діяльності.

Історія повсякденності є актуальною для сучасної історичної науки в Україні. Важливим чинником є те що історія розглядається не зі сторони політичної науки, а здебільшого акцентуюється увага на людиноцентризмі сучасних історичних досліджень, передбачається вихід на ті обрії, що їх вже значною мірою опанувала західна історична наука під різними назвами – «нова історична наука», «соціальна історія», «усна історія», «історія повсякденності» [3].

Складно зрозуміти в повній мірі всю багатогранність історії без розвитку історії повсякденності. Акцентуючи увагу історичної науки на цей новий напрямок, суспільство зможе гуманніше ставитися до позиції «суспільство для людини», а не навпаки. Інтерес до історії повсякденності зростає у Європі, є перші роботи в цьому напрямі і російських дослідників. Українські історики також проявляють зацікавленість методологією, що допомагає вносити нові імпульси в історичну науку, спонукає звернутися до нових тем і проблем [3].

Виходячи з цього, не можливо оминути повсякденне життя Олександра Васильовича Фоміна – видатного вченого-ботаніка, педагога, організатора науки, академіка АН УРСР, фундатора Ботанічного Кабінету та Гербарію ВУАН, першого директора Інституту ботаніки АН УРСР - з однієї сторони, але й просто людину, зі своїми взаєминами з навколишнім світом, природою і соціумом, з іншої.

Олександр Васильович був, без сумніву, великою людиною за своїми природними здібностями, наполегливістю, цілеспрямованістю, надзвичайною відданістю науці й широким горизонтом своїх наукових інтересів.

Він був не тільки фахівцем-дослідником, але й без сумніву талановитим організатором наукової роботи. Два великих ботанічних інститути - в Тбілісі й Києві, які він заснував, свідчать про широкий розмах його діяльності. Олександр Васильович був засновником ряду філій Тифліського ботанічного саду в різних куточках Кавказу (альпійську – у Бакуріані, гірську – біля оз. Севан, чорноморську і солончаково-степову на Батумському узбережжі). Заснував Ботанічний кабінет і Гербарій при ВУАН та кафедру ботаніки при Наркомосвіті УРСР, які при його участі були реорганізовані в Інституті ботаніки АН УРСР. Організував видання “Вестник Тифлисского ботанического сада”, “Вісник Київського ботанічного саду”, “Український ботанічний журнал”. За його участю була розроблена “Флора УРСР” ( 12-ти томне видання, яке було удостоєне високої державної нагороди). Сприяв розширенню колекцій Тбіліського та Київського ботанічних садів, який до сьогоднішнього дня носить його ім’я. Багато зусиль вчений доклав для організації нового ботанічного саду АН УРСР, який було створено вже після його смерті [2].

Відмінною рисою характеру Олександра Васильовича була надзвичайна скромність й простота в поводженні з людьми, що оточували його. Але ці якості поєднувалися у ньому з винятковою наполегливістю в досягненні поставленої мети. З тією наполегливістю, ясністю й життєвістю його організаційних планів й можна пояснити такий значний успіх, який був ним досягнутий в будівництві наукових установ.

Будучи невтомним працівником, що повністю віддав, все своє життя науці й праці, Олександр Васильович дуже високо цінував працю і з великим бажанням й доброзичливістю допомагав іншим в їх науковій і науково-організаційній діяльності.

Важливою частиною в науково-організаційній діяльності академіка була його особиста кімната, де узагальнювалися дослідженні матеріали, велася активна переписка з науковцями, колегами по роботі.

Олександр Васильович любив подорожувати, захоплювався природними краєвидами. Дружина і помічниця в науковій роботі, О.Г. Радде-Фоміна писала : «Під час перших експедицій по Кавказу О.В. виявив якості сміливо­го, витривалого мандрівника, який легко зносив труднощі поганих шляхів сполучення і такого саме харчування в тодішніх диких, малонаселених місцевостях Кавказького краю. Його устремління було завжди спрямоване до того, щоб на виділені кошти дослідити якомога більше цікавих в ботанічному відношенні районів і зібрати по можливості вичерпний науковий матеріал; весь матеріальний розрахунок експедицій завжди робився в цьому напрямку, а особисті зручності не бралися до уваги.»[1]

У особистих бесідах з Олександром Васильовичем можна було відчути, що це природжений науковець, готовий пожертвувати всім і перш за все своїми особистими інтересами на користь науки. Це забуття своїх особистих зручностей і готовність віддати всього себе суспільній і науковій роботі разом з винятковою безкорисливістю привертало до нього всіх людей, з якими він працював, і сприяло його успіхам.

Основна наукова діяльність вченого присвячена вивченню морфології, систематики і географії вищих рослин. Працюючи в Юріївському ботанічному саду, разом з відомими ботаніками М. А. Бушем та М.І. Кузнєцовим він розпочав роботу над зведенням флори Кавказу: “Flora caucasica critica”. Вивчав головним чином папоротеподібні, голонасінні, а також деякі родини квіткових рослин (Cucurbitaceae, Campanulaceae). Цікавився мохами, лишайниками та грибами. Розробив перше ботанічне районування території УРСР. Опрацював для видання АН СРСР та АН УРСР папоротеподібні Кавказу (1913), України (1926), Сибіру і Далекого Сходу (1930) та території СРСР в цілому (1931) [1].

Олександр Васильович помер ще далеко не старою людиною, на початку великої організаційної роботи по зведенню нового Ботанічного саду і Ботанічного інституту в системі Академії Наук. Будучи вченим старої школи, Олександр Васильович вельми швидко сприйняв нові ідеї соціалістичного ладу і став справжнім, не на словах, а на ділі, будівельником соціалізму в галузі науки. Перед смертю він горів ідеями та перспективами нового будівництва. Як винятково скромна людина, він ніколи сам не говорив про себе і про свої заслуги. Про це розповість правдивий опис його життя і діяльності, розкажуть ті пам'ятки, які залишив після себе Олександр Васильович в наукових установах Тбілісі і Києва, а також в науковій літературі і у людей, з якими він жив і працював [2].

Таким чином, використання в сучасній методології історії України такого актуального підходу, як історія повсякденності, допоможе швидше вивести науку зі стану методологічної кризи, перетворити історію на цікаву, справді людинознавчу дисципліну.[1]

На сьогоднішній день вченим доводиться досить важко, ретельно працюючи, вони відтворюють картину не тільки зовнішнього, а й внутрішнього світу людей. Хоча матеріал шукати досить не легко, доводиться вдаватися до нетрадиційних методів пошуку інформації.

Академік О.В. Фомін був без сумніву видатною людиною і досить цікавою постаттю зі сторони історії повсякденності.

Література:

1. Зеров Д.К., Модилевський Я.С. Інститут ботаніки Академії наук УРСР: Історичний нарис/Зеров Д.К., Модилевський Я.С. - К.: Ботан. журн. АН УРСР. 1947, -№ 3-4. 5-17 с.
2. Бордзиловський Е.И. “Обзор работ академика А.В. Фомина”/ Бордзиловський Е.И.; – К.: вид-во АН УРСР, 1938. С.19-25(Збірник праць, присвячений пам’яті акад.. О.В. Фоміна).
3. Удод О. Історія повсякденності: проблеми методології та джерелознавства / Удод О.// Історія в школах України. - 2005. – 4. С. 40-45
4. Жадько В. Феномен історичної пам’яті в контексті творчої особистості / Жадько В. //Вища освіта України. - 2005. – 4. – С.
5. Історія ХХ століття. Нові підходи до змісту шкільного курсу // Історія та правознавство, 2007.- 19-21- с. 5-127

Кривенко Юрій Олександрович - аспірант І року навчання ДВНЗ «Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди»