ОСОБЛИВОСТІ ПОБУТУВАННЯ НАРОДНОГО ХОРЕОГРАФІЧНОГО МИСТЕЦТВА РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Влада, суспільний устрій, ідеологія детермінують напрям розвитку будь-якої сфери, в тому числі і культури.

Поняття ідеологія і культура знаходяться в тісному і складному взаємодії. Через ідеологію в культуру входять соціальні інтереси, формуючи соціальне замовлення і різноманіття культурних систем, підсистем і в соціальному часі, і в соціальному просторі. Діалектичний зв'язок ідеології і культури не зовсім очевидна, однак вона реально існує, так як на ідеологію і культуру влада покладає схожі функції, а саме, створення і трансляцію певної системи цінностей.

Культура виразно потребує підтримки суспільства і держави, яку і отримує через культурну політику даної держави. У радянський період держава здійснювала розробку і проведення культурної політики переважно у вигляді партійного керівництва літературою і мистецтвом. Культура і мистецтво тут розглядалися як фактор впливу на формування особистості. Радянська культура була покликана виконувати певний соціальне замовлення: транслювати на суспільство партійні директиви, а також виконувати функцію з формування особистості будівника комунізму.

Різні аспекти державної політики в галузі ідеології і культури знаходили відображення в радянській дійсності, радянському суспільстві. У рамках цієї проблеми - дослідження процесу взаємодії і, в якійсь мірі, протидії влади та інтелігенції, влади і суспільства, визначення ступеня і масштабу втручання влади в духовне життя суспільства, особливості еволюції культури, можливості подолання системної кризи в галузі ідеології, що є досить актуальним для сучасної історіографії.

У вітчизняній історіографії радянського періоду сутність і механізм проведення державної політики в галузі культури, механізм ідеологічного оформлення «культурного продукту» перебували поза зоною вивчення, багато факторів, що мають значення для дослідження в цій області, замовчувалися.

Історія радянської держави і суспільства в останні десятиліття радянського ладу насичена важливими політичними, культурними та громадськими подіями. Ненаукове, стереотипне, спрощене визначення цього періоду як «застійного» несе в собі певний політичний контекст і не розкриває повною мірою його зміст.

Зарубіжні дослідники цього періоду визнають, що післясталінскій період - це час поступової трансформації тоталітаризму і аргументують цю тезу плідним розвитком культури.

Важливим фактором інтеграції радянської культури у світовий культурний простір можна вважати участь СРСР у гуманітарних і культурних проектах, ратифікацію міжнародних документів ,які в тій чи іншій мірі відображають політику в галузі культури. До них належать - Загальна декларація прав людини, Всесвітня конвенція про авторське право, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та інші міжнародні документи.

Таким чином, політика КПРС і радянської держави у сфері культури хоч і являла собою систему партійного керівництва культурою, що склалася на основі марксистської теорії і практики культурного будівництва в умовах однопартійності і жорсткого ідеологічного диктату, повинна була відображати реалії нового часу і міжнародні норми.

Імпульс для детоталітарізаціі і десталінізації радянського суспільства було дано в «хрущовське десятиліття», в історіографії отримало визначення «відлига». Радянське суспільство стає більш відкритим, в країні проводяться міжнародні заходи гуманітарного і культурного значення, при яких неминучі широкі контакти радянських людей та іноземців, взаємозбагачення, насамперед, у культурній сфері.

Найбільш яскраво проявилися в 1965-1985 рр.. деформації соціалістичної ідеології в культурній сфері. У цей період радянська художня культура інтегрується у світове культурне поле, затребувана і високо оцінена: розширюються рамки культурного обміну, гастрольної діяльності як радянських, так і зарубіжних діячів культури. Яскраві досягнення радянського мистецтва свідчать про прогресивність еволюції вітчизняної культури, яка не тільки відображає явища світового культурного процесу, але і розвивається як самобутня, багата подіями культура, що збагачує світовий культурний простір. Це головний зміст вітчизняного культурного процесу в розглянутий період. Особливості розвитку радянської культури в досліджуваний період полягали в тому, що народження нового відбувалося всупереч ідеологічним установкам. Культура і мистецтво, незважаючи на створювані владними структурами перешкоди, плідно розвивалися, були затребувані суспільством.

Для вітчизняної культури період 1965-1985 рр.. - епоха розквіту, мабуть, найвища точка розвитку для всього радянського періоду. Знайомство з сучасним зарубіжним мистецтвом, культурні контакти, народження нового покоління художньої інтелігенції, поява альтернативних джерел інформації, - все це розширювало культурний простір, в якому жило радянське суспільство, сприяло розмиванню його ідеологічної єдності , відновленню культурної спадкоємності.

Репертуар хореографічних колективів радянського періоду – переважно складні постановки на трудову, героїчну тематику, танці народів світу, тоді, як національній хореографії не приділялося належної уваги. Керуючись комуністичною ідеологією, держава не була зацікавлена в розвитку національних культур, через те український танець у спеціалізованих навчальних закладах вивчався поверхнево.

Проте, загалом самодіяльній художній творчості приділялась серйозна увага. Існувала величезна кількість аматорських колективів, тільки в системі Міністерства культури УРСР налічувалось близько 120 «народних» та «заслужених» самодіяльних танцювальних колективів, рівень яких був досить високий. Деякі ансамблі танцю, такі як : «Ятрань» (Кіровоград), «Юність» (Львів), «Дніпро» (Дніпропетровськ), «Зарево» (Донецьк) та ін., фактично наближались до професійних за виконавською майстерністю. Для збагачення репертуару Будинками народної творчості видавалися рекомендовані списки творів різних жанрів проте, атеїстична пропаганда значно ускладнювала включення до репертуарів колективів народних традицій, звичаїв та обрядів, а ті які використовувалися були адаптовані до тогочасної ідеології.

60-ті роки, перша половина 70-х представлена розквітом творчості П.П.Вірського. Його творчі доробки за прфесійним рівнем та глибоким змістом випереджали час на десятки років. Павла Вірського називають реформатором української народної хореографії. Балетмейстером було винайдено нові лексичні форми та нову, академічну манеру виконання, що виникла завдяки синтезу народної хореографічної лексики та класичного танцю. Саме, запропонований П. Вірським шлях, став подальшим дороговказом розвитку української народно-сценічної хореографії.

Але, низький рівень знань багатств українського народного танцю, вплив радянської ідеології, перекручена історія та знання з етнографії, спонукали керівників хореографічних колективів, замість вивчення та збагачення перлин народної хореографії, копіувати хореографічні доробки П.П.Вірського.

На період другої половини 60-х, 70-х років, припадає творча активність музикознавця А.Гуменюка, який плідно співпрацював з Вірським, а також Т.Ткаченко, А.Лукіним, П.Григор’євим, на основі творчих здобутків народної хореографії, розвиває та продовжує роботу одного з грунтовних теоретиків національної хореографії Василя Верховинця. За редакцією А.Гуменюка у 1962 році видається книга «Українські народні танці», у якій крім характеристики українських народних танців подається хореографія та музика до 78 з них. У 1963 році виходить друком друга книга «Народне хореографічне мистецтво України», в якій автор дає загальну характеристику зародження і розвитку українського танцювального мистецтва, грунтовно розкриває національні особливості українських танців на основі аналізу їх хореографії, музики та регіональних стильових особливостей. У 1969 році за редакцією П.Вірського була видана книга «Українські народні танці», упорядником якої був Андрій Іванович Гуменюк. Ці видання не втратили своєї цінності і на сьогодні.

В цей час також творив видатний український балетмейстер, етнограф, артист, унікальна особистість у гуцульській хореографії – Чуперчук Ярослав Маркіянович. Віртуоз гуцульського танцю Ярослав Чуперчук – гордість української культури, створив понад 100 хореографічних та вокально-хореографічних творів, до яких сам писав пісні. Його багатоліття діяльність лягла в основу сучасних репертуарів багатьох колективів в Україні та за її межами.
Він вдало поєднував танець, пісню, слово в одне ціле, з чого повставали славні Чуперчукові вокально-хореографічні композиції. Вони глибокого народні. В них є динамізм, дотепність, гумор, влучне слово і запальний настрій. Багато часу балетмейстер присвячує хореографічним постановкам на тему українських народних пісень – “Їхав козак за Дунай”, “Розпрягайте, хлопці, коні”, “Кину кужіль на полицю”..., в яких відчувалася школа В.Авраменка.

Неоціненна заслуга балетмейстера-постановника Клари Балог в тому, що вона зафіксувала, записала, поставила народні твори і зберігала їх для майбутнього покоління. Головне в її методиці, стилі роботи як постановника – не лише віднайдення народного танцю, але обов'язкове збереження характеру, фольклорного колориту, музичної основи, народного одягу. До кожного нового танцю перед його постановкою балетмейстер готувала детальну описову анотацію. Цей шлях Клара Федорівна перейняла від вчителя і наставника - народного артиста СРСР П. Вірського. Таким чином були записані і поставлені такі   танці,   як   „Раковецький   кручений",   ,,Бубнарський", „Чотирянка", "Бойківські забави", „Кумлуський чардаш", „Яроцька карічка", „Вівчарі на полонині", „Дробойка", „Березнянка", „Інвертіта".

А. М. Кривохижа — ініціатор підготовки та проведення багатьох культурно-масових заходів, які проводились і проводяться в Кіровограді, області, країні в цілому. У складі творчої групи Анатолій Михайлович брав участь у розробці державних стандартів хореографічних спеціальностей освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр», «спеціаліст», «магістр» для вищих педагогічних закладів, у науково-методичному семінарі та майстер-класі «Збереження та розвиток народно-сценічного танцю регіонів України», який відбувався в Кіровограді в листопаді 2005 року. Він також є автором методичного посібника з курсу мистецтва балетмейстера для хореографічних відділень педагогічних університетів «Гармонія танцю» (Кіровоград, 2006).

Ми також не можемо забувати імена таких уславлених майстрів українського танцю, які все своє життя присвятили служінню та процвітанню народного мистецтва, як В.Петрик, Д.Ластівка, Г.Клоков, Р.Малиновський, О.Гомон, В.Марущак.

Можемо зробити висновки, що хоча розвиток хореографічного мистецтва обмежувала радянська ідеологія, але існували майстри-хореографи ,які все ж підтримували, розвивали, зберігали , відроджували та реформували українське народне танцювальне мистецтво. Завдяки їх плідній праці ми в наш час маємо гарну основу для подальшого розвитку національного хореографічного мистецтва.

Література:

1. К.Ф.Балог. Танці Закарпаття./К.Ф.Балог. – Ужгород. УК «Ужгородська міська друкарня», 2008 – 166с.

2. Дана Демків. Ярослав Чуперчук. Феномен гуцульської хореографії./ Дана Демків. – Коломия, видавничо-полвграфічне товариство «Вік»,2001 – 165с.

3. А.М.Кривохижа. Роздуми про мистецтво танцю/А.М.Кривохижа. – Кіровоград, Центрально-Українське видавництво, 2012. – 172 с.

4. Центр національних культур. Витоки українського танцю./Забредовський С.Г.,Вантух М.М. – Київ, 2008. -191 с.

Науковий керівник:

кандидат педагогічних наук Забредовський Степан Григорович