ТРАДИЦІЙНА ХОРЕОГРАФІЧНА КУЛЬТУРА В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Художнє освоєння світу – це чи не найважливіша сфера цілісної реалізації людиною себе як особистості. У цьому плані основною тенденцією розвитку хореографічної культури є її естетизація. Перетворенням української народної хореографії на об’єкт художнього споглядання свідчить про відокремлення естетичної функції тою мірою, якою це притаманно для мистецтва взагалі. Не можна сказати, що естетична функція не була присутня в хореографічній культурі: вона знаходила свій вияв у «красі рухів», вбранні, музичному супроводі тощо. Мова йде про поступове виокремлення естетичної функції, що аналізувало проблему дослідження української народної хореографії як мистецтва.

Слід відзначити, що дослідження лексики українського народного танцю, певним чином обумовленні саме цією обставиною. Адже лексика танцю має значення не тільки для фольклорно-етнографічних досліджень, а й для осмислення української народної хореографії як соціально-культурного і мистецького феномену. Останній проявляється через такі його складові, як: наявність аудиторії, орієнтованої на сприйняття українського народного танцю як художнього твору; художньої критики, здатної проаналізувати цей твір як художнє явище; професійних виконавців, які можуть створювати цей образ і представляти його глядачеві; у системі підготовки цих виконавців, де естетичний аспект знаходить свій вияв у теоретико-методологічних і методичних принципах фахової освіти. Таким чином, у ХХ столітті, фіксуючи тенденцію розвитку української народної хореографії як мистецтва, необхідно паралельно відзначити відокремлення естетичної функції і набуття нею самостійного значення, пов’язаного з відомою тріадою дослідження мистецтва в соціології: хореограф-постановник (автор інтерпретації) – виконавці – аудиторія, ураховуючи, що результат постановки народного танцю водночас і є процесом його творення, що цей процес і є власне естетичною та художньою цінністю.

Це, однак, не заперечує універсальності впливу народної хореографічної культури на людину, що пов’язана із цілісною системою хореографічної культури. Ознайомлення широкого кола глядачів із найкращими зразками фольклору в сценічному варіанті пов’язано, наприклад, з пізнавальною функцією народної хореографічної культури, яка формувалася в нерозривному зв’язку з накопиченням людством знань і життєвого досвіду упродовж свого розвитку. Ясно, що у даному випадку слід говорити про мистецтво як емоційно-чуттєвий досвід людства. У культурі соціальне наслідування проявляється через «пам’ять» людства, опредмечуючись у тих чи інших знакових системах (в музичному мистецтві, хореографічному мистецтві), соціальний досвід минулих поколінь розпредмечується («декодується») і сприймається новими поколіннями.

Тут виникає ще один цікавий пласт досліджень, пов’язаний з традиціями та інноваціями в хореографічному мистецтві в ХХ столітті. Естетична оцінка українського народного танцю, яка передбачає наявність певних її критеріїв і, відповідно, певних естетичних смаків, викристалізувалася вже на етапі професіоналізації танцювального мистецтва як механізм пристосування культурних цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі і тісно пов’язана зі спадкоємністю. Спадкоємність як основа аксіологічної практики притаманна творчим принципам, художнім ідеям, стильовим особливостям, технічним прийомам і навичкам. Без них не можна досягти майстерності, створити високохудожній твір мистецтва. Адже, зустрічаючись з кожною новою цінністю в хореографічному мистецтві, ми застосовуємо для її осмислення вже набутий мистецький досвід, народні традиції, ціннісні орієнтири, що склалися, позитивно оцінюючи одні твори і не сприймаючи інші.

З цього зрозуміло, чому питання співвідношення традицій і новаторства набуває актуальності у дослідженнях хореографічної культури в історико-культурному контексті. Це питання пов’язано з трансформаційними процесами в культурі, розвитком певного виду, жанру мистецтва.

Абсолютизація або традицій, або новаторства, як свідчить історія хореографічної культури, йде урозріз з її розвитком. У цьому контексті слід відзначити, що наприкінці ХХ століття, коли яскраво виявляються процеси глобалізації в культурі, можна спостерігати два крайніх полюси стосовно до української народної хореографії: від намагань зберегти її у «недоторканності» і захистити від будь-якої інновації аж до відмови від національних культурних традицій, створення «нової лексики», не пов’язаною з національними основами танцю. Безсумнівно, треба шукати «золоту середину», але це ясно більшою мірою «теоретично», в той час як «практично» спостерігається концентрація ближче до «крайніх полюсів». Це, на нашу думку, обумовлює необхідність осмислення перспектив розвитку української народної хореографії на рівні філософсько-мистецьких концепцій в сучасному світі – і тут слід констатувати єдність теорії (філософії танцю) і практики.

У цьому контексті традиції та інновації можуть бути розглянуті також з точки зору інформаційних і комунікаційних процесів в сучасному суспільстві, оскільки мова йде не про «обмін інформацією» між людьми за допомогою знаків та символів, лексики танцю, а про трансформацію цієї лексики, яка не протидіє народним традиціям, а творчо їх розвиває і продовжує, сприяючи збереженню і розвитку національної культури в цілому. Тому входження української народної хореографічної культури у світовий культурний простір – це не просто слова, а гостра й неоднозначна проблема, яка потребує спеціального дослідження.

Науковий керівник:

кандидат педагогічних наук, професор Заслужений діяч мистецтв України Степан Григорович Забредовський