АГРАРНІ ВІДНОСИНИ НАПЕРЕДОДНІ СКАСУВАННЯ КРІПОСНОГО ПРАВА: ХАРАКТЕР СТОСУНКІВ МІЖ ВЛАДОЮ, ПОМІЩИКАМИ ТА СЕЛЯНАМИ

Проведення селянської реформи 1861 р. та її вплив на рівень розвитку аграрного сектору і соціально-економічне становища сільського населення України у 1861 – 1906 рр. неможливе без визначення політичних процесів в Україні, без аналізу державної політики у регіоні стосовно основних категорій жителів села та стану справ у господарстві напередодні глобальних змін 1860-х рр.

Саме державна політика, у великій мірі, визначає рівень розвитку економіки. Тому я спробую поєднати основні напрямки урядових дій з внутрішньополітичною ситуацією в губерніях та визначити, якими були стосунки між російською владою, польськими поміщиками та українськими селянами-кріпаками, у якому саме стані знаходилося сільське господарство та якими були умови життя основних категорій сільського населення – поміщицьких та державних селян, орендарів поміщицьких угідь – чиншовиків і вільних людей та поміщиків.

У 1795 р. відбувся третій поділ Речі Посполитої, за яким було приєднано Західну Волинь. Царським указом від 30 листопада 1796 р. намісництва ліквідовувалися й замість них 9 вересня 1797 р. утворено три нові адміністративно-територіальні одиниці – Волинську, Подільську та Київську губернії, які разом становили Південно-Західний край на чолі з генерал-губернатором. Так було завершено формування території даної територіальної одиниці, при цьому управління нею відбувалося за таким же порядком, як і в 44 інших Російської імперії [4, с. 1].

Що ж до внутрішньополітичної ситуації в регіоні, то Катерина ІІ, як зазначалося раніше, проводила планомірну політику зменшення впливу поляків. Ситуація змінилася за правління Павла І (1796 – 1801), який діяв обережніше: почали повертатися з заслання поляки, засуджені за участь у повстанні 1794 р. Їм повертали відібрані маєтки, з яких виводилися росіяни у центральні губернії, та була відновлена дія Литовського Статуту. Цим самим влада намагалася зняти напругу у стосунках з дворянами. За Олександра І (1801 – 1825), близьким другом якого був відомий польський політичний діяч А.Чарторийський.

Після Вітчизняної війни 1812 р. в Російській імперії почало зростати незадоволення існуючою монархічною системою, що призвело до появи таємних дворянських організацій, які ставили на меті повалення самодержавства та скасування кріпосного права – т. зв. рух декабристів. У 1823 р. братами П. та А. Борисовими та висланим за політичними мотивами до Новоград-Волинського студентом Варшавського університету Ю.Люблінським «Товариство об’єднаних слов’ян». До його складу входило близько 50 небагатих офіцерів, дрібних чиновників та службовців, які вели агітацію серед солдатів, описували важке становище кріпаків та виступали за створення союзу слов’янських республік [8, с. 133, 149, 155].

Діяльність Південного товариства, діячами якого були: П. Пестель, С. Муравйов-Апостол, П. Дубцов-Вигодовський, М. Бестужев-Рюмін проводили зустрічі та наради на території українських губерній. Об’єднання двох товариств відбулось у 1825 р. під час літнього табірного збору військових частин 1-ї російської армії. 8 і 13 вересня пройшли спільні засідання представників усіх груп та було розроблено програму подальших дій. Але після придушення виступу 14 грудня 1825 р. так і не вдалося підняти повстання, що пояснювалося неготовністю до рішучих дій. Проте, фактично, обидві ці організації було слабко пов’язані з місцевим населенням.

Важливою подією в історії стало польське повстання 1830 – 1831 рр. Організатори – молоді польські офіцери, прагнули залучити до лав повстанців населення Правобережної України і розраховували на підтримку польських дворян, духовенства, дрібних землевласників, управителів маєтків, орендарів [7, с. 67].

Після цих подій царський уряд взяв курс на зменшення польського впливу. Було закрито Кременецький ліцей, а замість нього відкрито дві російські гімназії та університет св. Володимира у Києві; закрито ряд католицьких монастирів, а замість костьолів відкривалися православні храми [7, с. 68]. З 1832 р. російська мова стала офіційною. У 1839 р. було проголошено возз’єднання уніатської церкви з православною, а 4 грудня 1840 р. відмінялася дія Литовського статуту та запроваджувалися російські закони.

Характерно, що у ході повстання та після його придушення влада змінила ставлення до кріпаків: розпочалося приймання скарг на утиски з боку поміщиків. Тому 26 травня 1847 р. було видано інвентарні правила, а 29 грудня 1848 р. прийнята їх нова редакція, яка погіршила становище селянства [6, с. 86].

Інвентарями називали описи помість, у яких вказувалося кількість землі, дворів, душ та повинності селян [6, с. 86-87]. За кріпаками закріплювалася надільна земля, але вона при цьому залишалася власністю поміщиків. Залежно від розмірів наділів селянство поділялося на категорії. Проте, насправді, дана реформа майже нічого не змінили: згінні дні припадали на «гарячу пору» збирання врожаю і роботи тоді становили до 5 днів на тиждень (3 дні інвентарних та 2 – згінних). При цьому слід зазначити, що у святкові та непогожі дні заборонялося селян виганяти на панщину [2, арк. 85].

Зберігалося покарання кріпаків, а за відмову від панщини власник міг притягнути винного до відповідальності. Для записування всіх порушень заводилася спеціальна книга штрафів [5, с. 106].

9 березня 1858 р. Олександр ІІ дозволив дворянству Правобережної України створити губернські комітети для складання проектів «Положень». Кожен з них складався з двох вибраних від кожного повіту дворян, які мали в даній місцевості власність та двох досвідчених поміщиків цієї ж губернії, призначених губернатором [3, с. 107]. У відповідності з цим розпорядженням було створено дворянський комітет, при кожній губернії, по поліпшенню побуту поміщицьких селян. Зрозуміло, що він складався, в основному, з землевласників, які відстоювали станові інтереси.

Не можна звинувачувати всіх членів комітету у реакційності: частина з них розуміла, до чого це може призвести. Але при цьому землевласники не хотіли конфліктувати із своїми колегами і вважали, що це питання повинні вирішувати поміщики у своєму маєтку індивідуально.

Запровадження обов’язкових безкоштовних відпрацювань за користування мізерними наділами та допоміжних днів з кожного дорослого селянина справді забезпечило б землевласників робочою силою, до того ж фактично безкоштовною. Якщо врахувати можливість наділення угіддями самими дворянами, то у своїй більшості селяни отримали б землі поганої якості далеко від поселень. Передача ж у руки поміщиків адміністративної влади неминуче означало встановлення повного контролю над селом.

Якби влада бажала добитися лише економічного зростання, то вона повинна була б діяти саме таким чином. Проте, враховуючи політичну ситуацію в регіоні, уряд з недовірою поставився до пропозицій. Тому потрібно було запроваджувати на Правобережній Україні обов’язковий викуп, за яким селяни не залежали б від поміщиків і отримували наділи за сприяння влади [2, арк. 96]. Проте уряд не прислухався до його пропозицій, хоча за Місцевим Положенням 19 лютого 1861 р. для Правобережної України фактично зберігалася стара система землекористування – інвентарні розміри мирської землі не змінювалися, а десятина присадибної землі оцінювалася у 102 руб. [3, с. 165-166], але обов’язкового викупу за сприяння держави так і не було здійснено.

Загалом становище населення у губерніях напередодні скасування кріпосного права було надзвичайно важким. Про слабкість влади свідчить розіслана наприкінці 1859 р. вказівка, що повітові справники з метою підняття авторитету влади повинні не допускати селянських виступів, пояснюючи, що уряд хоче якнайкраще влаштувати їх побут, не залишити без землі, яка належить власникам і тому потрібно спокійно очікувати звільнення, підкоряючись при цьому поміщику та виконуючи повинності [1, арк. 1-2 зв]. Проте, враховуючи характер держави, не можна було очікувати, що владні структури повністю стануть на бік кріпаків. До всього цей циркуляр був свідченням недостатнього контролю за дотриманням інвентарних правил з боку держави, яка, виходить, самоусунулася від виконання своїх обов’язків.

Таким чином, царська влада проводила політику лавірування між двома найважливішими в політичному та економічному відношенні категоріями сільського населення – дворянством та українським селянством. Такі дії були викликані побоюваннями російського уряду втратити підтримку в регіоні в умовах розвитку національно-визвольного руху. Саме ситуація в українських губерніях була свідченням відсутності чітко розробленої програми дій.

Література:

1. Центральний державний історичний архів України у м. Києві Ф. 442 (Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора) Оп. 809, спр. 176. Рапорти повітових справників Київської, Подільської та Волинської губерній про політичний стан повітів (1859 - 1860). – 39 арк.
2. Центральний державний історичний архів України у м. Києві Ф. 442 (Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора) Оп. 1, спр. 41. Пояснювальна записка до проекту та зауваження на проект кн. Васільчікова (1860). – 113 арк.
3. Отмена крепостного права на Украине. Сборник документов и материалов. – К.: Издательство Академии наук Украинской ССР, 1961. – 427 с.
4. Свод законов Российской империи. Изд. 1857 г. – СПб.: Типография Второго Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1857. – Т. 12, ч. 2. – 110 с.
5. Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1834 – 1863) / Д. Бовуа – К.: Інтел, 1996. – 415 с.
6. Войтенко А.Б. Житомирщина: Історичний нарис. Навчальний посібник / А.Б. Войтенко, О.М. Іваненко, О.С. Кузьмін та ін – Житомир: «Полісся», 2003. – 272 с.
7. Іващенко О. Житомирщина шляхами історії. Краєзнавчі розвідки / О. Іващенко, Ю. Поліщук – Житомир: Видавництво «Полісся», 1997. – 146 с.
8. Нечкина М.В. Движение декабристов / М.В. Нечкина – М.: Издательство Академии Наук СССР, 1955. – Т. 2. – 508 с.
9. Історія міст і сіл Української РСР в двадцяти шести томах. Волинська область. – К.: Гол. ред. Укр. рад. енцикл. АН УРСР, 1973. – 748 с.
10. Історія міст і сіл Української РСР в двадцяти шести томах. Житомирська область. – К.: Гол. ред. Укр. рад. енцикл. АН УРСР, 1973. – 726 с.
11. Історія міст і сіл Української РСР в двадцяти шести томах. Рівненська область. – К.: Гол. ред. Укр. рад. енцикл. АН УРСР, 1973. – 656 с.
12. Історія міст і сіл Української РСР в двадцяти шести томах. Хмельницька область. – К.: Гол. ред. Укр. рад. енцикл. АН УРСР, 1973. – 708 с.