СПЕЦИФІКА ФУНКЦІОНУВАННЯ КОНЦЕПТУ «ПРОРОК» У ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА ТА ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Вивченняконцептів представляє цінність для виявлення особливостей світобачення конкретної лінгвокультурної спільності. Сьогодні поняття «концепт» набуло актуальності, хоча процес його теоретичного осмислення ще далекий від досконалості. Незважаючи на велику кількість дефініцій та інтерпретацій цього терміну, загальна теорія концепту ще недостатньо розроблена в сучасному літературознавстві.

Міфологізований образ пророка, як одне із поширених джерел художньо-мистецьких версифікацій у культурі Нового часу, в конкретній художній практиці наповнюється психологізмом, набуває масштабності та багатоплановості, що свідчить про наслідування та розвиток європейської традиції використання біблійних та міфологічних фабул. Українське письменство залучається до світових літературних тенденцій, використовуючи цю базу для створення неповторного художнього світу та розкриття проблем, зокрема, національно-демократичного руху. Процес творчої модуляції теми пророцтва та образу пророка ми й хотіли розглянути на найяскравіших прикладах вітчизняної літератури ХІХ століття – творчості Івана Франка та Лесі Українки крізь призму особливостей їхньої авторської концептосфери.

На сучасному етапі розвитку науки концепт трактовано як складний когнітивний конструкт, але йому не надано однозначного формулювання. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови наведено дещо «абстрактне» визначення концепту як загального поняття, думки [2, с. 452]. Віра Сулима тлумачить це явище «не лише як смисл знака (імені)», а й як «думку, коротко й точно висловлену», «як формулювання ідеї, явища, образу (від лат. formula − вид, образ, форма)» [6, с. 5]. Узагальнюючи сучасні дефініції концепту, дослідниця ототожнює це явище з «загальною ідеєю» певної низки явищ, з художнім образом, що містить у собі конкретно-тілесні аспекти.

На думку В. Шевчука термін «концепт» «вживається при творенні художнього тексту і стає інтелектуальним стрижнем, що з’єднує твір у формі образних знаків, з’єднуючи невідповідні поняття в несподіваному ракурсі і тим наповнюючи текст поглибленим змістом − це свідоме оперування культурним спадком попередніх епох через використання загальноприйнятих, загальнолюдських і національних смислів» [5, с. 91].

Як комплекс культурно зумовлених уявлень про предмет та, ширше, як згусток культури у свідомості людини, тобто те, у вигляді чого культура входить у ментальний світ людини і те, через посередництво чого людина входить у культуру та в деяких випадках впливає на неї, тлумачать концепт Ю. Степанов, А. Вежбицька, Ю. Кольцова. На думку останньої, термін «концепт» доцільніше використовувати у літературознавчих розвідках: слово «концепт» похідне від слова «концепція», тому більш точно, ніж термін «поняття» розкриває ті думки, що виведено на основі індивідуально-авторського світобачення [3, с. 58].

У сучасній лінгвістиці та літературознавстві прийнято вживати термін «концепт», який означає ментальне національно-специфічне утворення. Вже досліджено чимало соціально-політичних (наприклад, «свобода», «справедливість», «жінка», «чоловік»), філософських («істина», «доля»), культурних («серце», «шлях»), міфологічних («душа», «дух») та інших концептів. Нині продуктивним є вивчення концепту в його зв’язках з компонентами загальної концептуальної системи того чи іншого митця. У творчості кожного видатного письменника є кілька десятків улюблених слів-образів, слів-мотивів, що, повторюючись, збагачуються, змінюються, в які автор вкладає індивідуальний сенс, який лише частково відповідає словниковому. Це і є концепти, що складають ядро творчості письменника.

Важливе значення у з’ясуванні компонентів індивідуально-авторської концептосфери має загальнофілософська концепція історичного розвитку письменників, особливостей їхньої творчої еволюції. Одним із визнаних у творчості українських письменників ХІХ століття виявляється концепт «пророк», який в мистецтві майстрів цього періоду набуває оригінального ідейного збагачення.

До образу пророка, а також мотиву пророцтва українські письменники ХІХ століття зверталися головним чином, щоб «дослідити глибинні підвалини духовного життя гнобленої нації через психологію її ватага-провісника» [1, с. 29]. Його образ генетично був близький перш за все біблійним «персонажам» – людям, що сповіщають слово повчання, настанови та втішення через натхнення Святим Духом.

Пророки у Старому Заповіті – це Божі посланці, святі мужі, яких Бог час від часу посилає до народу, щоб звіщати свою волю, попереджувати про майбутнє, застерігати від гріха. Провидці ніколи не виступають з волі людської, а завжди перебувають у богонатхненному стані, тому бачать те, чого інші не добачають, передрікають майбутнє, але передусім – виголошують Божу істину перед лицем народу. Провісник відчуває всередині себе голос, що закликає його до діяльності, яка головним чином виявляється у натхненному проповідництві – об’явленні, що має розбудити занімілих людей, надихнути їх до визвольної дії. Ідея національного провідника, що заради рідного народу готовий був скласти на жертовний вівтар самовідданої праці власне життя, постійно виринала і живила творчу уяву митця, окреслювала спосіб його буття з усією множиною супровідних наслідків, зокрема, роздвоєння між громадянським обов’язком і правом особистого щастя.

Найбільш популярними в українській літературі є образи біблійних пророків Єремії, Мойсея, але своїх героїв-передвісників вітчизняні митці шукають також серед античних «оракулів», поміж яких чільне місце займає постать пророчиці Кассандри.

Святе Письмо та міфологія надають письменникам унікальних символічних кодів, що дозволяють авторові вивести конкретно-історичне явище на рівень загальнолюдських проблем. Так, на думку Леся Танюка образи віщунки Кассандри, пророка Амара та лжепророка Малахія, створені уявою трьох різних українських драматургів – Лесі Українки, Володимира Винниченка, Миколи Куліша, – допомогли авторам «зазирнути в непевне завтра»: «Вони (митці – О.К.) – кожен по-своєму – продовжили добре розвинену у світовій драмі тему людини, яка бере на себе місію одмінити чи замінити (через логос-слово) світ, зруйнувати стару модель життя й витворити нову» [7, с. 130].

Концепт вміщує водночас і образ, і ідею, і поняття, тому у творчості Івана Франка та Лесі Українки постать пророка формується на основі уявлень авторів про найпекучіші ідеї соціального й національного гніту. Актуальною для обох письменників з чіткою громадською позицією була проблема пробудження самосвідомості людей. Вони покладали надію на народних проводирів, здатних збудити народ до свідомої боротьби за волю та повести його до обраної спільної мети. Проте образ пророка у творчості митців розглядається по-різному. У фігурі Мойсея з поеми Івана Франка «Мойсей» втілено найкращі риси людини, яка самовіддано любить свій народ і всі свої сили, все своє життя присвячує боротьбі за його щастя. Притаманна пророку й така земна риса, як сумнів, який підриває віру у вищу ідею. Зневіра, сумнів і стали причиною кари Єгови і смерті Мойсея. Та смерть його не була марною. Вона запалила вогонь в душах залишеного народу, дала йому нового поводиря, який зумів довести розпочате пророком Мойсеєм до кінця.

Концептуальний образ пророка, як провідника народу і борця за його свободу,просвітителя, охоронця народних традицій та в цілому духовності нації, був для Франка психологічно близьким. Поет проводить свого героя тими шляхами боротьби з оточенням і самим собою, якими пройшов сам, шукаючи істину і дозрівши до примату духовного над матеріальним.

Звернення Лесі Українки до образу самотньої пророчиці пов’язано з особистим уявленням письменниці про людину й громадянство. Поетесі доводилося витримувати гострі суперечки з галицькими соціал-демократами за методи й етику партійної боротьби, обстоювати свої погляди вдома, де мати з підкресленою неприхильністю ставилася до впливу марксистських ідей і соціал-демократичного оточення, в якому перебувала письменниця. Але переконана в правдивості поетичного слова й тієї боротьби за майбутнє щастя народу, яку вона пропагувала своєю творчістю, авторка відчувала себе одержимою, слова якої ще не доходять до мас, не пробуджених до активної й свідомої боротьби. Конструювання концепту «пророк» у Лесі Українки будується на відчутті негероїчності епохи. Це покладено в основу образу Кассандри, головної героїні однойменної драми письменниці. В цьому ж ключі можна розглядати образ і ще однієї самотньої пророчиці – Тірци – з драматичної поеми «На руїнах».

О. Лосєв зазначав, що образ Кассандри «знаменитий … своїм напруженим трагізмом, який виникає у людей якраз у переломні епохи, коли особистість є настільки сміливою, щоб порушити абсолютизм старого, але ще не настільки самостійна, щоб не відчувати свого перед ним гріха» [4, с. 381]. Чесна, благородна людина, палка патріотка, любляча донька і сестра, Кассандра всім серцем прагне добра і вітчизні, і родині, але її дар, її правда не прислужилися рідному краєві.

Ідея індивідуальної, а відтак і суспільної свободи є центральною також для драматичної поеми «На руїнах». Леся Українка розглядає в ній тему митця − духовного вождя процесу відродження нації. Пророчиця Тірца будить сонних і збайдужілих людей, закликає до єднання, до праці, до відбудови зруйнованого. Письменниця в драматичній поемі «На руїнах» звертається до концепту «пророк», щоб висловити свої ідеї, свою безмежну любов до поневоленої Батьківщини, свої палкі заклики до боротьби за національне визволення України.

Наші спостереження доводять, що специфіка функціонування концепту «пророк» у поетичній структурі тексту є складною структурою, яка представляє собою синтез індивідуально-авторського розуміння з традицією його національного вживання, а також із загальнолюдською, первісно міфологічною моделлю світу. Зміст слова-концепту як ментальної суті визначається всією розмаїтістю контекстів уживання і залежить від світоглядних домінант митця.

Беззавітно вірячи в прогресивний хід історії людства, Іван Франко та Леся Українка були глибоко переконані, що сприяти цьому можуть лише люди високих моральних принципів. Прогрес суспільно-політичний та економічний, на думку митців, має поєднуватися з прогресом морально-етичним. Тому зі скарбниці античної міфології та Біблії вони черпали певний матеріал для своїх творів, надаючи їм узагальненого світового звучання й виразно національного. У своїх поемах письменники прагнули пізнати історичний досвід інших народів, щоб через нього осмислювати сучасність України й, порушуючи гострі суспільно-політичні та морально-етичні проблеми українського громадянства, утверджували заповітні ідеали краси, волі, істини.

Література:

1. Бетко І. П. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ – початку ХХ століття / І. П. Бетко. – К. : Зелена гора, 1999. – 160 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. : Ірпінь : ВТФ «Перун», 2003. − 1440 с.

3. Кольцова Ю. Н. Концепт пути в произведении Лескова «Очарованный странник» // Вестник Московского университета. Сер. Лингвистика и межкультурная коммуникация. – № 2. – С. 58–59.

4. Лосев А. Ф. Античная мифология в её историческом развитии / А. Ф. Лосев. – М. : Гос. уч.-пед. изд-во, 1957. – 620 с.

5. Монахова Т. В. Концепти «дім» і «дорога» у творах Валерія Шевчука: Коментар письменника / Т. В. Монахова // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2007. – № 1. – С. 90−91.

6. Сулима В. І. Біблійні концепти і проповідницька традиція української літератури / В. І. Сулима // Слово і Час. – 2007. – № 12. – С. 3–14.

7. Танюк Л. С. До проблем української «пророчої» п’єси / Л. С. Танюк // Сучасність. – 1992. – № 2. – С. 130–140.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент Ікітян Людмила Нодаріївна.