КОГНІТИВНО-ДИСКУРСИВНА ПАРАДИГМА ДІАЛОГУ

Антропоцентричний підхід стосовно дослідження мови й мовлення зумовлює звернення лінгвістів до діалогу, діалогічного тексту та діалогічного дискурсу, оскільки на сучасному етапі розвитку мовознавчої науки актуальним, на наш погляд, є дослідження діалогічного дискурсу, його мовних явищ, вербальних концептуальних моделей та їхнього впливу на функціонування мовних одиниць. Це знаходить вияв у тому, що дослідження діалогічного дискурсу у когнітивно-дискурсивній структурі викликає особливий інтерес.

Увага до проблеми діалогу, окремих аспектів його дослідження, зумовлена насамперед комплексністю мовного явища, прагненням лінгвістів знайти приховані механізми, які керують самим процесом діалогу, закономірностями його існування. У системі мовних структур діалог розглядається як динамічне мовне явище, якому притаманні такі поняття як дискурс, діалогі­чний дискурс у когнітивно-дискурсивному, системно-діяльнісному та функціонально-комунікативному підходах, в основі якого лежить подвійна орієнтація на автора, творця, який розглядається як універсальна мовна особистість, і на соціум, представлений адресатом, читачем.

Такий підхід стосовно дослідження діалогу на основі формування комунікативно-дискурсивної парадигми вказує на необхідність теоретичного і практичного дослідження діалогічного дискурсу у когнітивно-дискурсивному контексті, спрямованого на обґрунтування реалізації мовної системи з урахуванням лінгвальних та екстралінгвальних чинників. У цьому полягає новизна даної проблеми дослідження, мета якої – дослідити функціонально-комунікативні одиниці в дискурсивних діалогічних структурах тексту, що ґрунтуються на комплексному й системному підходах до об’єкта вивчення, його внутрішніх і зовнішніх зв’язків, які здійснюються у комплексі і взаємодіють у їхній динамічній цілісності.

Питання дослідження дискурсу з позиції когнітивної лінгвістики, окремі аспекти його функціонування стали об’єктом нау­кових шукань багатьох дослідників (Н. Арутюнова, Ф. Бацевич, Є. Бенвеніст, І. Борисова, Г. Вежбицька, Н. Волкогон, О. Земська, К. Кусько, Н. Литвиненко, М. Мака­ров, О. Падучева, О. Селіванова, К. Серажим, О. Сиротиніна, Л. Соловйова, Н. Сукаленко, Г. Яворська та ін.). На думку вчених дискурс розглядається як концепт, організуюча модель, мобільний конструкт мовної діяльності, спрямований на презентацію мовно-комунікативних актів різної типології у когнітивній парадигмі, шляхом поєднання глибинних та поверхневих мовних структур із різними структурами екстралінгвального й екстрамовного змісту. Вербальні й екстравербальні компоненти дискурсу, спосіб їхнього єднання, орієнтовані на пізнання та відповідну екстраполяцію концептуальних картин світу, які є відображенням довколишнього світу людини.

Лінгвістика розглядає дискурс як набір специфічних властивостей, які можуть бути при­таманні писемному текстові чи усному мовленню. Е. Бенвеніст назвав дискурс «мовленням, яке при­власнюється мовцем», протиставляючи його об’єктивній розповіді та висловлюванням, що передба­чає мовця і слухача та намір мовця певним чи­ном впливати на слухача [4, 138]. Звідси випливає, що такий дискурс не можна розглядати поза комунікативною ситуацією, у якій він здійснюється. Дискурсивний текст обо­в’язково повинен містити, з одного боку, «життєвий кон­текст», поза яким не буде зрозумілим й інтерпретованим його тематичний напрям, з іншого – неусвідомлені людиною, яка сприймає дискурс, мен­тальні установки і стереотипи, що уможливлюють сприймання задуму почутого чи прочитаного. Ф.С. Бацевич визначає дискурс як «тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (паралінгвістичну, усну, писемну), що відбувається у межах конкретного каналу спілкування…» [3, 276], тоді як Г.Г. Почепцов зауважує, що «дискурс повинен відповідати нормам мовної ситуації, комунікативній ситуації та соціальній ситуації» [9,76]. Ю.М. Караулов розглядає дискурс як «складну систему ієрархії знань» [7, 276], а В.В. Красних пропонує розглядати дискурс як вербалізовану мисленнєво-мовну діяльність, що володіє як власне лінгвальними, так і екстралінгвальними чинниками [8, 203]. Узагальнене сучасне розуміння дискурсу можна сформулювати як зв’язний текст у су­купності з когнітивно-прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими чинниками, текст, узятий в аспекті тих подій, які в ньому відобра­жені. Це мовлення, що розглядається як цілеспря­мована соціальна дія, компонент, який бере участь у взаємодії особистостей і в механізмах їхньої свідомості.

Найбільш радикальним на наш погляд є психолінгвістичний підхід щодо розуміння дискурсу, який є невід’ємною складовою особистості як суб’єкта пізнання та прагматично-когнітивний. Аналіз складової домінанти категорії дискурсу здійснюється з когнітивно-теоретичної мовної діяльності, узагальненої О. М. Леонтьєвим, де індивідуальна свідомість представлена через систему особистісних стилів і багатоплановості дискурсу.

Врахувавши всі особливості, характерні для діалогічного дискурсу, можна констатувати, – дискурс трактується як текст у його діяльнісному сенсі на тлі тих подій, які в ньому розкриваються, або як мовлення, розраховане на соціальний вплив. Дискурсивний підхід до ви­вчення мови і мовних явищ виявив себе у когнітивній лінгвістиці тексту і теорії мовленнєвих актів. Тому у визначенні дискурсу з’являються все нові тлумачення й аспекти. Так, наприклад, за визначенням Ю.Сорокіна, дискурс – це вияв мови як соціально-психологічної системи у вигляді емпіричного зна­ка – тексту (тобто реалізація тексту в мовленні) й водночас об’єкт досліджень, спрямованих на ство­рення теорії застосування (використання) мови. У реальному мовленнєвому спілкуванні носії мо­ви використовують дискурси, а не тексти [12, 34].

Поняття сучасного дискурсу охоплює не тільки мовну систему, всі форми мовленнєвої діяльності, а й позамовні чинники, без яких неможливе будь-яке спілкування. Враховуючи позицію багатьох вчених, можна стверджувати, що дискурсивна діалогічність текстів у когнітивно-дискурсивній парадигмі виходить з позицій комунікативності тексту, а будь-яке висловлювання за своєю природою є імпліцитно діалогічним (М.М. Бахтін, Н.Д. Арутюнова, А.Р. Балаян та ін.). Такий підхід до антропоцентрично-мовних явищ дає підстави для дослідження самого діалогу.

Основи для широкого розуміння діалогу були закладені М.М. Бахтіним, він припускав, що діалог є важливим засобом формування гуманістичних тенденцій і світогляду людей [2, 319]. Діалог за А.Е. Войскунським – унікальне поле наукової діяльності [5, 112]. Г.Г. Почепцов визначає діалогічну дискурсивну систему як таку, у якій функціонує велика кількість джерел, кожне з яких має право на продукування повідомлень [10, 245]. Обов’язковим елементом при цьому є присутність партнера, який рано чи пізно може реалізуватися, а партнер може бути представлений як конкретним учасником комунікації, так і сприйматися комунікатором у загальному плані. Таке широке розуміння діалогу нейтралізувало його традиційне проти­ставлення монологу, оскільки при такому підході будь-які форми мовлення пе­редбачають реального чи потенційного адресата [2, 138].

У сучасній лінгвістиці діалог – це одна з форм мовлення, яка полягає в обміні репліками, думками, позиціями між двома чи кількома учасниками діалогу, тобто така форма мовлення, яка має як мінімум двокомпонентну структуру. Однією з ознак діалогу називають також його тематич­ну єдність. Звідси походить значення терміна в літературознавстві: 1) розмова двох або більше осіб у літературно-розповідному творі чи поемі, 2) форма літературного твору, побудованого виключно на розмові дійових осіб [11, 58]. Якщо діалог це форма мовлення, що має двокомпонентну структуру, тобто побудована на розмові двох осіб, то діалогічне дискурсивне спілкування – це мотивований живий процес взаємодії співрозмовників, спрямований на реалізацію конкретної цільової настанови, який відбувається на основі зворотного зв’язку в конкретних видах мовленнєвої діяль­ності, зокрема у діалозі і відбувається спілкування між багатьма, кількома або двома співрозмовниками, що взаємно виявляють свою активність у когнітивно-дискурсивній структурі. Формою такого спілкування є мовленнєва по­ведінка, а змістом – мовленнєва діяльність мовців. З погляду психолінгвістики спілкування у діалогічному дискурсі – явище складне й багатогранне: це й обмін дум­ками, почуттями, переживаннями і взаємодія, стосунки між людьми, і соціальна специфічна форма інформаційного зв’язку тощо. Діалогічне дискурсивне спілкування виконує низку функцій: насамперед регулює взаємну діяльність, формує свідомість індивіда, сприяє його самовизначенню [6, 383].

У розгортанні дискурсивних процесів участь беруть системи різних рівнів, унаслідок чого дискурс стає полем системної взаємодії й розуміється як складне комунікативне явище, яке окрім тексту, має ще й екстра­лінгвальні чинники – знання про світ, думки, настанови, мету адре­сата.

Неабияку роль у будь-якому контексті відіграє мовна діяльність двох комунікантів, що мають у собі орієнтування на соціальну роль і статус адресата у разі спілкування. У такому співвідношенні створюються відповідні тексти, що відображають комунікативне спілкування, у якому партнери вербально (невербально), шляхом зміни комунікативної ролі комунікатора і реципієнта в конкретній ситуації, прагнуть досягти за допомогою певних стратегій і тактик бажаних результатів – і досягають (або не досяга­ють) їх. У такому разі, – на думку Н.І. Формановської, – виникає кооперативний діалог «погодження» – врахування думки кожного мовця, а інколи й уступити у всій своїй можливості та конфлікт­ний діалог «непогодження» – діалог заперечення у дискурсивному зв’язку. Якщо наміри ініціатора діалогу стають доступними для реципієнта (потенційного комунікатора), то у репліці на відповідь партнера реалізуються такі мовні компоненти як погодження, схвалення і т.д. І навпаки, якщо перший комунікатор незадоволений відповіддю іншого комунікатора, то у даному діалозі на відповідь партнера реалізуються інші компоненти: непогодження, відмова, протест [13, 158]. У діалогічному дискурсі, зауважує дослідниця, розрізняють мікродіалог, який складається із двох взаємоузгоджених реплік (мікродіалог та діалогічна єдність), макродіалог, що знаходить своє вираження у різних діало­гічних жанрах; смислову цілісність прозового тексту, засновану на єдності теми, комунікативно-синтаксичну цілісність, засновану на тема-рематичній зв’язності послідовних мовних ходів і прагматичну цілісність, засновану на лексико-граматичній побудові комунікативних актів і мовних сигналах певних структур.

Слід зауважити, що і мікродіалог, і макродіалог, і смислова цілісність тексту у когнітивно-дискурсивній парадигмі діалогічного дискурсу, призначена для втілення спільної діяльності комунікантів, які поєднують в собі різнопланову інформацію, заслуговує пристальної уваги.

Можна стверджувати, що найменший мовний акт у складі діалогу називають мовним хо­дом. В одній репліці може поєднуватися декілька мовних ходів. Послідовність ходів двох комунікантів, у відповідності із принципами спілкування, створюють інтерактивну взаємодію, трансакцію як складний комунікативний акт чи комунікативний епізод. Це, у свою чергу, дає можливість стверджувати, що поняття сучасного дискурсу у когнітивній лінгвістиці охоплює не тільки мовну систему, всі форми мовленнєвої діяльності, текст з усіма його різновидами, а й позамовні чинники, які уточнюють і доповнюють сутність спілкування, без яких неможлива будь-яка комунікація.

Таким чином, досліджуючи дану проблему можна констатувати, що структурування когнітивної реалізації діалогічного дискурсу потребує чіткої реалізації щодо її дефініції з боку когнітивно-дискурсивної парадигми тексту. Сам аналіз досліджень дискурсивної діалогічності тексту дозволяє запевнити дослідників дискурсу, що провідним концептом дискурсу, його аналізу є дискурсивний зв’язок когнітивної лінгвістики із суміжними галузями знань, тобто вихід лінгвістики на межі різних наук. Проблема діалогізації як складова діалогічного дискурсу привертає увагу навіть філософів, психологів і соціологів. Окремі питання цього аспекту вивчаються з позицій семантики, теорії комунікації, психолінгвістики, літературознавства і т. ін.

Дискурсивний діалог у тексті формується як процес і продукт мовної діяльності двох комунікантів, що несуть в собі орієнтацію на соціальну роль і статус адресата у стратегії комунікації. Діалог на функціональному рівні постає як мовлення у широкому розумінні, яке є підґрунтям мови як суспільного явища. Діалог на формальному рівні становить діалогічний текст, який є результатом реалізації діалогічного дискурсу. Діалогічний дискурс утворюється мовленнєвою діяльністю людини, яка за своєю природою є когнітивно-комунікативною, та результатом цієї діяльності – діалогічним текстом.

Література:

1. Ахманова О. С. Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1969.

2. Бахтин М. М. Проблемы поэтики Ф. М. Достоевского. – М.: Искусство, 1986.

3. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. – 344 с.

4. Бенвенист Е. Общая лингвистика. – М.: Прогресс, 1974.

5. Войскунский А. Е. Я говорю, мы говорим: Очерки о человеческом общении. – М.: Наука, 1982. – 192 с.

6. Загальна психологія: Навч. Посібник / О. Скрипніченко та ін. – К, 2002.

7. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность. – М.: Наука, 1987. – 264 с.

8. Красных В. В. Виртуальная реальность или реальная виртуальность?

(Человек. Сознание. Коммуникация ). – М.: Диалог – МГУ, 1998. – 342 с.

9. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. – К.: Наук. думка, 1996. – 272 с.

10. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. – М.: «Рефя бук», К.: «Ваклер», 2002. – 352 с.

11. Синиця І. А. Діалогічність у науковому тексті // Мовознавство, 2004, № 2– 3. – С.55–60.

12. Сорокин Ю. А. Психолингвистические аспекты изучения текста. – М.: Наука, 1985. – 168 с.

13. Формановская Н.И. Культура общения и речевой этикет. – М: Высшая школа, 2002. – 196 с.